Микола Данилович Руденко - У череві дракона

Юрко засміявся:

— Украв, Софійко. Зустрівся мені старий чаклун з отакенною бородою. На біса, думаю, йому самобранка? Все одно в могилі згниє. Черв’якам зараз харчів досить. А люди… Бачила, як Астаф’єва хотіла бутерброд сховати?.. Зрозумій, Астаф’єва! Заслужена артистка республіки. Гордість театру…

Юрко був збуджений, я його не розуміла, та згодом він пояснив це простіше:

— Просто витрачаю польові. Чи, може, ти гадаєш, що нам вони пригодяться? В мене дещо лишилося. Якщо на те твоя воля, то я, звісно, притримаю. Але знаєш, Соню… Ховати окопні гроші… Їй-бо, це якось підло. Нас же не на заробітки посилали.

Тоді він мене майже переконав, що справді витрачає окопні гроші. Але я чомусь довго не могла заснути, мене щось непокоїло — мабуть, таки лишалися деякі сумніви, — а Юрко, відчувши це, заговорив про свої почуття до мене.

— Ми знайшли одне одного, Соню. Якщо я втрачу тебе — загину. І ти загинеш. Правда, Сонечко… Ти не така, як інші жінки. Не всякий чоловік тобі підходить. Ти — Софія! Мудрість…

Мені не сподобався цей каламбур. По-перше, саме ім’я ще не свідчить про мудрість, а по-друге, я взагалі не люблю таких компліментів. Якщо люди намагаються щось пізнати, зрозуміти, то зовсім не для того, щоб їх за це хтось похвалив. А про чоловіка, якого я могла любити й шанувати, Юрко сказав правду.

Я й сама це знала. Може, це кара моя, що не всякий чоловік мені підходить. Тепер, коли немає Василя, я це особливо гостро відчуваю. Зате є Сергій. І це щастя, велике щастя, що в мене є Сергій!..

Але в ті хвилини я вірила, що ніхто й ніщо мене з Юрком не розлучить. І він вірив так само. Я відчувала, що слова його цілком щирі. Юрко прагнув радості, проганяв мій смуток і саме тому, напевне, ввів мене в коло друзів, які вміли шанувати радість. Що б там не діялося в душі, але актор уміє бути веселим, уміє сміятися навіть тоді, коли йому плакати хочеться. А це зараз велике вміння!..

Мабуть, Юрко розумів, що я надто вразлива для тих турбот, котрі випали на мою долю. Мене виснажували страждання, які я бачила довкола себе. Інколи з вечора й до ранку доводилося ходити поміж ношами, де лежали тяжко покалічені люди. І не просто ходити, а бігати, бо всі кличуть сестру — кожному здавалося, що я здатна вгамувати болі, применшити муки. Кликали тихо, жалісно, мовби соромлячись виказувати власну слабкість. Траплялося й таке, що дехто не доживав до ранку.

Все це жорстоко травмувало мене, я кидалася вві сні, вигукувала якісь слова. Юрко приховував це від мене, та інколи питав, що мені снилося. Питав ніби між іншим, але я розуміла, чого він про це питає. Отож дружба з акторами, що були веселими, дотепними людьми, допомагала мені хоч на деякий час відсторонитись від людських страждань, відпочити серцем.

Актори теж полюбили Юрка. Співати в їхній присутності він не наважувався, але інколи його просили читати вірші. Сам він теж писав (і, здається, писав непогано), але власних віршів нікому, крім мене, не показував. Здебільшого читав Блока. Це була не декламація, а сповідь — наче Блок і Юрко були однією особою. Артисти казали, що вони ніколи не чули такого задушевного читання. І це, мабуть, правда. Про «Фауста» я вже згадувала. Всі тоді були приголомшені його незвичайною пам’яттю.

Одного разу в сортувальному відділенні помер лейтенант. Власне, ми його прийняли мертвим. Принаймні так стверджував черговий лікар, який спершу відмовлявся приймати, але фельдшер із санітарного поїзда зумів його умовити. Чомусь мені запам’яталося прізвище лейтенанта — Горбань, родом із Вінниччини. Може, й запам’ятався саме тому, що лейтенант був моїм земляком. Його документи й гроші санітари передали Юркові. В кабінеті комісара стояв сейф, де зберігалися партквитки й цінності поранених. Але ніхто, крім Юрка, в сейф не заглядав — ця справа цілком лежала на його совісті.

Юрко пішов додому раніше, а я затрималась у відділенні. Завтра в Юрка політінформація, йому треба підготуватися, тому я не образилася на нього за те, що він не зачекав. Я навіть сказала йому, що, можливо, заночую тут, на дивані. Сіявся дрібний, холодний дощ, на вулиці жодного вогника. Взагалі тоді наші міста вночі здавалися мертвими, бо навіть у глибокому тилу доводилося маскувати світло.

Проте я все ж таки зодягнула шинель і пірнула у вологу темряву. Переконана, що Юрко вже спить (була перша година ночі), я сама до себе посміхалася, уявляючи, як здивується він, коли я тихенько роздягнуся й шугну до нього під ковдру. Але, зайшовши в сіни, помітила, що крізь щілини в дверях пробивається світло. Значить, Юрко ще не спав. Бажаючи його налякати, рвучко відчинила двері, Юрко стояв спиною до мене. Коли я ступила на поріг, він миттю обернувся, на обличчі промайнув переляк. Це мене не здивувало — цього й домагалася, — тому я безтурботно засміялася. Гадала, Юрко теж засміється, кинеться мене обіймати. Та він розгублено блимав повіками, наче його застали за якоюсь шкодою. У виразі обличчя було щось дитяче, а в лівій руці… Так, у лівій руці він тримав велику паку грошей, які, мабуть, щойно перелічував. Мене збентежили не гроші, а вираз його обличчя — ота винуватість і розгубленість, ба, навіть страх, які не лише не зникли тоді, коли я наблизилась, а охопили все його єство. Юрко, мабуть, хотів опанувати себе, але не міг.

Покалічена права рука повисла в повітрі, наче я збиралася на нього нападати, а він приготувався до захисту.

Якби не це, то я, мабуть, не надала б особливого значення тому, що він робив. Юрко інколи забував покласти в сейф ті гроші, які приймав від поранених. Це, звісно, недобре, але до злочину тут іще далеко. Ми дуже стомлювались, голоси поранених шматували душі, нерви були напружені до краю, отже, нічого дивного немає в тім,