Френк Херберт - Дюна

перед зв’язківцем. Тоді поглянув на Ґурні, підняв руку й знову зосередився на циферблаті. Стрілка завершила повний оберт.

— Зараз! — закричав Пол й опустив руку.

Ґурні натиснув на спусковий гачок.

Минула ціла секунда, доки земля тріснула й захиталася. Гуркіт вибуху злився з ревінням бурі.

Федайкін, що дивився в телескоп, опинився біля Пола, стискаючи під пахвою свій інструмент.

— Оборонну Стіну пробито, Муад’Дібе! — прокричав він. — Буря вже вдарила по ворогах, а наші стрільці гатять по цілях.

Пол міркував про бурю, що мчала котловиною, про електричні заряди в тіні піску, що руйнували кожен щит у ворожому таборі.

— Буря! — заричав хтось. — Мерщій тікаймо до сховку, Муад’Дібе!

Пол отямився і відчув, як піщані голки колють його неприкриті щоки. «Бій розпочато», — подумав він, а тоді поклав руку на плече зв’язківця:

— Залишай обладнання! У тунелі є ще один комплект.

Пол відчув, як його тягнуть назад, а навколо скупчилися федайкіни, щоб захистити його. Вони протискалися крізь тунель, насолоджуючись відносною тишею, а тоді повернули за ріг до маленької кімнати зі світлокулями та входом в інший тунель.

Тут сидів інший зв’язківець із обладнанням.

— Забагато статичних перешкод, — сказав він.

Піщаний вихор виповнив повітря навколо них.

— Запечатайте тунель! — закричав Пол. Раптова тиша засвідчила, що його наказ виконали. — Вихід у котловину досі відкрито?

Один із федайкінів пішов подивитися й мовив:

— Вибух спричинив невеликий обвал, але інженери стверджують, що вихід досі є. Вони розчищають його лазерними променями.

— Скажи, хай усе роблять руками! — гарикнув Пол. — Там же ввімкнені щити!

— Вони обережні, Муад’Дібе, — заперечив чоловік, але пішов виконувати наказ.

Зв’язківець, який сидів нагорі, протиснувся повз них, несучи прилади.

— Я ж казав їм облишити обладнання! — вигукнув Пол.

— Фримени не люблять залишати устаткування, Муад’Дібе, — буркнув федайкін.

— Люди зараз важливіші, ніж залізяччя, — пояснив Пол. — Або ми здобудемо більше обладнання, ніж зможемо коли-небудь використати, або нам не знадобиться жодне обладнання.

До нього підійшов Ґурні й мовив:

— Я чув, що вихід відкритий. Ми зараз дуже близько до поверхні, мілорде, чи не спробують Харконнени помститися нам?

— Наразі вони не здатні нападати, — відказав Пол. — Бо просто зараз з’ясовують, що лишилися без щитів і не можуть забратися з Арракіса.

— Новий командний пункт уже підготували, мілорде, — сказав Ґурні.

— Поки що я там зайвий, — відказав Пол. — План спрацює і без мого нагляду. Ми маємо зачекати на…

— Приймаю повідомлення, Муад’Дібе, — сказав зв’язківець із обладнанням. Боєць струснув головою і щільніше притиснув до вуха телефонну слухавку. — Багато статичних перешкод!

Він почав записувати щось у нотатник, який лежав перед ним, хитав головою, чекав, писав… чекав.

Пол підійшов до зв’язківця. Федайкіни відступили, даючи йому простір. Він поглянув на записи й прочитав:

— Рейд… на січ Табр… бранці… Алія (пропуск) родини (пропуск) мертві… вони (пропуск) син Муад’Діба…

І знову зв’язківець похитав головою.

Пол перетнувся поглядом із Ґурні.

— Повідомлення спотворено, — сказав Ґурні. — Статичні перешкоди. Ви не знаєте…

— Мій син мертвий, — відкарбував Пол, знаючи, що каже правду. — Мій син мертвий, а Алія — бранка… заручниця.

Він почувався спустошеним — оболонка без емоцій. Усе, до чого він торкався, несло тільки смерть і горе. Це неначе хвороба, що могла поширитися на весь світ.

Ураз він відчув мудрість старця, сукупність усіх досвідів із незчисленної кількості життів. І здалося, неначе щось у нього всередині зареготало й потерло руки.

А тоді Пол подумав: «Як же мало знає всесвіт про природу справжньої жорстокості!»

47

Став тоді перед ними Муад’Діб і мовив: «Хоч ми й уважаємо полонену загиблою, та вона жива. Бо її сім’я — то моє сім’я, і її голос — то мій голос. Бачить вона найдальші межі ймовірності. Так, аж у долину незнаного сягає її зір завдяки мені».

Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса

Потупивши очі, барон Владімір Харконнен стояв у імператорській кімнаті для аудієнцій. То був овальний салямлік усередині шатра Падишаха-Імператора. Краєм ока Барон розглядав металеві стіни зали та присутніх у ній людей: нукерів, пажів, гвардійців і загін палацових сардаукарів, які вільно стояли вздовж стін, єдиною прикрасою яких були скривавлені й порвані бойові стяги ворогів.

З правого боку кімнати долинули голоси, відлунюючи у високому коридорі:

— Дорогу! Дорогу Імператорові!

З коридору в кімнату для аудієнцій зайшов Падишах-Імператор Шаддам IV зі своїм почтом. Він із хвилинку зачекав, доки йому піднесуть трон. Імператор ігнорував Барона, як, здається, і всіх присутніх у кімнаті.

Барон, однак, не міг собі дозволити ігнорувати Його Величність, тому пильно вдивлявся в Імператора, щоб угледіти знак чи ключ, який пояснив би причини цієї аудієнції. Імператор спокійно стояв і чекав — струнка елегантна постать у сірому сардаукарському мундирі, розшитому сріблом і золотом. Його тонке обличчя й холодні очі нагадали Баронові про давно померлого Герцога Лето. Їх об’єднував погляд хижого птаха. Але волосся Імператора було рудим, а не чорним, та й більшу його частину приховував чорний шолом бурсеґа з імператорським гребенем над золотою короною.

Пажі принесли трон. То був величезний стілець, вирізьблений із цілісного шматка хагальського кварцу, — прозоре синьо-зелене диво, помережане язиками жовтого полум’я. Слуги поставили його на поміст. Імператор піднявся і сів.

Стара жінка в чорній абі, натягнувши низько на лоб каптур, відділилася від імператорського почту й стала поруч із троном, поклавши зморшкувату руку на кварцову спинку. Здавалося, ніби обличчя, що виднілося з-під каптура, належало карикатурній відьмі — запалі очі й щоки, надміру довгий ніс, ряба шкіра, крізь яку чітко проглядалися вени.

Побачивши її, Барон ледь угамував дрижаки. Присутність Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, Правдомовиці Імператора, вказувала на надзвичайну важливість аудієнції. Барон відвів від неї погляд і зосередився на решті почту, сподіваючись побачити підказку. Там стояли два агенти Гільдії (один — високий і гладкий, а другий — низький і гладкий; обидва з невиразними сірими очима). Між лакеями стояла одна з Імператорових доньок, принцеса Ірулан. Казали, що цю жінку вчили найглибшим таємницям Бене Ґессерит, тому їй судилася доля Превелебної Матері. Вона була білявою і високою, з аристократичними рисами обличчя. Її зелені очі дивилися повз Барона й крізь нього.

— Мій любий Бароне.

Імператор, нарешті, зволив помітити його. У баритоні вчувався витончений контроль, який мав на меті розчавити Барона самим лише привітанням.

Барон низько вклонився і став у належному місці — за десять кроків від трону.

— Я прибув за вашим велінням, Ваша Величносте.

— За вашим велінням! — гигикнула стара відьма.

— Годі вам, Превелебна Матір, — відказав із докором Імператор, але й сам усміхнувся, помітивши Баронове збентеження. — По-перше, скажіть, куди ви відрядили свого улюбленця, Зуфіра Хавата.