Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— А що? Що він вам розповів?

— Переповів певні слова свого дядька Тюдора.

— Власне, люди з ламкою Х-хромосомою часто мають непогану довгострокову пам’ять,— сторожко промовила Клер.— Я б сказала, що слова дядька Тюдора він запам’ятав би краще, ніж багато інших речей.

— Судячи з усього, у дядька Тюдора була теорія про те, що сталося з Марго Бамборо. Йшлося про людей, яких він називав «Ніко і його хлопці».

— А,— відповіла Клер,— так. Ви знаєте, хто то?

— Кажіть.

— Раніше в Клеркенвеллі жив старий бандит,— пояснила Клер,— на ім’я Нікколо Риччі. Самайн любить говорити про Ніко і його хлопців. Ніби вони народні герої абощо.

Вони поговорили ще кілька хвилин, але Клер більше не було чого додати.

— Що ж, дуже дякую, що передзвонили мені,— сказав Страйк.— Бачу, що соцпрацівники, як і детективи, в суботу не відпочивають.

— У вихідні людям так само потрібна допомога,— сухо сказала Клер.— Щасти вам. Сподіваюся, ви зможете дізнатися, що сталося з тією бідолашною лікаркою.

Але з її тону, нехай і дружнього, Страйк зрозумів, що Клер вважає це дуже малоймовірним.

Страйків головний біль зробився постійним і тупим, але посилювався, якщо він нахилявся чи різко вставав. Страйк продовжив готуватися до завтрашнього від’їзду до Корнволлу: дістав з холодильника все, що могло зіпсуватися, і зробив бутерброди в дорогу; послухав новини, де повідомили, що троє людей загинуло через стихію; зібрав свій солдатський мішок; налаштував пошту, щоб листи від потенціальних клієнтів перенаправлялися на Пат, перевірив графіки на предмет того, чи враховано там його відсутність. Повсякчас Страйк дослухався до мобільного, щоб не проґавити повідомлення від Робін, але нічого не було.

Нарешті, коли о восьмій Страйк готував собі дуже пізній англійський сніданок (вирішивши, що заслужив це за страшне похмілля і за те, що так добре працював цілий день), його мобільний задзижчав. З того боку столу Страйк роздивився, що прийшло три довгих повідомлення підряд. Знаючи, що завтра вранці він їде, а коли повернеться — не відомо, Робін, видно, почала процес примирення, як це заведено в жінок, з твору на тему своїх образ. Страйк відкрив перше повідомлення, збираючись великодушно прийняти будь-які умови миру, і тільки тут зрозумів, що повідомлення прийшли з невідомого номера.

Я думала, що Валентин сьогодні, але щойно зрозуміла, що вже 15-е. Мені дають стільки ліків, що я ледве пам’ятаю власне ім’я. Я знову в психушці. Телефон чужий. Тут є інша жінка, якій можна його мати, позичила його мені. Твій номер єдиний, який я знаю напам’ять. Чому ти його не змінив? Через мене — чи то я забагато на себе беру? Мене так напхали ліками, що я нічого не відчуваю, тільки знаю, що кохаю тебе. Цікаво, скільки ще мені мають їх дати, перш ніж і це мине. Мабуть, достатньо, щоб я померла.

В наступному повідомленні з того самого номера було таке:

Що ти робив на валентинів день. Був у тебе секс. Я тут почасти тому що не хочу сексу. Не терплю щоб він мене торкався, а він хоче ще дітей. Я краще вмру ніж ще народжу. Насправді я краще вмру, ніж багато чого. Але ти й так це про мене знаєш. Чи я тебе колись побачу знову? Можеш прийти до мене сюди. Я сьогодні уявляла, як ти заходиш, як заходила я, коли ти втратив ногу. Уявляла, як ти їм кажеш мене відпустити, бо ти мене кохаєш і приглянеш за мною. Я заплакала і

Третє повідомлення провадило:

психіатри щраділи, вони люблять емоції. Не знаю точної адреси, але заклад називається Саймондс-Тауз. Я кохаю тебе не забувай мене щоб не сталося зі мноб. Я тебе кохаю.

І в четвертому, останньому повідомленні було таке:

Це Шарлотта, якщо це не очевидно.

Страйк перечитав усі повідомлення двічі. А тоді заплющив очі, не розуміючи — як і мільйони інших людей — чому біда ніколи не ходить сама, а завжди навалюється, мов лавина, і з кожним ударом ти втрачаєш рівновагу чимдалі сильніше.

43

А ви, о лицарко, о панно люба,

Облиште строгість, ярий гнів вгамуйте

І цей вогонь спрямуйте не на згубу,

А краще всі образи затамуйте

Й помилуйте його...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На полегшення Робін, наступного ранку троє її гостей устали рано, бо хотіли цілий день провести в Лондоні. Після Кошмарної Вечері, як це подумки назвала Робін, усі стали дуже тихі. Її жахала перспектива слізних вибачень від Кортні, яка здавалася особливо пригніченою, тож Робін напустила на себе веселу бадьорість (якої і близько не відчувала) і, відсилаючи студентів у місто, радила, де можна дешево поїсти й що цікавого подивитися. Оскільки вночі в Робін була зміна під будинком Елінор Дін, вона дала Джонові запасний ключ і не жалкувала, що може бути ще в Сток-Ньюїнгтоні, коли студенти виїдуть до Манчестера — вони планували встигнути на ранковий поїзд.

Не бажаючи лишатися наодинці з Максом, щоб йому бува не спало на думку обговорити вчорашнє, Робін з доброї волі ув’язнила себе в кімнаті, де цілий день працювала на ноутбуці, відганяючи хвилі гніву на Страйка та сльози, які раз у раз набігали на очі. Однак хай як вона старалася сконцентруватися на пошуках людей, які мешкали на вулиці Єрусалимський пасаж, коли зникла Марго, думки все одно постійно поверталися до її партнера.

Вона анітрохи не здивувалася, що Страйк не виходить на зв’язок, але хай її чорти вхоплять, якщо Робін зробить перший крок. Вона