Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

й ковзнула просто під черево чергового коня, що загрозливо здибив копита над її відчайдушною головою. Щось жорстке й тупезне дісталося її лівого плеча, яке миттєво вибухнуло ламким болем. Але дівчина вже уникала чергового удару й кидалася просто поміж фіолетовою постаттю електратора та срібною — Орія, який вже здійняв над ним свого довжелезного меча.

— Давай, друже, давай! — кричав десь ізбоку невидимий капітан. — Рубай його, рубай!

— Ні-і-і!!! — знову заволала Такаманохара, хапаючи Орія за руку — той аж поточився з несподіванки — та й відтягуючи його назад.

— Ах ти, лахудра! — зматеріалізувався поряд Кременчук і вхопив дівчину за її синяве волосся, ані трохи не дивуючись її оголеному вигляду. А, може, й навпаки. — Геть звідси, шльондра! — сплюнув кров‘ю. — Казав же — вб‘ю!

А Дарт Вейдер, гучно шиплячи, вже задкував під прикриття своїх двійників і Орій трохи знічено тупцював на місці, і Зоребор прорубав лазерним мечем шлях до Нкси, що вже стрибав на Кременчука та й виснув на його руці:

— Відпусти Соню, Крчуче, відпусти!

— Ах ти, виродку! — розлючено відмахнувся капітан і піррянин, здійнявшись у повітря, по широкій дузі полетів просто на потрощену скляну ковилу, що виставляла йому назустріч гостряки сколків.

Нксі здалося, що, чи то від обурення, чи то з переляку, в нього зненацька почало темніти в очах. Чи то насправді було так? Виставивши уперед обидві свої худесенькі кінцівки, крчовник очікував жорсткого удару об друзки ртутної трави. А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Нкса перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

***

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Нксу лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Крчовник застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Ну й нехай, що поки що скособоченою! Зате вони із Сонею, та особливо — Ігрем, всередині її трохи підлатали. Ігр казав, що на орбіту виходити вона ще не здатна, але в якості літака „Софію” вже можна використовувати. Цікаво, що то воно таке є — літак? Треба буде в Ігра запитати. Але ж…

Крчовник раптом сіпнувся усіма своїми стеблами й, намагаючись сфокусувати зір, роздивився навколо. Бо зненацька згадав, що в останній раз він бачив Ігра в дуже неприємному становищі, коли навколо них буяла страшна бійка. А зараз навколо буяла дзеркальна порожнеча. Ну, майже порожнеча.

Капітан Крчук, стоячи навколішках просто над срібною бандурою, на яку впав його кашкет з червоною околичкою, трусив головою, намагаючись прийти до тями. Соня в золотавому комбінезоні — стоп! вона ж усього його покраяла ножицями!? — хапала широко роззявленим ротом прохолодне повітря, сидячи просто на скляних друзках і обіпершись спиною об люстро торосу. А Ігр… Де Ігр?!?

Трохи дивуючись неслухняності кошлатого тіла, Нкса перекотився набік і нарешті побачив свого друга. Той, упершись грудьми у довжелезний, майже півтораметровий меч, що стояв сторч посеред склистого безладу, вже похитувався на рівнях, намагаючись остаточно прийти до тями. — Ігре! — радісно вискнув Нкса. — Де ти такого меча дістав?

Зоребор, мовчки, порожніми очима зиркнув на піррянина, а потім перевів знетямлений погляд на свою зброю. По мірі того, як він роздивлявся її, очі хлопця приймали осмислений, але вкрай здивований, вигляд. А десь за хвилину він рвучко здійняв меча вгору, зморено милуючись тим, як срібні відлиски грають на його лискучому клинку.

— Боже! — видихнув кволо. — Це справжня трипільська зброя! З гіперборейського металу.

— Поцупив таки в Орія! І коли встиг? — почулося з боку Кременчука і піррянин рвучко обернувся на голос.

Капітан вже теж стояв на рівнях, зі злістю натягуючи на голову свого кашкета. Обличчя його було якесь схудле, наче він був на межі виснаження, а під очима застигли темні — аж чорні! — плями.

— Та я цього меча вперше бачу! — розгубився Норильцєв.

— Сподіваюся, що й в останній, — сказав, наче сплюнув, капітан і, повернувшись до хлопця спиною, ще доволі непевними кроками почвалав до відчиненого люку „Софії”, похрумкуючи битим склом. Хрум-хрум… хрум-хрум… хрум…

— Богдане, ти куди?

Голос Такаманохари був такий слабкий, що, здавалося, його не можна було почути навіть на відстані руки від неї.

Капітан почув. Хрумкання на мить припинилось, а потім Кременчук одним довгим стрибком опинився біля дівчини.

Схопив її за грудки, жмакаючи золотаву тканину комбінезону, і одним дужим ривком здійняв її на рівень свого обличчя.

А потім два рази, хльостко, навідліг, вдарив її по щоках.

У Соньки лише голова два рази безвільно з боку в бік хитнулась.

— Соню! — скрикнув Зоребор, хутко вистромлюючи меча й кидаючись до них.

— Ні! Не треба! — згукнула дівчина, не відводячи прямого погляду від розлютованої мармизи капітана. І не зрозуміло було, до кого вона звертається: чи то до нього, чи то до Норильцєва, який відразу ж завмер, почувши її голос, чи до когось іншого, невидимого в цій лискучій порожнечі. — Не треба!.. Зрозумій, що це саме Сніжана, Сніжана просила, щоб я їх розборонила. І я починаю розуміти її, бо Сніжана…

— Не чіпай! — відпустив Кременчук тканину Соньчиного комбінезону. — Не чіпай доньку!

— Та я ж нічого, нічого… — несподівано розгублено залепетала дівчина. — Вона гарна в тебе, дуже гарна.

Справді! А розумна ж яка!.. Просто вундеркінд. У її-то рочки у фізиці щось петрити, про анігіляцію знати…

— Фізиці… Фізиці?! Та в неї з тих наук завжди посередньо було. Ти про кого мені кажеш, про кого?!? І хто тобі дозволив у нашу бійку встрявати, хто!?

— Богдане!..

— Стули пельку! Стули