Елізабет Костова - Викрадачі

життя й творчість, а він відповів, що майже все це вже йому знайомо з проведених розвідок. Йому було цікаво, що розповідала про свою матір Оде. Я бачив ясно, що він любить картини Беатриси, якщо тут годиться слово «любить». У ньому було якесь душевне тепло, і я відчував… потяг до нього, якщо казати правду.

Анрі відкашлявся.

— І я почав йому розповідати, що запам’ятав зі слів Оде: її матір була лагідною й жвавою, завжди любила мистецтво, але віддала всю себе їй, Оде. Скільки її пам’ятала Оде, вона ніколи не малювала й не писала картин. Жодного разу. Однак ніколи не говорила про власні картини із сумом — навпаки, якщо Оде запитувала її, завжди сміялася й казала, що дочка є її кращим твором, тож іншого їй наразі просто не потрібно. Коли Оде була підлітком, то почала трохи малювати й писати фарбами, а мати завжди давала їй поради, була дуже вдоволена, але ніколи не сідала працювати разом. Якось Оде мені сказала, що благала матір намалювати етюд разом з нею, а Беатриса відповіла: «Я вже зробила останні малюнки, моя люба, й вони чекають на тебе». Вона відмовилася пояснити, що саме мала на увазі й чому більше не малює. Це завжди турбувало Оде.

Анрі Робінсон обернувся до мене; його карі очі блищали, як блищить мило на воді — можливо, у нього була катаракта обох очей, а може, то був просто відблиск від окулярів.

— Докторе Марлоу, я вже стара людина, і я дуже любив Оде де Клерваль. Вона не залишала мене до самої смерті. А Роберт Олівер, здавалося, був щиро зацікавлений історією її життя й життя Беатриси де Клерваль, тож я прочитав йому листи. Я сам читав йому. Згадуючи про це, я впевнений, що Оде й сама бажала б того. Ми з нею читали ці листи вголос один одному двічі, й Оде сказала, що на її думку, вони призначені для людей, які здатні оцінити цю історію кохання. Ось чому я ніколи не друкував їх і не писав про них.

— І ви прочитали листи Роберту?

— Ну, тепер-то я розумію, що не потрібно було цього робити, але мені здавалося, що він щиро цікавиться, тож йому потрібно було послухати їх.

Я уявив собі: ось Роберт сидить, спираючись ліктями на коліна, й слухає, як старенький у кріслі навпроти читає вголос слова Беатриси й Олів’є.

— Він їх зрозумів?

— Ви маєте на увазі мову? Я перекладав йому, коли потрібно, але він дуже добре розмовляє французькою. Або ви кажете про зміст? Про це я сам не знаю — що він зрозумів і як саме.

— А як він відреагував на листи?

— Коли я дочитав до кінця, то побачив, що обличчя в нього зробилося… як ви кажете англійською? — сумним. Я гадав, що він ось-ось розплачеться. А потім він сказав дивну річ, але розмовляв сам із собою: «Тож вони жили, так?» Я відповів: «Так».

Коли читаєш старі листи, то усвідомлюєш, що люди з минулого дійсно жили, й це дуже зворушливо. Я сам був дуже зворушений, коли читав їх уголос сторонній особі. Але він заперечив — ні, не про те йдеться. Вони дійсно жили, а він так не жив. — Анрі Робінсон похитав головою, дивлячись на мене. — Тоді я вирішив, що він поводиться якось дивно. Але, розумієте, я звик до художників. Оде поводилася дуже дивно, коли заходила мова про життя й картини її матері — це мені вельми у ній подобалося. — Він помовчав. — Перш ніж ми розпрощалися, Роберт сказав мені, що листи допомогли йому краще зрозуміти, що він має малювати за бажанням Беатриси. Сказав, що присвятить себе написанню картин про її життя, дбатиме про її пам’ять і честь. Він говорив так, немов закохався в померлу людину, як ви й самі сказали — тож я розумію, що це значить, докторе. Я співчуваю йому.

Спостерігаючи за ним, я відчував, яким невгамовним він був колись і яким витончено розумним залишався досі. Років двадцять тому він, розмовляючи зі мною, крокував би кімнатою з кінця в кінець, погладжував би корінці книг, поправляв картини, зривав з рослин зів’ялі листочки. Напевно, Оде була спокійною, зібраною, як на тих двох портретах, які я бачив — сильна жінка, сповнена почуття власної гідності. Подумав, як їм було разом: привабливий енергійний молодий чоловік, який міг надавати їй почуття діяльності, й упевнена, досить байдужа до всього жінка, яку він незмінно обожнював.

— Роберт сказав іще що-небудь?

Робінсон знизав плечима.

— Я, принаймні, більше нічого не пригадую. Але пам’ять у мене вже не та, що була колись. Він незабаром пішов. Дуже чемно подякував і сказав, що ця наша зустріч назавжди залишиться в його мистецтві. Я не сподівався, що ми колись іще побачимося.

— Але сталася й друга зустріч?

— То був несподіваний візит, і тривав він набагато менше. Гадаю, років зо два тому. Не написав мені заздалегідь, тож я й не знав, що він у Парижі. Одного дня хтось подзвонив у двері, Івонна пішла відкривати й привела до мене Олівера. Я був вражений. Він пояснив, що приїхав до Парижа шукати потрібний фон для своїх картин і вирішив завітати до мене. У мене тоді були неприємності — важко стало пересуватися, а часом я багато чого забував. Ви знаєте, що в цьому році мені виповнилося дев’яносто вісім?

— Знаю, — кивнув я. — Вітаю вас!

— Це випадковість, докторе Марлоу, а не заслуга. Так ось, Роберт увійшов, і ми з ним поговорили. Під час бесіди мені прийшлося вийти до туалету, й Роберт допоміг мені туди дістатися, тому що Івонна розмовляла по телефону в кухні. Він дуже сильний. Але запам’ятав я все це тому, що за тиждень потому забажав переглянути листи, а вони зникли.

— А де ви їх тримали? — Я намагався приховати зацікавленість.

— У тій шухляді, — своїми білими пальцями він указав на бюро в протилежному кутку кімнати. — Якщо хочете, можете туди зазирнути. Там досі нічого немає, крім однієї речі. — Він зімкнув руку на листах, що лежали в нього на колінах. — Тепер я зможу повернути їх на місце. Я розумів, що це міг зробити лише Олівер, тому що гості відвідують мене нечасто, а Івонна нізащо не візьме листи, їй добре відомо, як я до них ставлюсь. Бачите, я віддав усі картини, всі роботи Беатриси, ще кілька років тому. За винятком тільки «Викрадачів лебедів». Решта картин у музеї Ментенон. Я розумію, що