Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

- А як же твій брат? Ти ж казала… – заїкнулась було Рада.

Шахрія підібгала губи, а потім стала розправляти складки на чорній спідниці.

- Мій одяг… Брат загинув два місяці тому у сутичці! До вашого приїзду я постійно ходила в жалобі, але коли ви прибули, султан наказав мені не показувати цього і одягнутися в яскравий одяг… А ще цей танець… Він не поділяє моєї скорботи! Хоча загинув його племінник!

- Так ось у чому справа! – зітхнула Рада. - Тобі довелося танцювати перед нами, хоча через жалобу тобі не можна було цього робити!

Шахрія кивнула.

- Я мушу терміново поговорити з султаном! Проведи мене, будь ласка, бо я боюся, що раптом знову з'явиться цей работоргівець! – попросила принцеса. Рада кивнула.

Був уже вечір, і султан Омар відпочивав у своїх покоях. На їхньому шляху не зустрілося жодних перешкод, тож Шахрія трохи заспокоїлася. У покої дядька вона зайшла сама.

 Султан стояв на балконі, поклавши руки на балюстраду. Принцеса швидко до нього наблизилася, їй хотілося  покінчити з цією неясністю.

- Султане, дядьку…. це правда? Ви видаєте мене заміж за работоргівця Аббаса? – прямо запитала вона.

Повернувшись до неї обличчям, він анітрохи не здивувався її питанню. Поки він мовчав, Шахрія намагалася з прочитати по його обличчю майбутню відповідь. М’язи на його обличчі почали дерев’яніти, від чого він ставав схожий на бездушну статую.

– Так.

– Але, дядько! А як же заповіт мого батька.

- Твій брат загинув, а ти не можеш керувати країною! Тому це питання дивне. Ти належиш мені і я вирішив твою долю! – жоден м’яз не сіпнувся на його обличчі.

– А що, коли я відмовлюсь? Якщо я вже маю нареченого? - вигукнула Шахрія, а потім злякано поблідла.

- У тебе ніхто не питатиме! Ти вийдеш заміж за Аббаса. Він відповість за те, що спробував тебе вкрасти до весілля. Але якщо я ще раз дізнаюся, що наші гості лізуть у справи палацу, вони сильно пожалкують. Ти зрозуміла, Шахріє? – коли дівчина не відповіла, він повторив більш гучно. – Ти зрозуміла? -  в очах султана спалахнула лють.

- Зрозуміла, мій повелителю. – дівчина притлумила сльози, що вже накочувалися на очі. Прикусивши до болю щоку, дівчина коли їй нарешті дозволили, пішла до виходу.

Вже за дверима Шахрія закривши обличчя долонями не змогла стримати сліз. Забувши про Раду, вона кинулась геть. Рада одразу зрозуміла, в чому річ, і побігла слідом. Незабаром вона наздогнала принцесу. Та не захотіла тут говорити, і вони вийшли до палацового саду.

- Аббас говорив правду! Що мені тепер робити? Ми з Рошаном кохаємо один одного! - принцеса гірко заплакала, уткнувшись обличчям в плече чарівниці. – Я боюся, що він заподіє йому щось! Мені не потрібен султанський трон, я б поїхала з Філанти…

- У якому віці у вас видають заміж? – поцікавилася Рада.

- По правилам після повноліття. Але можуть заручити одразу після народження! Мені пощастило. Батько дуже любив мене і казав, що я зможу вибрати собі чоловіка.

- А тобі скільки? - запитала чарівниця.

- Майже шістнадцять!

Рада була шокована. Вона навіть і не думала, що принцеса на два роки її молодша.

- Вибач, я поводжуся неналежно! Ти, мабуть, думаєш, що я...

– Ні! Все нормально, я розумію тебе! – співчутливо подивилася на неї Рада. – Я вдячна тобі за допомогу. Але більше не треба. Султан злий на тебе…

- Ніхто не заслуговує на таку долю. Може попросити Мерліна поговорити за тебе? Вони ж друзі.

- Вони не друзі, у них просто непогані стосунки. А ось із моїм батьком вони були друзями. – зітхнувши, Шахрія провела рукою по повітрю. – Не треба за мене переживати. Хоча це ненормально, але я не можу нічого вдіяти.

- Тому що ти жінка? – припустила Рада, стиснувши кулаки.

- І це теж. Але якщо за тобою немає армії ти ніхто. Мою бабусю всі шанували та прислуховувалися до її слів. Моєму діду це не дуже не дуже подобалося, але військо її любило.

Шахрія подивилася на небо, і її обличчя осяяла дивна усмішка. Місяць уже з'явився на небі, розливаючи своє світло по окрузі.

- Хочеш, я відведу тебе до найзагадковішого місця у Філанті? Я люблю іноді туди приходити. Мабуть, це буде мій дім… - вже тихіше промовила вона, але Рада почула.

- Що це за місце? – поцікавилася чарівниця.

- Скеля Долунай! Пішли, я накажу осідлати коней! Вона знаходиться одразу за містом, біля моря!

– А чому ти кажеш, що це буде твій дім?

Шахрія посміхнулася, але відповідати не стала. Посмішка миттєво зникла, коли вона відвернулася.

Їм ніхто не завадив виїхати з міста. Весь час, поки вони їхали, принцеса мовчала. Через опущений каптур неможливо було розглянути її сумне, приречене обличчя. Поїздка до скелі зайняла п'ятнадцять хвилин. Незважаючи на місяць, небо ще не зовсім потемніло.

Їм довелося з'їхати з дороги та п'ять хвилин пройти пішки. Коней вони прив'язали біля дерева, а самі пішли до купи навалених великих каменів, найбільший з яких був трохи більше метра.