Олександр Шаравар - Повернути себе. Том 0. Передісторія, Олександр Шаравар

Глава 22

Глава 22

 

Невідома планета

 

    Перш ніж здатися довбаним магам з іншого світу, я вирішив спочатку простежити за ними і постаратися з'ясувати подробиці про їхнє перебування на цій планеті. Мені, чесно кажучи, спали на думку не зовсім етичні думки, в яких я маю захопити в бранці ту дівчину, яка займалася моїм лікуванням.

     Взагалі це дещо суперечить моїм принципам, адже невинних викрадати та й якось їм шкодити мені гидко за своєю натурою, ось так ось з дитинства мене привчили, і якщо якогось виродка я можу з легкістю навіть вбити, то просто вдарити невинну людину в мене іноді й рука не підніметься.

     І чим більше я обмірковував ідею викрадення, тим більше вона мені починала одночасно і подобатися, і ні. Особисто мені нічого поганого вона не зробила, але, як то кажуть, своє життя дуже сильний аргумент за викрадення. 

    Жити то хочеться і більше хочеться жити довго. Тож ситуація, можна сказати, не залишила мені вибору. Я просто не уявляв, як ще я можу встигнути дістатися до того, поки не стане пізно.

      Перед тим як вирушити назад до табору цих інопланетян, я дочекався, коли моя нога остаточно заживе. Все-таки з таким великим пораненням я навряд чи зміг би бігти швидше за пішохода, а це мало того, що затягнуло б зворотний шлях так ще й дуже небезпечно.

       Витрачати сірий пил, наявний в організмі, на затягування поранення я вважав зайвим. Все таки поки що це був єдиний спосіб відновлювати мої легені до початкового стану.

     З багатьма зустрічними мені місцевими тварюками доводиться боротися на високій швидкості. А з таким пораненням ноги я просто став би легкою здобиччю для місцевих мешканців лісів як рослин так і тварин.

       Тож довелося чекати, поки наноботи і моя посилена регенерація  впораються з пораненням. З урахуванням того, що вже минула майже доба з моменту поранення, то чекати довелося недовго, вже через кілька годин від поранення залишився лише шрам.

      А пізніше почався майже двогодинний спуск вниз. І знаєте, це мені здалося в рази небезпечнішим, ніж підійматися на цього деревного гіганта. Так, у мене вже були готові сходинки, але спробуйте їх намацати ногами під час спуску. Коли будь-який неправильний рух може призвести до падіння і відповідно смерті.

     І адже деревина не мала ідеальної чіпкості. Місцями вона була вологою і вельми слизькою, тільки в перші пів години спуску я разів п'ять не зірвався вниз. Щоразу мене рятувало якесь диво.

     Не варто було відкидати вбік і мою боязнь висоти. Тільки-но я дивився вниз, щоб краще прокласти маршрут для спуску, як від побаченої висоти починало паморочитися в голові та слабшати м'язи. Спасибі нейромережі, вона вчасно прибирала наслідки і я доволі швидко приходив до тями. 

      На жаль, у нейромережі стояв блок на серйознішу роботу зі свідомістю, а тому просто відключити страх висоти я не міг. Доводилося лише боротися з наслідками мого страху.

     Чесно кажучи, я навіть і не знаю, чи зможу ще хоч раз змусити себе ось так лізти на таку висоту без страховки. Найімовірніше, якби не мутований мій організм, то я б уже посивів, якби перед цим не звалився вниз.

     Найцікавіше, що перебуваючи в якійсь літаючій техніці, мій страх висоти кудись зникав, але ледь я опинявся просто так на якійсь височині, то, якщо там було понад двадцять метрів, починався страх. 

     На спуску періодично до мене чіплялися дрібні тварюки, що живуть на дереві, з ними доводилося розбиратися просто висячі. Я навіть звернув увагу, що став відчувати тварин до того, як вони потрапляли мені на очі. Найімовірніше, моя чутливість як псіона дещо зросла останнім часом.

     Зараз я міг відчути живі організми метрів за три-чотири. Але це якщо не враховувати емоційну чутливість. Емоції я відчував уже метрів із сорока напевно.  Тож я почувався в деякій безпеці, адже вважав, що непомітно до мене підібратися неможливо.

     Я навіть трохи розслабився, порахував що тепер на мене неможливо напасти непомітно. За що практично відразу і поплатився, якась тварюка атакувала мене зі спини. Її я відчув буквально за мить до нападу і нічого зробити не встиг.

       Рух тварюки був блискавичним, усього за секунду вона подолала понад сорок метрів. Такого я не очікував від місцевих звіряток, а тому й поплатився за свою безпечність.

       Я відчув, як ікла прокусили шкіру моєї дупи, і тільки за секунду зміг знищити змієподібну тварюку своєю здатністю, але це було пізно. Моє тіло стало німіти.

        Я спробував прочистити організм потоком пси енергії, але всі мої спроби закінчилися нічим. Утримуватися я зміг буквально секунд тридцять і після цього мої м'язи вже не могли мене втримати на дереві, і я зірвався.

      Під час недовгого падіння я навіть уже попрощався з життям, але мені пощастило і я, проломивши своїм тілом шар невеличких гілок, застряг у переплетенні чогось схожого на ліани.  Але мені було не до цього, оніміння тіла дуже швидко рухалося в бік серця.

      Паніку, що почалася, було придушено на самому початку падіння, зараз вона мені нічим не зможе допомогти, а нашкодити з легкістю. Зосередившись, я увійшов у режим легкої медитації, вивчений в одній із баз, вона дає змогу привести думки до ладу перед відповідальною справою.

      Я вже нічого не відчував нижче грудей. Ще кілька миттєвостей і моє серце перестане битися. Помирати мені не хотілося, тому, не звертаючи увагу на доволі сильні забої, я переспрямував усіх наноботів на усунення причини оніміння.

      Спочатку мені навіть здалося, що наноботи зможуть впоратися з отрутою, але мої надії звалилися вже за кілька миттєвостей, коли я побачив, що кількість наноботів стала різко скорочуватися.

         На мій превеликий жаль, мені лише вдалося трохи уповільнити просування отрути. Паніку, що знову підступала, я зміг хоч і насилу, але відкинути убік і, прискоривши свою свідомість за допомогою пси-енергії разів у п'ятнадцять, став думати, яким чином врятувати моє невдачливе тіло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍