Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Жоден лікар у світі не зміг би так швидко повернути до повноцінного життя убитих горем батьків, як це зробило кохання, яке не тільки не притупилося від випробувань, а навпаки, стало сильнішим.

«Софіївка» після зими почала набувати чіткіші обриси. Котлован для нижнього ставка був майже готовий. Майбутній парк манив до себе можливостями, що відкривалися для творчості. Граф Потоцький стримав слово: на допомогу Метцелю прибув садівник, німець Олива. Дещо неспокійний, він увесь час перебував у русі, в пошуку несподіваних рішень. Спілкувався не тільки з Людвігом, постійно роз’їжджав по маєтках Потоцького, розмовляв із селянами, вишукував якісь рослини, перевіряв ґрунт і весь час щось буркотів під ніс.

— Людвігу, — звернулася якось до Метцеля Софія, — дотепер мені здавалося, що значна частина життя нашої родини ще попереду. Але смерть дітей… Перше кохання Станіслава — Гертруда… Я вважаю, буде правильним, якщо в майбутньому парку знайдеться місце і для історії нашої родини.

— Я зрозумів вас, графине. Мені необхідно це обміркувати.

Через тиждень Метцель прийшов із папкою креслень. По його зосередженому обличчю Софія здогадалася, що тиждень, узятий на роздуми, інженер використав недарма.

— Графине, — урочисто почав Метцель, потім глянув у бік Потоцького, вклонився і додав, — ваша світлосте! Я спробував виконати ваше прохання, графине, і якщо те, що я зараз покажу, ви приймете, я буду дуже щасливий, бо вже давно вважаю себе членом вашої родини. Куточок пам’яті чи філософських роздумів (називайте його як хочете) я вирішив розмістити поруч з Елізіумом: тиха річка, не привертаючи нічиєї уваги, несподівано натикається на два камені, розділяючись на три частини. Три струмочка, як три сльози матері, падатимуть униз у мовчазній тузі — це пам’ять про трьох передчасно померлих дітей. Поруч буде споруджена усічена колона — символ перерваного життя. Мені навіть більше імпонує порівняння з недогорілою свічкою. Неподалік розташується композиція з трьох каменів: бездиханна дівчина, схилений над нею убитий горем юнак і подушка — причина смерті дівчини.

Метцель показав малюнок. Граф Потоцький узяв його, уважно поглянув спочатку на аркуш паперу, потім на Метцеля і мовчки обняв інженера.

— І все-таки я вважаю, що наш парк повинен залишити нащадкам не тільки пам’ять про передчасно померлих, а й повну історію родини Потоцьких. Тому вище усіченої колони пропоную висадити шість берестів як символ продовження роду Потоцьких. І хай двоє ваших синів вже пішли до іншого світу, я вірю, що мені доведеться посадити ще кілька цих чудових дерев, як тільки у вас знову народяться сини. Не забув я і дочок, графе. Дівчатка завжди були джерелом життя. Тому неподалік від грота Нарциса буде переливатиметься на сонці фонтан із семи струменів — за кількістю ваших дочок із Жозефіною. Залишилося тільки увічнити вас із Софією у цьому творінні. Алея сподіваюся, що ваше довге життя надасть не один привід залишити про вас пам’ять як серйозну, так і жартівливу.

— Людвігу, я навіть уявити не могла, що все можна вирішити так геніально просто. Спасибі вам.

Якось наприкінці літа Софія, лягаючи спати, тихенько шепнула Станіславу:

— Схоже, Метцель — наш щасливий пророк.

— У якому розумінні, дорога?

— Я вагітна і дуже хочу, щоб наш інженер висадив ще один берест.

Потоцький підхопив дружину й у захваті закружляв її.

— Усе, тепер з подвоєною силою домагатимуся розлучення із Жозефіною. Ти знаєш, mon ange, я відчуваю деяку провину за смерть наших дітей. По суті, вони були незаконнонародженими, бо наш союз досі не узаконений. Я розумію, що не варто так думати, але, можливо, Господь не побажав прийняти їх у цьому світі. Злотницький зараз у Петербурзі і повинен використовувати всі свої дипломатичні можливості, щоб виграти нашу справу. Я сьогодні отримав від нього листа, в якому він повідомляє, що Жозефіна дуже «подружилася» із Шуазелем де Гуфьє і вже близька до позитивного вирішення питання про розлучення.

— Напевно, не зовсім щиро пролунає з моїх вуст, але я бажаю їй тільки щастя.

Через кілька днів, як завжди після сніданку, слуга приніс свіжу пошту. Крім численних журналів і газет із Парижа, Відня, Варшави, Берліна і Києва, Станіслав отримав листа від Жозефіни, а Софія — від Йозефа де Вітте.

— У Жозефіни дві проблеми, — вимовив Станіслав, відклавши листа. — Але рішення у них одне — гроші.

— Які ж проблеми?

— Наша донька Вікторія виходить заміж.

— Але це ж приємна подія!

— Загалом так, але ти ще не знаєш, за кого.

— Тепер я і коханець Жозефіни граф Шуазель де Гуфьє стаємо родичами. Сватами. Суджений Вікторії — син графа Антуан Луї Октав.

— О, як цікаво!

— Дай Бог їм щасливого і довгого спільного життя.

— А друга проблема?

— Друга проблема — син Юрій. Знову заліз у борги. Мати не говорить про причини, покриває його, але мені здається, справа пов’язана з картами. Юрій якось хвалився в листі, що йому надзвичайно щастить у картах. Але ж він тільки-но отримав звання камер-юнкера, йому світить блискуче майбутнє при дворі. Потрібно тільки трішечки постаратися… — Станіслав піднявся і нервово заходив по кімнаті.

— Що ти збираєшся робити, mon ami?

— Поки не знаю. Швидше за все допоможу, але попереджу, що це востаннє, і вимагатиму від Жозефіни і Юрія звіту про те, що трапилося.

Станіслав дуже любив свого старшого сина, Софія бачила це. Любив і переживав за нього.

— А може, служба при дворі — не його покликання? — несміливо запитала вона у графа.

— Ти думаєш, це я заслав Юрія до Петербурга? Подалі від своїх очей? Навпаки, я наполягав, щоб він залишався тут, де створені всі умови для процвітання та економічного благополуччя. До того ж, мені дуже потрібен помічник. Та й, зрештою, треба починати потихеньку передавати справи, адже старість уже не за горами, — Станіслав бешкетно поглянув на Софію.

— Судячи по моєму животу, вам, графе, можуть позаздрити не тільки чоловіки вашого віку, а й молоді люди, — засміялася грекиня.