Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

коштувало менше, потім буде більше, але зараз рівно стільки. Космічний шатл з учителькою на борту ще не вибухнув. Джон Леннон ще живий, хоча це ненадовго, якщо він і далі зловживатиме тим поганим героїном, тим китайським білим. Що ж до Едді Діна, Едварда Кантора Діна, то він ще нічого не знає про героїн. Єдина його вада — декілька викурених сигарет (ну й кілька спроб подрочити, які ще цілий рік не увінчаються успіхом). Йому тринадцять. Зараз 1977 рік, і на грудях у нього росте рівно чотири волосини, і щоранку він їх запекло перераховує в надії, що за ніч виросла п’ята. Це літо після літа вітрильників. Наближається вечір червневого дня, і він чує радісну мелодію, що лунає з динаміків над дверима музичної крамниці «Вежа могутності». Це «Манго Джері» співає «Влітку», і…

Зненацька все це стало для Едді реальним, чи то пак настільки реальним, наскільки йому було потрібно. Він підніс ліву руку й відставив палець: уперед. За його спиною Роланд сів і витяг скриньку з рожевої сумки. І, щойно Едді подав йому сигнал, стрілець підняв віко.

І одразу ж у вуха Едді вдарив приємний і немилозвучний передзвін. Очі засльозилися. Двері з клацанням прочинилися, і печеру вмить залило яскравим сонячним світлом. Залунали звуки клаксонів і тра-та-та-та-та відбійного молотка. Не так давно він страшенно хотів, щоб перед ним відчинилися такі двері, і задля цього мало не вбив Роланда. А тепер, коли його бажання здійснилося, перелякався на смерть.

Дзвоники тодешу, здавалося, розривали йому голову. Слухати їх довго він не міг, щоб не збожеволіти. «Іди, куди збирався», — подумав він.

Він ступив уперед, крізь сльози побачивши три руки, що бралися за чотири дверні ручки. Потягнув двері на себе, і золоте надвечірнє світло засліпило йому очі. Потягнуло запахом бензину, гарячого міського повітря і чийогось лосьйону після гоління.

Майже нічого не бачачи крізь пелену сліз, Едді переступив через поріг незнайдених дверей у літо світу, з якого пішов колись у вигнання.

ЧОТИРИ

Так, то була Друга авеню. Ось «Блімпіс», ззаду долинала та весела пісня «Манго Джері» на карибський мотив. Людський потік напливав на нього й розбивався на дві течії, що лилися з обох боків, — до центру й у бік околиць. На Едді ніхто не звертав уваги, частково тому, що більша маса люду прагнула вибратися з міста, бо був уже вечір, але переважно через те, що в Нью-Йорку не помічати інших людей — це стиль життя.

Едді поправив Роландів «мішок», що з’їжджав з правого плеча, й озирнувся. Двері до Кальї Брин Стерджис були на місці. Він бачив Роланда, який сидів біля входу в печеру з відкритою скринькою на колінах.

«Напевно, цей довбаний передзвін доводить його до сказу», — подумав Едді. І неначе у відповідь на свою думку, побачив, як стрілець витяг з патронташа два патрони і вставив у вуха. Едді всміхнувся. Правильно, чувак. Принаймні набої у вухах допомагали блокувати стогони тонкоходу на трасі 70. Подіяло це чи ні, Роланд тепер був сам-один. Едді мав інші справи.

Він повільно повернувся на своєму клаптику тротуару й знову глянув через плече, щоб перевірити, чи двері повернулися разом з ним. Так і було. Якщо ці двері не відрізнялися від інших, вони тепер супроводжуватимуть його всюди, куди б він не подався. А навіть якщо не так, Едді не бачив проблеми: все одно далеко він не збирався. Він помітив ще одне. Відчуття пітьми, що причаїлася в усьому навкруги, зникло. Бо він прийшов сюди у власному тілі, а не в тодеші. Якщо десь неподалік і ошивалися заблукані мерці, він їх побачити не міг.

Ще раз поправивши лямку мішка на плечі, Едді рушив до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».

П’ЯТЬ

Люди давали йому дорогу, але це ще не доводило, що вони його справді бачили. В тодеші вони теж розступалися. Зрештою Едді зумисне зіштовхнувся з молодим чоловіком, який ніс у руках навіть не один портфель, а два, — Великим мисливцем за трунами в світі бізнесу.

— Дивися, куди пхаєшся! — заволав містер Бізнесмен, коли їхні плечі стукнулися.

— Вибачте, вибачте. — Тепер Едді остаточно переконався, що його бачать. — Слухайте, ви б не могли сказати мені, який сьогодні…

Але містер Бізнесмен уже пішов, поспішаючи на зустріч з серцевим нападом, який, судячи з його вигляду, спіткає його близько сорока п’яти — п’ятдесяти років. Едді згадав бородатий нью-йоркський анекдот: «Вибачте, сер, не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?» І, неспроможний втриматися, порснув зо сміху.

Опанувавши себе нарешті, він пішов далі. На розі Другої авеню і П’ятдесят четвертої вулиці побачив чоловіка, що зазирав у вітрину взуттєвої крамниці. На ньому теж був діловий костюм, але виглядав цей парубок значно розслабленішим порівняно з тим, якого Едді штовхнув. І портфель у нього був один, що видалося Едді хорошим знаком.

— Вибачте, — звернувся до нього Едді. — Чи не могли б ви сказати, який сьогодні день?

— Четвер, — відповів любитель пороздивлятися вітрини. — Двадцять третє червня.

— Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року?

Піднявши брову, чоловік всміхнувся, здивовано і водночас цинічно.

— Саме так, сімдесят сьомого. До тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого… ого, ще цілих шість місяців. Подумати тільки.

Едді кивнув.

— Дякую-сей.

— Дякую-що?

— Нічого, — сказав Едді й поспішив далі.

«До п’ятнадцятого липня лише три тижні, плюс-мінус, — думав він. — Щось мало, аби почуватися спокійно».

Так, але, якщо сьогодні йому вдасться переконати Кельвіна Тауера продати йому ділянку, питання часу втратить свою важливість. Колись, дуже давно, Генрі хвалився перед друзями, що його маленький брат самого диявола намовить стрибнути в пекельне багаття. Едді сподівався, що не втратив свого вміння переконувати. Отже, на порядку денному укласти невеличку угоду з Кельвіном Тауером, інвестувати в нерухомість, потім півгодини відпочинку: потинятися містом, купити шоколадне морозиво або…

Плин його думок обірвався, і він так різко загальмував, що хтось врізався в нього ззаду і вилаявся. Едді не відчув удару й не почув лайки. Бо побачив попереду припаркований темно-сірий лімузин «лінкольн». Цього разу не перед пожежною колонкою, а трохи далі.

Балазарів «лінкольн».

Едді рушив далі, тихо радіючи, що Роланд умовив його взяти з собою револьвер. І що цей револьвер був повністю заряджений.

ШІСТЬ

Дошка стояла у вітрині (стравою дня був обід з Нової Англії: Натаніель Готорн, Генрі Девід Торо і Роберт Фрост, десерт пропонували на вибір: Мері Маккарті чи Ґрейс Металіос), але на дверях висіла табличка: «Вибачте, ЗАЧИНЕНО». Цифровий годинник на будівлі банку