Кассандра Клер - Місто кісток

– Алеку, я справді рада, що з тобою все гаразд, – якнайщиріше мовила Клері.

– Дякую, – підморгнув Алек.

– Отже, тебе Магнус вилікував? – запитала Клері. – Люк казав…

– Він це зробив. – сказала Ізабель. – Це було дивовижно. Магнус з’явився, змусив усіх вийти з кімнати й зачинив двері. Увесь час з-під дверей вилітали синьо-червоні іскри.

– Нічого такого не пам’ятаю, – сказав Алек.

– Він просидів біля Алекового ліжка аж до ранку, щоб переконатися, що той нормально прокинеться, – додала Ізабель.

– І такого не пам’ятаю, – поспіхом додав Алек.

Червоні губи Ізабель вигнулися в посмішці.

– Цікаво, як Магнус дізнався, що треба прийти? Я запитувала в нього, але він не сказав.

Клері пригадався складений папір, який Годж кинув у вогонь після візиту Валентина. «Дивний він був чоловік, – подумала вона, – він зробив усе, щоб врятувати Алека, водночас зрадивши усіх і все, про що турбувався».

– Не знаю, – мовила Клері вголос.

Ізабель знизала плечима.

– Думаю, він десь почув. Схоже на те, що він втягнений у величезну мережу пліток. Він ніби дівчина.

– Він – головний маг Брукліна, Ізабель, – з якимось задоволенням нагадав їй Алек і обернувся до Клері: – Джейс в оранжереї, якщо ти до нього. Я проведу тебе.

– Проведеш?

– Звісно, – Алеку стало трохи незручно. – А чому б ні?

Клері глянула на Ізабель, та знизала плечима. Хай би що задумав Алек, із сестрою він не ділився.

– Ідіть, – сказала Ізабель. – У мене є справи. Киш, – махнула вона рукою.

Вони удвох пішли коридором. Навіть на милицях Алек ішов досить швидко. Клері майже бігла за ним.

– У мене короткі ноги, – нагадала вона.

– Вибач, – він сповільнив ходу. – Послухай, те, що ти сказала мені, коли я кричав на тебе через Джейса…

– Я пам’ятаю, – тихо мовила вона.

– Коли ти сказала, що ти, ну знаєш, що я тільки… що це було через… – схоже, йому було важко закінчити речення.

Він спробував ще раз:

– Коли ти сказала, що я…

– Не треба, Алеку.

– Звісно. Не зважай, – він стиснув губи. – Ти не хочеш про це говорити.

– Це не так. Просто мені страшенно ніяково через власні слова. Це було жахливо. Це все неправда…

– Але це правда. Кожне слово… – сказав Алек.

– Але це не добре. Не треба говорити всю правду. Це було підло. Джейс розповів мені, що ти ніколи не вбивав демона. Він пояснив: це через те, що ти завжди оберігав Ізабель і його. Він говорив про тебе лише гарне. Джейс може бути різким, але він… – «Любить тебе», – майже сказала вона, але зупинилася. – …ніколи не говорив поганого слова про тебе. Клянуся.

– Тобі не треба клястися, – сказав він. – Я вже знаю. – Алек говорив спокійно, навіть упевнено, таким вона його раніше не бачила. Вона здивовано глянула на нього. – Я також знаю, що не вбив Аббадона. Але я ціную те, що ти сказала.

Вона тремтливо засміялася.

– Ти цінуєш мою брехню?

– Ти зробила це з доброти, – мовив він. – Це означає, що ти будеш гарно до мене ставитися навіть після того, як я повівся з тобою.

– Думаю, Джейс би дуже на мене розлютився за брехню, якби не був такий засмучений, – сказала Клері. – Правда, він би був сердитіший, якби дізнався, що я наговорила тобі раніше.

– У мене є ідея, – всміхнувся Алек. – Давай не скажемо йому. Я маю на увазі, що, мабуть, Джейс може обезголовити демона на відстані п’ятнадцяти метрів, маючи лише штопор і гумку, але деколи мені здається, що він мало знає про людей.

– Мабуть, – усміхнулася Клері.

Вони дійшли до гвинтових сходів, що вели на дах.

– Я не можу піднятися. – Алек постукав милицею по металевій сходині. Вона задзвеніла.

– Все нормально. Я знайду.

Він хотів розвернутися, але глянув на неї.

– Я мав би здогадатися, що ти – Джейсова сестра. У вас обох мистецький талант.

Клері, приголомшена, зупинилася.

– Джейс уміє малювати?

– Ні. – Коли Алек засміявся, у його очах спалахнули сині вогники, і Клері зрозуміла, що привабило в ньому Магнуса: – Я просто пожартував. Він навіть не може намалювати пряму лінію.

Усміхнувшись, він пошкутильгав. Спантеличена Клері дивилася йому вслід. До Алека, який жартує й кепкує з Джейса, можна звикнути, навіть якщо його почуття гумору трохи незрозуміле.

Оранжерея була такою, якою вона її пам’ятала, хоча небо над скляним дахом тепер було сапфіровим. Чистий єлейний запах квітів просвітлив їй голову. Глибоко вдихнувши, вона пробиралася крізь сплетене листя та гілля.

Джейс сидів на мармуровій лавці посередині оранжереї. З опущеною головою, він крутив у руках якийсь предмет. Коли вона випурхнула з-під гілки, він підвів голову й швидко стиснув кулак.