Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Вінфілд намацав пелюстку і притиснув собі до носа.

Діти швидко пішли за дорослими. Руті відчула, що веселощі позаду.

— Ось,— мовила вона.— Ось ще. Приліпи собі на чоло.

На правому узбіччі знову почався різкий дощ, який шмагав дорогу. Мати крикнула:

— Скоріше! Велика злива буде. Гайда через пліт сюди. Так ближче. Ну, давайте! Сміливіше, Руже.

Вона напіввитягла дочку через канаву, допомогла перелізти через пліт. А потім на всіх упала буревійна злива. Важкі краплини барабанили по людях. Родина пробиралась у бруді по невеличкому схилу. Чорний сарай майже сховався за стіною дощу. Злива сичала і бризкала, а вітер підсилювався та гнав дощ далі. Ружа Шаронська послизнулась і повисла на руках батьків.

— Чоловіче! Можеш понести її?

Батько нахилився і взяв дочку на руки.

— Все’дно ми змокли як хлющ,— сказав він.— Швидше. Вінфілде, Руті! Бігом уперед.

Вони добігли, захекавшись, до залитого дощем сараю і зайшли туди, де була хвіртка. Дверей не було. Усередині валялося кілька поіржавілих сільськогосподарських інструментів: дисковий плуг, зламаний культиватор, залізні колеса. Дощ калатав по прихистку і пеленою заступив вхід. Батько обережно спустив Ружу Шаронську на замаслений ящик.

— Господи Всемогутній! — промовив батько.

— Мо’, там далі сінник є,— сказала мати.— Поглянь: двері.— Вона налягла на двері, що висіли на іржавих петлях.— Отам сіно,— крикнула мати.— Заходьте, ну.

Усередині було темно. Трохи світла пробивалось у шпарини між дошками.

— Лягай, Руже Шаронська,— сказала мати.— Перепочинь. А я вже знайду, як тебе обсушити.

— Ма’! — покликав Вінфілд. Шум дощу, який калатав по даху, заглушив голос.— Ма’!

— Що таке? Ну чого тобі?

— Дивіться! Отам, у кутку.

Мати подивилася. Там у мороці видніли дві постаті — чоловік, який лежав на спині, і хлопчик, що сидів поряд і широко розплющеними очима дивився на прибульців. Коли мати помітила цих людей, хлопчик устав і підійшов до неї. Голос його звучав хрипко.

— Це ви хазяї?

— Ні,— відповіла мати.— Ми зайшли дощ перечекати. У нас дочка хвора. А в тебе є суха ковдра? Ми б її загорнули, доки одежу просушимо.

Хлопчик пішов до кутка, виніс звідти брудну ковдру та подав матері.

— Дякую тобі,— сказала вона.— А що з тим чоловіком?

Хлопчик озвався монотонним голосом, схожим на каркання:

— Спочатку він недужим був... а тепер виснажився.

— Що?

— Виснажився з голоду. Заслаб, як бавовну збирав. Днів шість не їв.

Мати пішла в куток і подивилася на чоловіка. Йому було близько п’ятдесяти; кощаве, виснажене обличчя заросло щетиною, а розплющені очі дивилися каламутно й непорушно. Хлопчик став поряд.

— Татко твій? — спитала мати.

— Так! Він усе каже, що не голодний або щойно поїв. Годував мене. А зараз геть слабий. Ледь рухатися може.

Калатання дощу перемінилося на м’який шерех по даху. Висохлий старший чоловік поворушив устами. Мати опустилася навколішки поряд і притулилася вухом. Губи хворого знову заворушилися.

— Аякже,— сказала мати.— Заспокойтесь. Усе з ним гаразд буде. Заждіть лише, я з дочки мокру одежу зніму.

Мати обернулася до Ружі.

— Скоріше роздягайся,— сказала мати. Вона тримала ковдру як заслону, щоб дочки не було видно. І коли та роздяглася догола, мати обгорнула її ковдрою.

Хлопчик знову став поруч, пояснюючи:

— Не знаю я. Він знай казав, що поїв або що не голодний. А тої ночі я пішов, вікно розбив, украв хліба трохи. Зліпив йому м’якуш і дав. А він як зачав блювати і ще більше заслаб. Треба йому супу або молока. А у вас, люди добрі, є гроші на молоко?

Мати відповіла:

— Тихіше. Не переймайся. Щось придумаємо.

Раптом хлопчик закричав:

— Він помирає, кажу вам! Він до смерті виснажився, кажу вам.

— Тихіше,— сказала мати.

Вона подивилася на батька і дядька Джона: ті стояли, безпорадно втупившись у хворого. Подивилася на Ружу Шаронську, обтулену ковдрою. Очі матері зустрілися з очима Ружі й не відривалися від дочки. І обидві жінки глибоко вдивлялись одна в одну бездонними очима. Дихання молодиці стало коротким і уривчастим.

— Так,— сказала вона.

— Я знала це. Знала! — всміхнулася мати.

Вона подивилася на свої руки, зчеплені на колінах.

Ружа Шаронська прошепотіла:

— Ви... ви всі... можете вийти ’відси?

Дощ ледь чутно шелестів по даху.

Мати нахилилася вперед, пригладила долонею, як гребінкою, дочці скуйовджене волосся, відкинувши з чола назад, і поцілувала ту в лоб. А потім швидко підвелася.

— Ну, всі,— покликала вона.— Ходіть у комору з реманентом.

Руті розтулила рот, аби щось сказати.

— Тихо,— сказала мати.— Тихо і виходьте.

Вона вигнала дітей за поріг, узяла з собою хлопчика і замкнула риплячі двері.

З хвилину Ружа Шаронська нерухомо сиділа в сараї, де чувся шелест дощу. Потім вона ледь звела своє зморене тіло і загорнулась у ковдру. Повільно рушила до кутка й зупинилася, дивлячись на змучене обличчя, у перелякані очі. Потім повільно лягла біля хворого. Він повільно похитав головою. Ружа Шаронська відгорнула один ріжок ковдри й оголила грудь.

— Треба,— сказала вона.

Жінка підповзла ближче і притулила голову поруч.

— Ось! — мовила Ружа.— Ось.

Її рука охопила йому голову і лагідно притримала біля грудей. Її пальці ніжно пестили йому волосся. Вона звела очі, оглянула сарай, і її вуста зімкнулися й загадково всміхнулися.

КІНЕЦЬ

Стейнбек справжній поет... Усе реальне, усе ідеальне.

Антон Синклер

Ця книжка з тих, які збурюють настільки глибоко, що майже неможливо вкласти у слова враження, які вона залишає.

Kirkus

Це одна з тих рідкісних книжок, які через стільки років залишаються сучасними, живими, важливими.

The Globe and Mail

Примітки

1

Керол Геннінґ — перша дружина Стейнбека, з якою письменник побрався 1930 року, розлучився 1943-го. (Тут і далі прим, перекл.).