Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

Шлях на Журавлину поляну був погано вторований, не твердий, ще з калюжами від недавнього дощу. Смолярчук по подвійному сліду шин легко визначив, що тут кілька хвилин тому пройшов лісовоз з причепом.

— Поїхали праворуч, — сказав Смолярчук, сідаючи в кабіну.

Гуркотіла на крутих поворотах потужна машина Шуби. Мигтіли придорожні дерева, навислі скелі, схили то однієї то іншої гори. Поворот змінювався поворотом. Тюльпанова, який сидів у кузові, різко кидало на віражах.

Смолярчук однією рукою тримався за скобу, прикріплену до щитка для приладів, другою притискував до себе Витязя. Собака, як і люди, був охоплений тривогою.

Шуба і Смолярчук насторожено, мовчки вдивлялися в дорогу.

З-за чергового повороту з'явилася зустрічна машина.

Не чекаючи наказу, Шуба зупинив свій грузовик. Зупинився і зустрічний. Висунувшись з кабіни, Смолярчук спитав:

— Звідки?

— Верховинський, товаришу старшина.

— По дорозі машину зустрічали?

— Одну, якщо не рахувати вашої.

— Лісовоз?

— Так, якийсь скажений, наче з ланцюга зірвався.

— З причепом?

— Так точно.

— В кабіні є пасажир?

— Ні, один шофер.

— Це вірно? Не помилився?

— Не сліпий, товаришу старшина. Все бачив ясно, як от вас.

— Знайомий шофер?

— Ні, не знайомий. Машина місцева, а водій чужий.

— В сірій кепці? В чорному піджаку? Шия хустко зав'язана? — спитав Шуба.

— Начебто так.

Шуба перевів погляд на Смолярчука.

— А куди ж подівся Василько? Що з ним трапилось?

— Поїхали! — різко сказав Смолярчук.

І знову загув лісовоз Шуби. Спуск тривав. Дорога тяглася по вузькому карнизу, по самому краю безодні. Попереду, за поворотом, виявилась якась перешкода.

Шуба різко загальмував. Смолярчук вдарився головою об скло. Від несподіваного поштовху Тюльпанов покотився по дну кузова.

Біля переднього буфера лісовоза впоперек дороги був розвернутий причеп з номерним знаком 10–12.

Відкинувши його з дороги на узбіччя, Шуба і прикордонники понеслися далі. Спуск незабаром закінчився. Дорога на крутому зльоті врізалась у вузьку темнувату ущелину. По її дну бігла бурхлива невелика річка.

Трохи вище потоку, на дамбі, облицьованій циклопічним камінням, блищали добре наїжджені рейки вузькоколійки. Автомобільний шлях ішов ще вище, по скелястому карнизу. Схили ущелини були стрімкими, суворими, усіяні порослими мохом валунами, з чорними пнями, обгорілими від пожежі, без жодної зеленої галявинки.

Відчувши за собою погоню, «Ковчег» вирішив перехитрити прикордонників. Не зменшуючи швидкості лісовоза, він відчинив дверцята кабіни, витягнув до відказу важіль ручного газу і зіскочив на землю. Машина деякий час продовжувала рухатись по прямій, але дорога круто звернула ліворуч. Передні колеса машини, крутячись по інерції, повисли в повітрі, потім лісовоз клюнув носом, перевернувся і з гуркотом полетів у прірву.

«Ковчег» побіг, але не вперед, по дорозі, а назад. Метрів через сто він звернув ліворуч і зник в густому чагарнику. Повз нього пронеслася машина з прикордонниками.

Побачивши розбиту машину в безодні, Шуба зупинився, а Смолярчук і Тюльпанов одразу ж кинулися вниз. Гострі ребра скель, уступи, засиджені птахами, відшліфований часом і вітрами граніт, поросла мохом стіна і, нарешті, дно ущелини. Тут, біля підніжжя дамби, по якій проходила вузькоколійка, димилися покручені залишки лісовоза.

Неподалік почувся пронизливий сигнал малопотужного локомотива. З-за повороту з'явився невеликий, з кількох платформ, поїзд, навантажений лісом. На одній з платформ у вузькій щілині між колодами, з пістолетом напоготові, важко дихаючи, причаївся «Ковчег». Із свого укриття він бачив, як прикордонники і вівчарка спускалися вниз по небезпечному схилу прірви, і полегшено зітхнув.

Весело постукуючи колесами, поїзд спускався по ущелині. Попереду показалося невеличке місто.

Тимчасом прикордонники, похмурі і злі, стояли біля уламків машини.

— Треба обшукати місцевість, — сказав Смолярчук.

Витязь узяв слід, залишений порушником на підступах до безодні, і потягнув старшину по дорозі, а далі через чагарник на схилі гори до вузькоколійки. Тут собака закружляв на місці.

— Слід загубився, — сказав Смолярчук, — порушник сів на поїзд.

І знову лісовоз, керований Шубою, помчав по дорозі над ущелинами. Смолярчук сидів у кабіні. Тюльпанов стояв зверху, в кузові. Вітер шугав йому прямо в обличчя, висікав з очей сльози. Тюльпанов терпів, дивився прямо вперед.

Вузькоколійна дорога обірвалася біля виходу з ущелини. Поїзд, який щойно спустився з гір, стояв під естакадою лісового складу. Заскреготівши гальмами, машина з прикордонниками зупинилася. Смолярчук з собакою кинувся на пошуки сліду…

«Ковчег» був переконаний, що надійно відірвався від переслідувачів. Не кваплячись, він йшов пожвавленою вулицею верховинського міста.

Густий потік людей виніс його до воріт ринку.

Багатолюдний, яскравий і гамірний був святковий базар. Тут і верховинці в мальовничому вбранні, і скромно одягнуті долишани, які продають овочі й фрукти, і цигани-бляхарі, і виноградарі, які стали в окремий ряд зі своїми бутлями і бочками вина. «Ковчег» пройшов крізь базарний натовп. Зупинився він перед ларком, в якому літній верховинець з лісорубів чи колишніх пастухів і дівчина-підліток, мабуть, його онука, торгували кустарними виробами: різьбленим дерев'яним посудом, вишивками, домашньої роботи сукнами, одягом, звичайним для закарпатських горців, капелюхами з перами.

— Гей, хазяїне! — гукнув «Ковчег» до продавця. — Дай-но мені отой кожушок і женихівський капелюх. Та швидше! Нема терпцю! — він підморгнув, посміхнувся. — Іду свататись до однієї государині…

«Ковчег» одягнув кожушок, дістав з кишені гроші, кинув їх на прилавок. Одержавши здачу, він, поспішаючи швидше піти, сунув під кожушок кепку і щез у базарному натовпі.

Продавець верховинських виробів провів покупця уважним поглядом.

— Поторгуй тут сама, Маріє, —