Наомі Новік - Відірвана від коренів

— Подивися на себе, — сказала вона, витягнувши довгий срібний прут з мого волосся, і кілька сухих коричневих листочків. — І ти також могла би взути чоботи. Я повинна сказати тобі, щоб ти пішла вмилася і тихо сіла в кутку. — Мої босі ноги були покриті товстим шаром пилу аж до колін. Але вона сміялася, радісно, і мій батько кермував возом-вагоном з вантажем для вечірнього багаття.

— Я приберуся, перш ніж прийде час, щоб сідати за стіл, — сказала я, крадькома взявши гриб, і пішла, щоб посидіти з Венсою в її будинку. Вона виглядала краще, але проводила більшу частину свого часу, сидячи в кріслі біля вікна, тільки трохи шила. Кася написала їй також, але це був сухий, пишномовний лист: Я прочитала його їй, і пом'якшила трохи, де могла. Венса слухала мовчки. Я думаю, що вона відчувала вину перед Касею: вину матері, яка змирилася з неминучою долею. Буде потрібний довгий час для загоєння, якщо він допоможе. Вона попросила мене покликати її дочок, і пізніше я побачила, як вони разом сиділи за столом.

Цього року не було павільйону: це було тільки наше власне маленьке свято. Великий фестиваль був в Вільшанці, у ті роки, коли не було обрання: і як це буде щороку з цього моменту. Ми всі їли занадто гарячу їжу на сонці, — дивне відчуття для початку жнив, яке зрештою остаточно затонуло десь внизу. Я не заперечувала. Я з'їла велику миску кислого супу з шматочками варених яєць, плаваючих у ньому, і тарілку тушкованої капусти з ковбасою, а потім чотири млинці, повні вишень. Тоді ми всі сиділи на сонці і стогнали про те, як добра була їжа і як ми всі з'їли занадто багато, в той час як маленькі діти бігали навколо і сміялися, поки мало-помалу не лягли під деревами і не заснули. Людек дістав цимбали, поклав на коліна і почав грати, спочатку тихо; коли більшість дітей задрімали, до нього приєдналися ще кілька інструментів, люди плескали і співали, настрій піднявся, відкрили пивну бочку і роздали кухлі холодної горілки, вистояної у підвалі Данки.

Я танцювала з братами — моїми і Касі, а після цього з декількома іншими хлопцями, яких трохи знала. Я думаю, що вони сміливішали один після іншого, щоб запросити мене, але я не зважала. Вони трохи нервували через те що я могла кинути вогонь на їхні голови, але я була збуджена, як у той далекий час, коли ми йшли до двору старого Ханка у сутінках, щоби вкрасти великих солодких червоних яблук з його дерева, найкращих у селі. Ми всі були щасливі, всі були разом, і я відчувала пісню магії, що проходила через землю під нашими ногами, поки ми танцювали.

Я сіла, задихавшись, на лавку перед стільцем моєї матері, моє волосся знову впало вільно навколо моїх плечей, і вона зітхнула і поклала його на коліна, щоб скрутити його назад вгору. Моя корзина була біля її ніг, і я взяла плід з дерева, щоб з'їсти його, золотистий і повний соку. Я ще облизувала мої пальці і кинула огризок у багаття, коли Данка різко встала на іншому дальньому куті. Вона поставила свою чашу і сказала, досить голосно, щоб всі звернули увагу,

— Мій пане.

Серкан стояв біля кола для танців. Одна його рука була на столі. Полум'я багаття стрибало по його срібних кільцях і тонких срібних ґудзиках і звивистій срібній вишивці по краях його синього камзолу: голова дракона починалася на комірі а тіло бігло уздовж країв камзола і закінчувалося хвостом, який повертався на комір з іншої сторони. Мереживні манжети сорочки пропливали мимо рукавів, а чоботи були так яскраво відполіровані, що у них відбивався вогонь. Він виглядав грандіозніше, ніж король на бальних гуляннях, і був зовсім неймовірним.

Всі ми дивилися на нього, включаючи мене. Його рот розбавив те, що я колись назвала би незадоволенням, а тепер називалося колючим умертвінням. Я підвелася на ноги і пішла до нього, облизуючи великий палець до чистоти. Він кинув погляд на непокритий кошик за мною, побачив, що я їла, і подивився на мене.

— Це жахає, — сказав він.

— Вони чудові! — Сказала я. — Солодкі і дозрілі.

— Це найкращий спосіб, щоб перетворити вас у дерево, — сказав він.

— Я ще не хочу бути деревом, — сказала я. Щастя завирувало через мене яскравим потоком сміху. Він трохи скривився.

— Коли ви приїхали?

— Сьогодні вдень, — сухо сказав він. — Я приїхав, щоб отримати податок, звичайно.

— Звичайно, — сказала я. Я була впевнена, що він спершу навіть пішов у Вільшанку, просто, щоб зробити вигляд, щоб це було справжньою причиною. Але я не могла змусити себе зробити вигляд, що вірю йому, навіть для того, щоб звикнути до цієї ідеї; мій рот вже завертався вгору по кутах без мого бажання. Він почервонів і відвернувся; але це не врятувало його, так як всі інші дивилися на нас з величезним інтересом, занадто п'яні через пиво і танці, щоб бути ввічливими. Він знову подивився на мене і похмуро глянув на мою посмішку.

— Ходімо я познайомлю вас з моєю мамою, — сказала я. І простягла руку і взяла його.

Я знаю, що це може спантеличити багатьох читачів: це вимовляється ag-NYESH-ka. Ім'я прийшло з казки, яку я нескінченно вимагала від матері, книжка називалася Agnieszka Skrawek Neiba (Агнешка — Шматочок неба), у чудовій версії Наталії Галзінської. Героїня і її блукаюча жовта корова відіграють тут невелику епізодичну роль, у казці вони садять коріння Вуду серед дикої природи.

Ця книга винна величезний борг Francesca Coppa і Sally McGrath, бета-читачам, які веселили мене протягом всього процесу