Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

смаки, і Брішо дратував його. — Бальзак пізнав навіть такі пристрасті, які не відомі іншим: ті пристрасті як і намагаються простежити, то лише з метою їх заплямувати. Не буду більше згадувати про несмертельні «Утрачені ілюзії», але й «Сарацин», і «Золотоока дівчина», і «Жага у пустелі», навіть трохи загадкова «Фальшива коханка» — усі ці твори потверджують мою думку. Коли я розмовляв про «знатурені» Бапьзакові риси зі Сванном, той сказав мені: «Ви з Теном однодумці». Я не маю чести бути знайомим з паном Теном, — додав де Шарлюс, привчений зовсім недоречно вживати слова «пан» перед прізвищем великого письменника, як усі світовці, переконані, що таке «панкання» робить письменникові честь, а може, охочі дотримати дистанцію, ясно стверджуючи в такий спосіб, що з ним не знайомі, — я не знайомий із паном Теном, але мені було дуже приємно, що ми з ним однодумці. — Зрештою пан де Шарлюс, попри свої дурні світські забобони, мав олію в голові, і цілком імовірно, що якби завдяки якомусь давньому шлюбові його рід покревнився з родом Бальзака, він радів би (як радів би й сам Бальзак), але свою радість виявляв би так, щоб вона виглядала як чарівна поблажливість.

Іноді на наступній після Сен-Мартена-Дубового станції до потяга сідали парубки. Пан де Шарлюс не міг утриматися, щоб не глянути на них, та що він лише зиркав, та ще й нишком, то в його позирках нібито таїлося щось незвичайне, чого насправді не було; виникало таке враження, ніби барон їх знає, він виявляв це, хай і складаючи мимовільну жертву, перш ніж обернутися обличчям до нас: так діти, яким через зваду між батьками заборонено вітатися між собою, при зустрічі не можуть не звести голови, хоча знають, що по них погуляє лінійка наглядача.

Коли пан де Шарлюс, порівнюючи «Сум Оліміпіо» з «Розкошами та злиднями», втулив грецьке слово, Скі, Брішо й Коттар перезирнулися з усміхом, усміхом не стільки іронічним, скільки пройнятим утіхою, — так утішалися б люди, зумівши за обіднім столом змусити Дрейфуса розповісти про свій процес або цісарівну про своє царювання. Вони сподівалися ще потягнути барона за язика, але ми вже під'їздили до Донсьєра, а в Донсьєрі до нас підсів Морель. При ньому пан де Шарлюс шанувався, і, коли Скі забалакав із ним про любов Карлоса Еррери до Люсьєна де Рюбампре, барон прибрав незадоволеної, таємничої і, зрештою (як побачив, що його не слухають), суворої та осудливої міни, як батько, коли при його доньці заводять масні речі. Скі ніяк не вгавав, тоді пан де Шарлюс вибалушив очі, підніс голос і, показуючи на Альбертину, хоча та за балачкою з пані Коттар і княгинею Щербатовою нас навряд щоб чула, значуще промовив то-ном людини, налаштованої провчити невихованого шмаркача: «Гадаю, нам пора побалакати про щось цікавіше для молодої панянки». Але я добре зрозумів, що для нього молодою панянкою була не Альбертина, а Морель; згодом, коли він навпростець попросив не провадити таких розмов при Морелеві, я переконався, що не помилився. «Знаєте, — сказав він мені, згадавши про скрипаля, — Морель зовсім не те, що ви про нього думаєте, — це хлопчина дуже порядний, стриманий, з принципами». За цими словами відчувалося, що пан де Шарлюс вважає збочення за таку саму грізну небезпеку для молодиків, як проституцію для жінок, і що, кажучи про Мореля, він уживає вислову «з принципами», як ужив би його, відгукуючись про молоду швалю. Аби змінити розмову, Брішо спитав мене, чи довго я наміряюся залишатися в Енкарвілі. Даремно я йому втокмачував, що мешкаю не в Енкарвілі, а в Бальбеку, він щоразу плутав, бо для нього і Ен-карвіль, і Бальбек були міста приморські. Люди нерідко мають на думці одне, а називають зовсім інше. Дама з Сен-Жерменського передмістя, цікавлячись дукинею Ґермантською, завжди питала мене, чи давно я бачив Зінаїду або Зінаїду-Оріану, чим викликала в мене подив. Очевидно, дукиня Ґермантська мала родичку Оріану, і, щоб не плутати їх, дукиню називали Оріана-Зінаїда. Може, колись вокзал був лише в Енкарвілі, а звідти їхали кіньми до Бальбека. «Про що це ви гомоніли?» — спитала Альбертина, вражена урочистим і батьківським тоном, якого прибрав пан де Шарлюс. «Про Бальзака, — похопився відповісти барон, — ви сьогодні в туалеті принцеси де Кадіньян, не в тім, у якому вона була на обіді, а в іншому». Ця подібність пояснювалась тим, що, обираючи для Альбертини наряди, я зважав на прищеплений їй Ельстіром смак, а Ельстір дуже цінував скромність, мало не британську, злагоджену французькою м’якістю й ніжністю. Метр здебільшого волів сукні, витримані в гармонійно поєднаних сірих тонах, як у Діани де Кадіньян. Тільки пан де Шарлюс умів належно поцінувати Альбертинині туалети; його зорові одразу відкривалося те, що було в них цінного, рідкісного; він ніколи не сплутав би назви краму і завжди впізнавав кравця. Він тільки волів для жіночих нарядів більше яскравости й мальовничосте, ніж допускав Ельстір. Ось чому цього вечора Альбертина глипнула на мене чи то весело, чи то стурбовано, морщачи свого рожевого, як у кицьки, носика. Альбертина здавалася сірою — в жакетці сірого шевйоту, глухо защібнутому поверх сукні з сірого крепдешину. Подавши мені знак допомогти їй скинути і знову надіти жакетку, бо її збірчасті рукави треба було чи то розправити, чи то збити, вона скинула її, а що її рукави були з дуже м’якої рожевої, блідо-небесної, зеленкавої, перлової шотландки, то на мить здалося, ніби в сірому небі сяйнула веселка. «Ох! — захоплено скрикнув пан де Шарлюс. — Ось вам промінь, розкладений призмою на спектр! Віншую, віншую!» — «Це я ось кому завдячую», — промовила гречно Альбертина, показуючи на мене, бо любила хвалитися моїми дарунками. «Тільки жінки, які не вміють одягатися, бояться яскравих барв, — провадив пан де Шарлюс. — Можна носити крикливу сукню і не бути вульгарною і, навпаки, носити сукню м’яких тонів, а все ж вирізнятися. Зрештою, ви не маєте такої причини вдавати з себе розчаровану, як принцеса де Кадільян,, чия сіра сукня мала справити на д’Артеза враження, ніби вона втратила смак до життя». Альбертина, зацікавлена німою мовою суконь, почала розпитувати пана де Шарлюса про принцесу де Кадільян. «О, це прегарна новела, — мрійливо промовив барон. — Я знаю садочок, де Діана де Кадільян гуляла з паном д’Еспаром, — це сад однієї з моїх кузин». — «Сад кузини може становити для нашого зацного барона