Жан-Крістоф Гранже - Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже

Аж раптом виляски й постукування. Дерев’яні палиці, що з розгону розгортають траву. Стукають об камені.

Діти-крикуни розсіялися навколо.

Волокін зіщулився. Принишк у схованці. Він відчував вібрації палиць, що обмацували землю. Він уявив собі, як діти оглядають кожен прискалок, обходять кожен камінь, розгрібаючи землю та мох навколо.

Якими були його шанси?

Несподівано світло пробилося в його нору.

Він закліпав очима й побачив маленький силует, що вирізнився на тлі неба.

Не вагаючись, простяг руку.

Затягнув хлопця у криївку.

Перш ніж той устиг закричати, він ударив його.

Потім ударив іще.

Аж поки відчув, що тіло в його руках бездиханно обм’якло, як неживе.

Волокін ухопився за мох, що змерзся докупи, свій єдиний захист, і натягнув його на себе, як саван. Він відчував на своєму тілі тепло від хлопця, який знепритомнів. І сказав собі, що коло його розслідування замкнулося. Він набув здатність бити дітей. А можливо, щоб вижити, йому доведеться і вбивати їх.

Він не міг визначити, скільки спливло часу.

Але більше ніхто не знайшов його в схованці.

Він дуже обережно відгорнув мох і ризикнув виглянути назовні.

Нікого.

Підвів голову й окинув поглядом ширшу зону.

Нікого.

Висунувся по пояс і оглянув усю рівнину.

І справді, ніде нікого.

Діти пішли.

На якийсь час він був урятований.

Він виліз зі своєї нори й витяг малого на свіже повітря.

Добряче побитий, але живий.

Обшукав його. Ніякої зброї. Ніякого засобу радіозв’язку.

Нічого такого, чим він міг би йому нашкодити ближчим часом.

Поклав тіло під камінь і звернувся до Бога з благанням, аби малий не прийшов до тями занадто скоро.

Він пішов на захід, поки що не зриваючись на біг.

Полювання тривало.

81

Каздан не мав жодного шансу.

Шістдесят три роки.

Сто десять кілограмів виснаженого тіла.

Начиненого гормональними ліками та антидепресантами.

Змученого голодом, перевтомою і тривогою.

Безживне тіло проти банди психопатів у розквіті сил, моторизованих і озброєних найсучаснішою зброєю.

Каздан рушив у дорогу. Він ішов, як це робив у Камеруні, коли пробивався крізь густі чагарі, взявши напрямок на Нігерію. Він ішов, як робот. Ішов, покладаючи туманні надії на свій козир: регулярні тренування з ходьби, що давали змогу йому йти, не затримуючись, нехай би якою безвихідною була ситуація навкруг нього.

А поки що він намагався визначити орієнтири. Сонце сходило праворуч від нього. На сході. Він мав таке враження, що вони їхали по прямій лінії, після того як покинули Арро, розташоване на південь від «Колонії». Тобто він ішов у напрямку «Колонії Асунсьйон». Це не так уже й погано. Гартман, він же Роша, розраховуватиме на його вміння орієнтуватися й на те, що він захоче кинутися навтіки від кошмару — «Колонії». Тобто він ішов у напрямку, протилежному до того, в якому він начебто мав би йти. Ця невеличка хитрість могла надати йому деяку перевагу. Коли він дійде до загорожі, то щось придумає. Крім того, він був переконаний, що матиме більше шансів, якщо вступить у бій під стінами «Колонії», аніж якщо його наздоженуть посеред відкритого степу. Він волів наблизитися до будівель, до людей, аніж бігти самотою по засніженій рівнині.

Він подивився на годинник. Десять хвилин уже давно минули. Де його ворог? Подався в хибному напрямку? Їм буде неважко розділити сили й прочесати рівнину в усіх чотирьох напрямках. Через короткий час, через дуже короткий час один із джипів його наздожене. Передбачаючи таку можливість, він подивився вперед і відчув напад розпачу. Голий степ був одноманітно рівним. Жодної заглибини, жодного сховку на всій відстані, куди сягало його око.

Почувся гуркіт двигуна.

Спочатку це було невиразне гудіння, схоже на гудіння літака, що летить високо в небі, потім уже гучніший гуркіт машини, яка їхала без дороги, по вибоях, не зменшуючи швидкості. Каздан подивився в той бік. Чорний джип мчав просто на нього у хмарі пилюки та вирваної з корінням трави.

Каздан усміхнувся, подумавши про нерівність сил, між якими має розпочатися битва.

Настає твоя остання хвилина, старий чоловіче.

Він перейшов на біг, як робив щоранку у Венсенському лісі, спочатку стримуючи стрибки, щоб поступово розігріти тіло. Цей перший ритм тривав недовго. Його м’язи були вже розслаблені завдяки інтенсивній ході протягом останніх хвилин. Він перейшов на другий. Потім на третій.

Коли джип був уже за спиною, Каздан біг у темпі спринту, відчуваючи, що всі зчеплення його тіла працюють у досконалій злагодженості. Його вухо вловило натужний гуркіт двигуна. Машина воювала з вибоями, горбочками, камінням. Він відчував, як тінь від неї наближається… Він зробив крутий поворот і ще одне прискорення. Знову поворот. Ця гра в кота й мишу не могла тривати довго. Каздан не міг розраховувати на жодну перешкоду. Попри нерівність місцевості, машина легко наздоганяла його.

Оглушливий гуркіт двигуна. Його переслідувачі були вже не далі як за метр від нього. Він іще раз смикнувся праворуч добре відпрацьованим рухом танцюриста. Потім — ліворуч. Устиг озирнутися. Те, що він побачив між двома важкими відсапуваннями, було картиною його кінця. Один із чоловіків стояв на приступці машини, прив’язавшись до багажника на даху і тримаючи в руці щось схоже на вудлище. Ще