Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

А коли ще Сташек дочитав, що«... наші війська, у співучасті 1 армії Народного Війська Польського, в районі міста Холм перейшли ріку Буг і почали визволяти територію Польщі...» — позбулися в цьому ентузіазмі всяких сумнівів і визнали, що час повернення близький.

— Про польське військо у російських газетах недарма пишуть!

— То, мабуть, і наші там десь є?

— Польщу визволяють!

— А як же інакше? Мусять там бути. Адже разом з росіянами на тому фронті воюють, за Польщу б’ються.

— Боротьба там напевно, битви! Ісусе дорогий, щоб їх тільки там...

— А тут листів вже від півроку нема. Ні слуху, ні духу...

— Виплюнь ці слова, в Богові надія!

Баби радилися тої ночі і вирішили, що наступного дня виберуться з цією газетою до управляючого Астаф’єва, щоб, де треба, довідався: чи можуть і коли поляки з Булушкіно повертати до Польщі.

Управляючий уважно вислухав їх. Заки відповів, узяв газету і ще раз щось там собі тихо читав. А, може, тільки збирав думки, що тим схвильованим і повним надії полькам відповісти.

— Газета є газетою, а життя — життям... Баби мої дорогі, адже війна ще не закінчилася! Невже ви цього не розумієте? Там ще зона прифронтова. Хто вас туди пустить? Викиньте собі це з голови. Ну й що з того, що ваше польське військо вже там є? Але ж там все ще війна. Війна! Треба чекати. Закінчиться війна, тоді поговоримо. Не бійтеся, нікуди від вас та ваша Польща не дінеться. Треба чекати, мої любі, терпляче чекати!

Вересень. Осінь блукає по полях. Тайга жовтіє. Посівну цього року провели в радгоспі з запізненням, збіжжя виросло погане. Трактор зіпсований. Коні комбайна не потягнуть. Косили збіжжя кінною косаркою, сікли косами. Звозили снопи на радгоспний тік. Але як їх молотити? Навіть ціпів не мали, бо то підручне приладдя разом з куркулями загинуло. Собі лише відомим способом Астаф’єв викомбінував бочку нафти і на урухомлення комбайну для молотьби цього вистачило. Молотили, сипали збіжжя в мішки, підготували транспорт збіжжя для держави. Зінка-бригадирша все точно в зошиті записувала і закривала збіжжя в амбарі.

До Тулуна везли радгоспне збіжжя на десяти підводах. Астаф’єв назначив для цієї роботи, до якої всі пхалися на перегони, також Гонорку Ільницьку і Сташека.

Гонорку Ільницьку польські жінки вибрали своєю «делегаткою», бо не лише зі всіх була найвідважнішою і найкрасномовнішою, але ще була і вдовою фронтового солдата. Сташека взяла собі помічником, бо міг вільно по-російськи говорити і навіть читати російською мовою вмів. У Тулуні мали зорієнтуватись, коли можуть повернутися до Польщі.

Вози перевантажені мішками зі збіжжям. Лісні дороги через тайгу погані. Коні, спрацьовані протягом літа, слабі. Майже три дні волоклися до Тулуна. Збіжжя до елеватора здали швидко, і Астаф’єв дав Ільницькій та Сташеку додатковий вільний день, щоб усі польські справи могли собі спокійно в місті полагодити.

— Я також при нагоді, де вдасться, буду питати, що з вами робити далі. Який нетерплячий народ, ті мої поляки!

Наближався вечір. Гонорка зі Сташеком вирішили, що підуть спочатку до лісопильні і там порозмовляють, порадяться зі своїми.

Місто було похмуре і безлюдне через дощ, який по-осінньому йшов не вгаваючи. Скрипіли старі дерев’яні тротуари. Під мостом широким виром мчала швидка Ія. Сташеку пригадався Карий: ріка скована льодом, кінь тоне в ополонці, госпіталь і нахилене над ним обличчя Цині Біалерової.

У лісопильних бараках маленькі вікна жовто світили слабими відблисками свічок. Ввійшли у темний коридор. Смерділо затхлістю давно не провітрюваного приміщення. За тонкими перегородками чути було голоси, якісь розмови, сміх, поплакування дітей.

— Уже не пам’ятаю, в які двері стукати... — журилася Ільницька.

Раптом хтось відчинив двері. У відблиску світла пізнали пані Корчинську.

— Добрий вечір, пані Корчинська. Це я, Гонорка!

Вражена Корчинська мало відерка з рук не випустила.

— Що це! Гонорцю, а звідки ти тут?

У лісопильних бараках квартирували пані Корчинська з Сильвією, старі Майки і сім’я Гібали з Ворволинців, яка цією весною примандрувала з тайги.

— А Целіна все ще в тому госпіталі працює?

— Целіна? Ну так, то ви нічого не знаєте! У польське військо пішла разом з нашими чоловіками. Санітаркою, служити добровільно зголосилася.

— Але то саме ви нічого не знаєте, що наші там на фронті Янека Майку зустріли!

— Неможливо! А то допіру Майкові зрадіють! Нічого про нього не знають. Думають, що Янек з тією своєю буряткою в тайзі назавжди загубився.

— А старий Біалер загинув на фронті. І Янек Барський, Ясек Куриляк, Флорек Ільницький...

На жаль, тулунські поляки про Польщу, а особливо про можливість скорого до неї повернення, знали не більше від тих, з далекого Булушкіно.

— Нічого не зробимо, мусимо чекати кінця війни, бо раніше нас з того Сибіру не пустять. Ніхто