Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

дивовижу, коли в алюмінієвому небі з’явилась невеличка цяточка, що явно відокремилася від голчастого утворення.

Цяточка зростала на очах, швидко наближаючись до схарапуджених мандрівників. І вже за пару хвилин стало зрозумілим, що це щось на кшталт літаючого мотоцикла без коліс, осідланого срібним…

— Дар Ветер?! — видихнув Норильцєв, вдивляючись в дивного мотоцикліста. — Здається, Дар Ветер…

— Отой, котрого ви першого зустріли? — ворухнула пошерхлими губами Сонька. — На обшивці «Софії»?

— Угу…

— А що це за апарат під ним такий летючій? Мені щось на згадку Птахи Святого Міка спали. Арканаріанські…

— Угу…

— Та що — «угу»! Скажи краще… — тепер вже Такаманохара пробувала розговорити Норильцєва, але той не звертав на неї жодної уваги. Хоча останнє слово почув.

— Арканаріанаські?.. — видихнув раптом. — Ну, звісно, арканаріанські! На них ще Румата класно гасала.

Розгорнути цю тему йому не дав особисто срібний мотоцикліст, що вже зупиняв свій апарат і легко зістрибував з нього.

— Привіт! — кинув до Зоребора. — Давно не бачилися. А тебе як звуть, друже? — і схилився над піррянином, протягаючи йому велику дужу долоню.

— Нкса, — пискнув той. — А ви Др Ветр?

— Др, др, — засміявся мотоцикліст і, випроставшись, уважно подивився на Такаманохару: — А ви, як я розумію, товаришка Сонь Іа?

Сонька було якось дивно знітилася, але потім знизала плечима й ствердно кивнула у відповідь. Дар Ветер вже відверто вивчав її обличчя, але за хвилину порушив ніякову паузу:

— У вас, здається, щось трапилось? Щось я не бачу вашого зорельота. І Богдана Івановича.

— Він… Він, мабуть, за Сніжаною полетів.

— Зрозуміло. Так, може, й ми полетимо? Чого чекати?

— На цьому? — Сонька дещо зневажливо зміряла поглядом безколісний апарат. — На цьому вашому мотоциклі лише один пасажир вміститься. Ну, хіба що з Нксою…

— На космоциклі…

— Чого? — не зрозуміла дівчина.

— На космоциклі, кажу, а не на мотоциклі. Загалом-то, цей апарат призначений для пересування на орбіті. Але через непридатність базового корабля до посадки на планетні тіла та в зв‘язку з не передбачуваними обставинами… І оті „не передбачувані обставини” дуже не сподобались Такаманохарі.

— Пропоную зробити наступним чином, — продовжував тим часом Дар Ветер. — Спочатку я на „Софію” перевезу…

— Куди?! — в один голос вигукнули Сонька й Норильцєв.

Але якщо в хлопця голос був радісний, то у дівчини явно стривожений.

— На „Софію”, — тицьнув здійнятою рукою Дар Ветер в голчасте утворення, що нерухомо завмерло у вишині. — Так в мене мій літальний апарат називається. — І в нас теж… Називався.

— Ну, то й що? — знизав плечима Дар Ветер, підкреслено не звертаючи увагу на те, що про земний апарат мовилося в минулому часі. — В кожного з нас своя „Софія”… Але, до діла. Отже, спочатку я переводжу Ігоря з Нксою, а потім повертаюся за вами, товаришка Сонь Іа. Згодні?

Сонька лише знічено розвела руками.

***

Такаманохарі здалося, що їй цілу лискучу вічність довелося очікувати повернення Дар Ветера. Давно вже вона не відчувала такої самотності. Навіть в Україні. І тому, коли срібний космоцикл знову плавно опустився на скляні друзки, вона, не стримавшись, відразу ж кинулась до нього. І так само відразу ж засоромилася свого пориву, скоса зиркнувши на мешканця цього урочистого, але незатишного світу.

— Ви вже вибачте мені, — зробив вигляд, що не помічає цієї метушні, Дар Ветер. — Затримався трохи. Дуже вже здивувалися ваші хлопці тому, що на борту побачили.

— Чому?

— А це вже нехай вони самі розкажуть.

Сонька, що вже була здійняла ногу, маючи намір осідлати заднє сидіння космоциклу, так і завмерла в цій незручній позі.

— Богдан?!? — видихнула.

— Та ні, — відвів вбік свої срібні очі Дар Ветер і щось мінливе змінилося в його обличчі, від чого воно відразу ж нагадало Соньці обличчя Орія, крізь яке проступали риси Кременчука. — Ні, — повторив і вже сам заметушився, допомагаючи дівчині зайняти її місце. — Та ви сідайте, сідайте!

А Такаманохара тільки зараз зрозуміла, що за зовні спокійним виглядом космоцикліста з самої першої миті їхньої зустрічі приховується неабияке напруження.

— Що трапилося, Даре?

Той швидко пробарабанив пальцями по керму, скоса зиркнув на дівчину і, врешті решт, наважився:

— Ми загубили Богдана Івановича, товаришко Сонь Іа.

— Як це?! — ахнула вона.

— Сталося найнебезпечніше. Він увійшов в себе. Свого часу це трапилося зі Сніжаною. Вона дуже переживала розлучення батьків і… Спасибі вам, що ви знайшли її на орбіті.

— Почекайте, почекайте, — лихоманково намагалася щось зметикувати Такаманахора. — Але, наскільки мені відомо, Богдан… Іванович розлучився з дружиною опісля смерті доньки. Як же вона могла ПЕРЕЖИВАТИ цей факт?!

Хоча… Стоп!.. Вона ж жива… Нічого не розумію, остаточно заплуталась…

— Важко зрозуміти світ, побудований за законами ментальної фізики, але ви вже повірте мені на слово… Я ще не певен, але… але в тому, що Сніжана знову почала повертатися до життя, є особисто ваша заслуга, товаришко Сонь Іа…

— Звіть мене просто Соня.

— Добре. А різниця між її тодішнім станом і станом Богдана Івановича, в якому він перебуває зараз, полягає в тому, що він намагається шукати доньку і тому залишатиме сліди, як би не блокувалась його свідомість для всього іншого. Моя „Софія” обов‘язково його знайде.

— Так чого ж ми розсілися! — захвилювалася Такаманохара. Вона майже нічого не зрозуміла з пояснень Дара Ветера, але розбиратися з цим було ніколи. — Летимо, летимо!..

Здійнялися плавно й швидко. Соньці аж памороки трохи забило, але вона миттєво взяла себе в руки, спостерігаючи за тим, як внизу аж ген до обрію, вигинається сліпуча поверхня, вкрита геометрично правильними вертикальними торосами. Вона вперше не поспіхом могла роздивитися її з такої вишини. І чомусь цей краєвид нагадав Такаманохарі величезний майдан,