Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

належить вогню по праву; тут хоч-не-хоч повіриш у пекло. Ач, яка кіптява! Це, мабуть, рештки, з яких грек робив африканців. Чуєш, старий, коли він впорається зі скобою, звели йому викувати пару сталевих ключиць і лопаток; у нас на палубі є мандрівний торговець, якому товар на плечі давить.

— Себто як, сер?

— Помовч; поки Прометей не скінчив працювати, я замовлю йому людину за своїми кресленнями. Imprimis[346], зріст п'ятдесят футів від п'ят до тімені; груди — як Темзинський тунель, ноги — щоб вгрузли в землю, мов корені; щоб стояв і не рушив з місця; руки — три фути завтовшки в зап'ястях; серця зовсім не треба; мідний лоб і десь із чверть акра добрих мізків; і ще — ану стривай, — як ти гадаєш, чи буду я замовляти йому очі, щоб він дивився назовні? Ні; та на тімені в нього буде особливе вікно, щоб освітлювати нутро. Отак; отримав замовлення, то йди.

— (Убік.) Цікаво, про що це він говорить; і до кого, хтів би я знати? Чи піти мені, чи лишитись?

— Поганенька архітектура — глухе горище; от хоча б це, наприклад. Ні, мені треба, щоб було з ліхтарем.

— Еге, он як! Прошу, сер, тут їх два, а мені й одного вистачить.

— Нащо ти тицяєш мені в обличчя цього викривача злодіїв, старий? Світло в обличчя — це ще гірше, ніж пістолет до скроні.

— Сер, я думав, ви говорили з теслею.

— З теслею? Ні… слухай, старий, у тебе чиста робота і, як на мене, вельми шляхетна; чи ти б краще працював із глиною?

— Що, сер? З глиною? Глина — це багно, сер; лишимо її для землеробів.

— Та ти Бога не боїшся! Чого ти весь час чхаєш!

— Від кісток пилюки багато, сер.

— Отож, затям це, і коли помреш, не ховай себе під носом у живих.

— Сер?., о, та звісно ж! Звичайно, так; ох, Божечку!

— Слухай, старий; ти ж, певно, вважаєш себе майстром хоч куди, правда? То скажи мені, чи буде це свідчити про твою майстерність, коли я, спираючись на оцю ногу, яку ти зараз робиш, все ж буду відчувати на цьому місці ще й іншу ногу: мою стару ногу, яку я втратив? Невже ти не можеш вигнати древнього Адама?

— І справді, сер. Отепер я щось втямив. Так, сер, я чув про цю дивовижу; кажуть, той, хто втратив щоглу, ніколи не перестане відчувати свій старий рангоут, і часом його ніби щось коле. Дозвольте мені спитати вас, сер, чи так воно насправді?

— Саме так, старий. Постав свою живу ногу сюди, де колись була моя; тепер для зору є тільки одна нога; а для зору душі їх дві. Там, де ти відчуваєш, як б'ється життя; там, у тих самих місцях, і я це відчуваю. Загадка, чи не так?

— І дозвольте сказати, розгадати її неможливо, сер.

— Тож послухай. Звідки ти знаєш, що саме там, де ти зараз стоїш, невидиме для тебе, окремо від тебе, стоїть іще щось, цілісне, живе, розумне — стоїть, хочеш ти цього чи ні? Невже в години повної самоти ти не боїшся, що тебе підслуховують? Помовч, не кажи нічого! І якщо я все ще відчуваю біль у моїй розтрощеній нозі, коли вона давно вже розсипалася на порох, чом би й тобі, старий, без тіла не відчувати вічних пекельних мук? Що скажеш?

— Господи помилуй! Послухайте, сер, я маю ще раз все підрахувати; мені здається, сер, про щось я таки забув подумати.

— Думати — не твоя справа, старий. Коли ти закінчиш цю ногу?

— Мабуть, десь за годину, сер.

— Тоді берися до роботи, а потім принесеш мені. (Ідучи геть.) О життя! Я стою, гордий, мов грецький бог, і я в боргу у цього йолопа за шматок кістки, на котрій стою. Будь проклята ця взаємна заборгованість усіх смертних, що не хоче відмовитися від бухгалтерських книг та рахунків. Я б хотів бути вільним, як вітер; а моє ім'я записане у всіх боргових книгах світу. Я багатий, я міг би позмагатися з наймогутнішим із преторіанців[347] на торгах Римської імперії (а значить, і всього світу); та я в боргу за саму плоть свого язика, яким зараз вихваляюся. Небом клянуся, візьму тигель і розплавлю в ньому самого себе до останку, до найдрібнішого хребця. Отак!

Тесля (знов береться до роботи).

— Ну, ну! Стабб знає його краще, ніж будь-хто з нас, і Стабб завжди каже, що він чудний; тільки оце слово — чудний, і більш нічого; чудний… чудний, чудний; отак і твердить весь час містеру Старбаку — чудний він, сер, чудний, чудний, такий вже чудний! А ця нога! Лишень подумати — це ж він із нею спати лягає! Китова кістка замість жінки! Ось вона, його нога; на ній він і стоятиме. Що там він казав про одну ногу в трьох місцях і про три місця в одному пеклі? Як там воно… Ох, Божечку! Недарма він на мене з таким глумом дивився. Кажуть, я сам можу інколи добре помізкувати, та це якось ненавмисне виходить. Ні, такому старому пеньку, як я, краще не пнутися за капітанами на глибину; і не помітиш, як вода буде по горло, і що тоді — на поміч звати? А капітани, як чаплі — переходять убрід; такі вже вони довгоногі. Звичайно людині досить одної пари ніг на все життя; мабуть, від того, що люди про свої ноги дбають — як ото старі пані дбають про своїх малих поні. А от Ахаб — той преться напролом, і ніг йому не шкода. Одну заганяв до смерті, другу скалічив, а тепер буде стоптувати кістяні ноги. Агов, чадило! Поможи мені із цими гвинтами, та давай її доробимо, поки пророк воскресіння не прийде зі своєю сурмою і не позбирає всі ноги, живі та кістяні, як пивовари збирають старі бочки, аби їх знов наповнити. Оце-то нога, нівроку! Просто як жива, так я її гарно обтесав; завтра він стоятиме на ній і буде брати висоту секстантом. О, та я ж ледь не забув про отой довгастий полірований клаптик, де він пише свої підрахунки. Отакої! Ану, де моє долото, терпуг та наждак!

Розділ 109

Ахаб і Старбак у каюті

Наступного ранку на кораблі, як завжди, працювали помпи; і раптом із трюмів разом із водою потік лій — мабуть, бочки дали сильну течу. Усі занепокоїлися, і Старбак спустився в каюту, щоб