Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

Надворі вони побачили, що на північно-східному обрії помітно виясніло — схід сонця вже був не за горами.

— Роланде.

Стрілець повернувся до нього, питально здійнявши брови. Сумку він тримав за горловину, вочевидь не надто довіряючи важкий вантаж шворкам, хоч вони й здавалися надійними.

— Якщо ми знайшли цю сумку в тодеші, як ми змогли забрати її в реальність?

Роланд замислився над питанням.

— Може, мішок теж перебуває в тодеші.

— І зараз?

Роланд кивнув.

— Думаю, так. І зараз.

— Ого. — Едді теж замислився. — Це якось моторошно.

— Передумав відвідувати Нью-Йорк, Едді?

Едді похитав головою. Але йому було страшно. Напевно, ще страшніше, ніж тоді, коли він вийшов у прохід баронського вагона, щоб загадати Блейну кілька загадок.

ДВА

На той час, коли вони пройшли половину стежки, що вела до Печери дверей («Височенько», — сказав Хенчик, і то була таки правда), було вже близько десятої ранку. Повітря вже розігрілося. Едді зупинився, витер потилицю банданою і подивився на звивисті сухі річища на півночі. Подекуди в схилах зяяли чорні дірки. Едді спитав у Роланда, чи то гранатові копальні. Стрілець кивнув.

— І в котрій з них ти хочеш сховати дітей? Її видно звідси?

— Взагалі-то так. — Роланд витяг свій єдиний револьвер і показав ним на шахту. — Подивися вище прицілу.

Едді побачив глибоку розколину, що звивалася у формі нерівної подвійної літери S. У ній клубочилися оксамитові тіні, й Едді подумав, що її дно бачило промені сонця нечасто, щонайбільше на півгодини у розпал дня. Далі на північ розколина врізалася в масивну скелю. Напевно, вхід до шахти був там, припустив Едді, але він губився у темряві. На південному сході розломина переходила в ґрунтову дорогу, що гадючилася аж до Східного шляху. А далі до самої ріки полого спускалися поля, сягаючи рисових ділянок, досі зелених, хоч уже й збляклих.

— Згадується історія, яку ти нам розповідав, — мовив Едді. — Каньйон Петлі.

— Авжеж.

— От тільки тонкоходу, який зробив би всю брудну роботу, немає.

— Так, — погодився Роланд, — Немає.

— Скажи мені правду. Ти справді збираєшся сховати дітей у тій шахті?

— Ні.

— А фолькен думають, що ти… що ми збираємося це зробити. Так вважають навіть жінки, що кидали тарілки.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Я хочу, щоб вони так думали.

— Чому?

— Бо я вважаю, що немає нічого надприродного в тому, як Вовки знаходять дітей. А знаючи історію діда Джефордса, не думаю, що у Вовках узагалі є щось надприродне. У цьому зерносховищі завівся щур, от і все. Хтось доносить тим силам у Краї грому, які посилають Вовків.

— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.

— Так.

— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?

— Я не впевнений, але маю здогади.

— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?

— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.

— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.

Роланд мовчки пройшов повз нього. Під його новими шорбутсами шурхотів гравій. Рожева сумка в лівій руці розгойдувалася вперед-назад. Куля всередині без угаву шепотіла про свої неприємні таємниці.

— Як завжди, балакучий, — буркнув Едді й пішов слідом.

ТРИ

Перший голос, що долинув з глибин печери, належав великому мудрецеві і видатному наркашу.

— Ой, подивіться, це моя маленька сестричка! — простогнав Генрі. Його голос, смішний і страшний водночас, нагадав Едді померлого партнера Ебенезера Скруджа в «Різдвяній пісні». — Дівчисько думає, що йому світить повернення в Нью-Йорк? Брате, якщо ти це зробиш, то потрапиш набагато далі. Краще залишайся там, де ти зараз… щось вирізьблюй… будь хорошим маленьким гомиком… — Мертвий брат розреготався. Живий здригнувся.

— Едді? — звернувся до нього Роланд.

— Слухай свого брата, Едді! — закричала його мати з темної горлянки печери. На кам’яній підлозі видніли розкидані маленькі кістки. — Він віддав за тебе життя, все своє життя, і найменше, чим ти можеш віддячити, — слухатися його!

— Едді, все гаразд?

Тепер заговорив Чаба Драбнік, Схибнутий Довбаний Угорець, як його називали в банді Едді. Чаба казав, щоб Едді дав йому сигарету, або він спустить з нього довбані штани. Відволіктися від цього лячного, але гіпнотичного бурмотіння коштувало Едді чималих зусиль.

— Так, — відказав він. — Напевно, так.

— Голоси долинають з твоєї голови. Печера якимось чином знаходить їх і відтворює, роблячи гучнішими. Я знаю, це трохи нервує, але то все не насправді.

— Брате, чому ти дозволив їм убити мене? — заридав Генрі. — Я все надіявся, що ти прийдеш, а ти не прийшов.

— Не насправді, — повторив Едді. — Все ясно. Що тепер?

— Якщо вірити обом історіям про це місце, які я чув від Каллагена і Хенчика, то двері відчиняться, щойно я підніму віко скриньки.

Едді нервово розсміявся.

— Мені не хочеться навіть, щоб ти витягав ту скриню з сумки, а ти говориш про те, щоб кришку відкрити.

— Якщо ти передумав…

Едді похитав головою.

— Ні. Я хочу зайти в ці двері. — Враз його обличчя просяяло в усмішці. — Ти ж не боїшся, що я піду шукати ширку? Що знайду торгівця і вмажуся?

— Брате, китайський білий! — збуджено заверещав з печери Генрі. — Ніґери продають найкращий!

— Анітрохи, — запевнив Роланд. — Мене багато всього тривожить, але тільки не твоє повернення до давніх звичок.

— Добре. — Едді зробив кілька кроків у глиб печери, щоб подивитися на двері. Якби не ієрогліфи і кришталева ручка з трояндою, вирізьбленою на ній, ці двері виглядали б точнісінько так само, як ті, на узбережжі. — А якщо їх обійти?..

— Якщо їх обійти, вони зникнуть, — відповів Роланд. — А далі — величезна прірва зі слизькими краями… аж до самого На’ару, наскільки мені відомо. На твоєму місці я був би обережнішим.

— Хороша порада, Прудконогий Едді каже спасибі. — Він спробував повернути кришталеву ручку й зрозумів, що вона не повертається. Але цього він і очікував. Тож відійшов назад.

— Ти маєш думати про Нью-Йорк, — сказав Роланд. — А саме, думаю, про Другу авеню. І про той час. Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік.

— Як можна думати про рік?!

Коли Роланд відповів, у його голосі зазвучали нотки нетерпіння.

— Пропоную думати про те, як усе було того дня, коли ви з Джейком ходили за молодшим Джейком.

Едді хотів було сказати, що то не той день, то зарано, але потім закрив рота. Якщо вони зрозуміли правила, він не міг повернутися в той день — ні в тодеші, ні у власному тілі. Якщо вони не помилялися, час-там був певним чином прив’язаний до часу-тут, тільки він плинув швидше. Якщо вони зрозуміли правила… якщо взагалі були правила…

То,