Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

двох основних антирадянських партизанських груп на території України. У лавах повстанців Левчук буцімто «брав участь у вбивстві невинних громадян, роззброєнні червоноармійців та заволодінні їхнім майном». На момент арешту — 1945 року — Левчуку було 15 років.

Ще одним таким «воєнним злочинцем» була Ярослава Крутиголова. Вона також була у партизанському загоні ОУН — служила медсестрою; її було арештовано у віці 16 років[1624]. НКВД також арештувало жінку німецького походження, яка працювала перекладачем у радянському партизанському загоні. Дізнавшися, що її арештували за «пособництво ворогові», командир її партизанського загону спеціально пробирався з-за лінії фронту, щоб дати свідчення на її користь. Завдяки йому ця жінка отримала десять років каторги замість 25[1625].

І, нарешті, серед каторжників був Олександр Клейн, офіцер Червоної армії, взятий у полон німцями, якому, проте, вдалося втекти і повернутися до свого армійського підрозділу. Після повернення щодо нього було проведене слідство; він про це згадує так:

«Раптом майор різко встав і запитав: "Ви можете довести, що ви єврей?"

Я збентежено усміхнувся і сказав, що можу — скинувши штани.

Тоді майор подивися на Сорокіна, а потім знову повернувся до мене:

— І ви кажете, що німці не знали, що ви єврей?

— Повірте, якби вони знали, то я тут би не стояв.

— Ах ти, жидівська морда, — закричав чепурун і так стусонув мене ногою в низ живота, що я задихнувся і впав.

— Що ти брешеш? Розкажи нам, так-перетак, з яким завданням тебе сюди послали? З ким ти пов’язаний? Коли ти продався? За скільки? За скільки ти продався, ти, продажна тварюко? Яка твоя кличка?»

У результаті цього слідства Клейна було засуджено до страти. Потім виконання вироку відклали — і дали Клейну 25 років каторги[1626].

«У таборах були дуже різні люди, особливо після війни, — пише Хава Волович. — Та всі ми мучилися однаково: добрі, погані, винні й невинні»[1627].

Якщо під час війни мільйони іноземців потрапляли до ГУЛАГу всупереч власній волі, то принаймні один іноземець прибув туди добровільно. Війна могла спричинятися до нових нападів ксенофобської параної в керівництві Радянського Союзу, проте саме завдяки їй в ГУЛАГу побував один із провідних політиків і державних діячів США — вперше і востаннє. Віце-президент Сполучених Штатів Генрі Воллес здійснив візит на Колиму у травні 1944 року — і навіть не зрозумів, що побував у тюрмі.

Візит Воллеса відбувся у період найвищого піднесення радянсько-американської дружби воєнного часу, коли стосунки між двома державами були найтеплішими, а в американських газетах Сталіна зазвичай називали «дядьком Джо». Через те, мабуть, Воллес був схильний з теплотою дивитися на Радянський Союз ще до того, як він туди приїхав. На Колимі він знайшов підтвердження усім своїм думкам про Радянський Союз. Між Росією і США він відразу ж побачив багато подібного: дві великі «нові» країни, позбавлені аристократичного тягаря європейського минулого. Господарям він висловив переконання, що «Радянська Азія» — це насправді «Дикий Захід» Росії. На його думку, «жодні дві країни не є такими схожими, як СРСР і США»: «Величезні простори вашої країни, її дрімучі ліси, широкі ріки і величні озера, всі кліматичні зони — від тропічної до полярної, її невичерпні багатства нагадують мені мою батьківщину»[1628].

Вразили гостя не тільки пейзажі, а й промислова міць країни. Супроводжував Воллеса у його поїздці по околицях колимської столиці Магадана начальник Дальстрою Нікішов, знаменитий своєю продажністю і потягом до розкошів. Американцеві цей високопоставлений співробітник НКВД здався чимось схожим на американського капіталіста: «Тут він заправляє всім. З ресурсами, які має Дальстрой, він — мільйонер». Воллес радів товариству свого нового друга «Івана», дивився на те, як він «скаче» по тайзі, «отримуючи від чудового повітря величезне задоволення». Також він уважно прислухався до розповідей «Івана» про те, як будувався Дальстрой: «Багато треба було попрацювати, щоб це все стало до ладу. 12 років тому сюди прийшли перші поселенці і звели з готових деталей вісім будинків. Сьогодні у Магадані 40 тисяч жителів, усі вони мають добре житло».

Звичайно, Нікішов не згадав, що ці «перші поселенці» були в’язнями і що більшість із нинішніх 40 тисяч становили засланці, яким було заборонено звідси виїздити. Так само не знав Воллес і про те, ким були працівники колимської промисловості — майже поголовно в’язні. Він схвально пише про видобувачів золота, пригадуючи, що всі вони були «здорові молоді хлопці», вільні трудівники, що працювали набагато краще за політичних в’язнів, які, на його думку, були на Далекій Півночі за царського режиму: «Сибіряки — це витривалий енергійний народ, і не тому, що їх до цього примушують силою»[1629].

Звичайно, начальство Дальстрою хотіло, щоб Воллес саме так і думав. Як ідеться у звіті, пізніше поданому Нікішовим Берії, Воллес просив, щоб йому показали табір, але цього не сталося. Також Нікішов завіряв своє начальство, що Воллес бачив тільки вільнонайманих, а не в’язнів. Багато з тих, з ким зустрічався американець, насправді могли бути комсомольцями і комуністами, яких одягли шахтарями перед самим приїздом Воллеса і навчили, що відповідати, коли той щось запитає. «З деякими з них я розмовляв, — пізніше згадував Воллес. — Вони пристрасно прагнули перемоги у війні»[1630].

Пізніше Воллес бачив і справжніх в’язнів, не здогадуючись про це: то були артисти і музиканти, багато з яких до арешту виступали у московській і ленінградській опері, а тепер — у магаданському театрі. Гостеві сказали, що ці артисти — «аматорський армійський хор» частини, розквартированої в місті, і він щиро дивувався, як непрофесіонали можуть досягати таких вершин мистецької майстерності. Насправді всіх цих артистів було попереджено: «Одне слово чи знак, що ви — в’язні, і це буде вважатися зрадою»[1631].

Воллес також бачив зразки рукоділля в’язнів, хоча знову ж таки не знав правди про їх авторів. Нікішов повів його на виставку вишивки і сказав, що це роботи «групи місцевих жінок, які постійно збираються разом довгими зимовими вечорами і вишивають». Звичайно ж, в’язні все це робили спеціально, в рамках підготовки до візиту Воллеса. Коли Воллес у захопленні зупинився перед однією з робіт, Нікішов зняв її зі стіни і віддав йому. На його величезне здивування, дружина Нікішова, та сама сумнозвісна Гридасова, скромно дала зрозуміти, що це вона сама вишивала цю чудову річ. Пізніше ув’язнена Віра Устьєва довідалася, що її робота була однією з двох подарованих Воллесу на пам’ять про візит. «Наша начальниця отримала листа від дружини