Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

не могла б з чистою совістю відмовитися від жодного слова з тих, які сказала йому, коли Страйк блював у риштак, бо справді втомилася, що він приймає її як належне й не помічає цього.

Але час спливав, за вікном так само падав дощ, і хоч Робін і близько не так напилася, як Страйк, в неї почала боліти голова. Біль і гнів у рівних пропорціях захоплювали її щоразу, коли Робін згадувала вчорашню вечерю і все те, що вона кричала до Страйка на вулиці. Вона вже рада була б заплакати, але напруження десь у грудях не дозволяло цього зробити. Гнів закипав з новою силою щоразу, коли Робін згадувала, як Страйк накинувся на її гостей,— аж тут вона виявила, що прокручує у голові аргументи Кортні й Кайла. Вона була певна, що ніхто зі студентів не стикався і з крихтою тої бридоти, якої зазнала Робін — не лише тоді, під темними сходами в гуртожитку, а й під час роботи зі Страйком: з побитими жінками, зґвалтованими дівчатами, смертю. Студенти не хотіли слухати Страйка, бо їм утішно було думати, що сама тільки мова може змінити світ. Але від того Робін не відчувала більшої симпатії до партнера: навпаки, вона обурювалася тим, що погоджується з ним. Він шукав, на кого вилити агресію, а розплачуватися їй.

Робін примушувала себе працювати, бо робота була її константою, її спасінням. На восьму вечора Робін була певна настільки, наскільки можна було після ретельного вивчення всіх архівів у інтернеті, що ніхто з жителів Єрусалимського пасажу не мешкав там аж сорок років. На цей час Робін настільки зголодніла, що просто мусила поїсти, але боялася, що доведеться зіткнутися з Максом і поговорити про Страйка.

І звісно ж, у вітальні-студії вона побачила Макса перед телевізором і з Вольфгангом на колінах. Побачивши Робін, він негайно прибрав звук. У неї впало серце.

— Доброго вечора.

— Привіт,— сказала Робін.— Хочу зробити собі чогось поїсти. Ти щось будеш?

— Там є трохи запіканки, якщо хочеш.

— Тобто Страйк не все зжер?

Робін згадала про нього перша, щоб усе сталося скоріше. Вона бачила, що Максові є що сказати.

— Ні,— відповів Макс. Він зняв сонного Вольфганга з колін і поклав на диван, підвівся і пішов до кухні.— Я тобі розігрію.

— Та не треба, я сама...

Але Макс усе зробив, а коли Робін сіла за стіл з їжею і напоєм, примостився навпроти з пивом. Це було дуже незвично, і Робін раптом занервувала. То її задобрюють перед якимсь неприємним оголошенням? Невже Макс таки вирішив продати квартиру?

— Я тобі не розповідав, як отримав це чарівне помешкання? — спитав він.

— Ні,— сторожко відповіла Робін.

— П’ять років тому я одержав велику компенсацію. За лікарську халатність.

— О,— зронила Робін.

Виникла пауза. Макс усміхнувся.

— Люди зазвичай вигукують: «Ой чорт, а що сталося?» Але ти ніколи не розпитуєш, правда? Я звернув увагу. Ти не ставиш зайвих питань.

— Ну, в мене цього забагато на роботі,— відповіла Робін.

Але вона не тому не питала Макса про його фінансовий стан, а тепер не квапилася питати, що пішло не так з його лікуванням чи організмом. У власному минулому Робін вистачало речей, розпитувань про які вона не хотіла; так само вона не хотіла завдавати зайвого дискомфорту іншим.

— Сім років тому в мене почалися проблеми з серцем,— сказав Макс, роздивляючись етикетку на пиві.— Аритмія. Мене скерували до спеціаліста з захворювань серця, і він мене прооперував: розрізав і зробив абляцію синусного вузла. Ти, мабуть, і не знаєш, що воно,— додав він, підводячи очі на Робін.— Я теж не знав, поки вони не гавкнули мій. Якщо коротко, вони відібрали в мого серця здатність скорочуватися самостійно. Довелося вживити кардіостимулятор.

— О ні,— сказала Робін, не донісши до рота виделку зі шматком яловичини.

— Але найкращий момент тут такий,— провадив Макс,— що у всьому цьому не було ніякої потреби. Виявилося, що в мене ніякої передсердної тахікардії не було. То був звичайний страх сцени.

— Я... Максе, я тобі так співчуваю.

— Так, паскудна ситуація,— погодився Макс і відпив пива.— Дві непотрібні відкриті операції на серці, купа ускладнень. Я втратив роботу, чотири роки сидів безробітний, досі вживаю антидепресанти. Метью сказав, що я просто мушу подати на лікарів позов. Я б сам не став, якби він мене не підбурював. Гроші на адвокатів, купа стресу... Але врешті-решт я виграв і отримав величезну компенсацію, а він мене переконав вкласти гроші в пристойну нерухомість. Він сам адвокат, дуже добре заробляє. Менше з тим, купили ми цей будинок.

Макс відкинув з чола густу біляву чуприну й опустив очі на Вольфганга, який причалапав під стіл, щоб ще трохи насолодитися ароматом запіканки.

— За тиждень після того, як ми в’їхали, Метью попросив мене сісти і сказав, що йде. Ще чорнила на заставі не висохли. Він сказав, що боровся з собою, бо відчуває відданість мені, адже я стільки пережив, але більше не може опиратися своїм почуттям. Він сказав,— з безрадісною посмішкою додав Макс,— що зрозумів: жалість — то не кохання. Метью хотів, щоб я лишив квартиру собі й не викуповував його половину — я б і не зміг! — і просто відписав її мені. Так він знімав із себе тягар провини. І все, Метью пішов до Тьяґо. Його новий чоловік — бразилець, власник ресторану.

— Це,— тихо сказала Робін,— просто пекло якесь.

— Так, щось таке... і треба мені припиняти дивитися на їхні акаунти в «Інстаграмі».— Макс глибоко зітхнув і крізь сорочку неуважно потер шрами на грудях.— Звісно, я думав продати квартиру, але ми тут і не жили разом, тож не те щоб це місце з історією. Я не мав сили шукати нове житло й переїжджати, тож лишився і щомісяця насилу виплачую заставу.

Робін,