Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Лауреат і далі клопочеться побіля свинарки

По декількох хвилинах, як пішла С'юзен Воррен, до покоїв Лауреата ввійшов Бертран, заставши свого хазяїна за тим, як той, час од часу зітхаючи й ляскаючи кулаком по долоні, несамовито міряв кроками кімнату.

— Їй же бо, ці бісові діти таки вміють попоїсти! — сказав слуга. Голос його був хрипкий, і тримався на ногах він дещо непевно. — Їдло простацьке, що й казати, але його задосить.

— Мені так здається, що і спрагу ти також утамував аж надто, — зауважив Ебенезер не дуже приязно. — Чого тобі треба?

— Та хто його зна, пане, наче й нічого. Тобто, значиться, мені сказали, що я тут спатиму.

— Ну, то й лягай собі спати, шляк би тебе трафив. Он ліжко.

— Ет, пане, то для вас, а не для мене. Дайте-но мені тільки ту ковдру, а більш нічого мені й не треба.

Ебенезер знизав плечима та підійшов до вікна; на жаль, звідти хлів не було видно. Слуга, розстеливши на підлозі ковдру, із шумом завалився на неї й тяжко зітхнув.

— Звісно, це не те саме, що бути богом у золотому місті, — вирік він, поплескуючи себе по животу, — але й так поки що згодиться, присяй-бо! І як там нашому Дрейкпекеру зараз ведеться?

Побачивши, що відповіді він не дочекається, слуга ще раз зітхнув, повернувся на бік і одразу ж заснув.

Його хазяїн, не такий безтурботний, хрустів кісточками пальців і клацав язиком, розмірковуючи над тим, що ж йому робити далі. Тільки-но С'юзен Воррен вдалося відволікти його увагу від себе, його шалений запал ослаб, а коли вона залишила кімнату, взагалі зник. Він був у розладі із самим собою і не знав, як йому бути. Двічі він був лише на волосину від того, щоб вчинити блуд — гірше того, вчинити безглуздий ґвалт, — і тільки завдяки випадку і втручанню сторонніх сил вберіг свою непорочність. Ту дівчину на вантах «Кіпріотки» взяли силоміць, і вона була безпомічна; цю жінку Воррен взяли силоміць, і вона була грубою і бридкою з лиця; до обох він відчував не пристрасть, а спочуття, і якщо й існувала якась схожість з Джоан Тоуст, то вона в жодній мірі не була виправданням його поведінці — яка взагалі не мала виправдання, — а робила його вину ще більшою. Усе це він ясно бачив так само, як пам'ятав і те відчуття полегшення і сорому за два тижні по тому, як долі було завгодно відкликати його, коли він був на вантах бізані. Піти зараз до хліва означало би підманути дівчину, яка, хоч би як важко в це було повірити, перетнула пів світу заради любові до чоловіка, якому доти жодна жінка, окрім сестри, не всміхалася, та ще й принести в жертву добру частку своєї сутності якійсь пропащій хвойді, яка не відчувала до нього ніякої любові, так само як і він до неї, і котра зневажатиме себе за цей вчинок так само, як і він. Однак він також розумів, хоч і ніяк не міг збагнути чому, що в глибині його серця це питання досі залишається невирішеним.

— Це все якось надто безглуздо! — подумав він і спересердя кинувся на ліжко, на якому вони ще нещодавно борюкалися. — Я більше не хочу думати про це. — Він із заздрістю подивився на Бертрана, але про сон годі було й думати: в його розпаленілій уяві з'являлися образи свинарки, що зносила його покарання та домагання і зізнавалася, відвівши очі, як голосно вона кохається, і яка саме цієї хвилини чекала на нього в хліві. На шальках терезів Розважливості одна чаша залишається пустою, тоді як Здоровий Глузд, навалившись усією своєю вагою, перехиляє іншу; що ж це тоді за темна сила, що врівноважила шальки терезів Вибору?

Отож поки він так лежав, розмірковуючи, його слуга, хоч і спав, проте в жодній мірі не залишався бездіяльним. Його нутрощі почали урчати й гарчати, немов гончаки, що зачули лиса в норі; мамалига та сидр усередині стали грати й пінитися; тож невдовзі почали лунати залпи, що вітали схід місяця, й опочивальня сповнилася ароматами бродіння. Винуватець цього хропів собі на всі заставки, але його хазяїну пощастило менше; достоту, невдовзі він був змушений тікати з кімнати, бо в його вухах уже стояв дзвін, у голові паморочилося, а в очах почало аж різати від тих громовиць з дупи. Гості ще й досі бенкетували у вітальні, і з того, що Ебенезер потрапив почути, стало зрозуміло, що син господаря Тімоті повернувся і частував їх дещо грубуватими віршами. Ніким не помічений, він прослизнув на ґанок, щоб подихати свіжим повітрям, яке приносив з річки вітерець, і вже звідти, зробивши цю проміжну зупинку, він невдовзі рушив до хліва, залишаючись глухим до голосу сумління.

Місячне сяйво освітлювало стежку на подвір'ї, але всередині хліва була така темрява, неначе це був Хаос до сотворення світу. Він подумав було гукнути С'юзен, але вирішив, що краще цього не робити.

«Я підійду тихесенько і схоплю її, немов розбійник у темряві!»

Ця думка приємно збуджувала його уяву: він нашорошував вуха на кожне шарудіння в хліву, і любовне напруження, від якого вже починало судомити, неначе курча, що ось-ось мало вилупитися, просилося на свободу зі своєї в'язниці. Ба більше, шести зроблених крадькома в темряві кроків виявилося достатньо для того, щоб розбурхати його сечовий міхур так, що не звертати на це уваги було вже неможливо; він мусив негайно, не сходячи з місця, випорожнитися, перш ніж рухатися далі.

«Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам», — міркував він.

Але на відміну від Онана, котрий не потрапив поцілити у щось голосніше за землю, наш Лауреат нагодився влучити в кота на відстані не більше трьох футів, ще зовсім молодого мурчика який у темноті скидався на якусь сіру каменюку. І подібно до клацання пальцями картезіанського Бога, про яке колись розповідав Берлінґейм, цей маленький постріл у темряві пустив у рух цілий всесвіт! Мишолов із шипінням прокинувся і, випустивши кігті, кинувся на найближчу від нього тварину — на щастя, не на Ебенезера, а на одне з поросят С'юзен. Підсвинок верескнув, і скоро весь хлів сповнився ревом переляканих тварин. Ебенезер і сам був нажаханий, спочатку