Еліас Канетті - Засліплення

тхне ще й через кілька місяців. До сушарні їх! Ніс — це найнебезпечніший орган. У протигазах легше дихати. Почепити десяток над письмовим столом. Якомога вище, щоб не покрав карлик. А то візьме й потягне до свого кумедного носа. Нацуп на себе протигаз. Двоє сумних-сумних очей. Один-однісінький отвір, що пронизує тебе наскрізь. Шкода. По черзі. Зазирай до інструкції. Кулачний бій між очима. Читати рвуться обоє. Хто тут командує? Хтось ляскає біля самісіньких повік. Я накажу покарати вас — заплющити. Темінь, хоч в око стрель. Хижі коти серед ночі. Тваринам теж щось сниться. Арістотель знав усе. Перша бібліотека. Зоологічна колекція. Зороастрова пристрасть до вогню. На батьківщині його визнавали. Нікудишній пророк. Прометей, бідолаха! Орел жере тільки печінку. Зжери ж і його вогонь! Сьомий поверх у «Терезианумі»... Полум’я... Книжки... Втікати крутими сходами... Швидше, швидше!.. Прокляття!.. Тиснява... Вогонь! Вогонь!.. Один за всіх, усі за одного... Нумо, нумо, дружно... Книжки, книжки, ми всі... руді, руді... Хто там загородив сходи?.. Я запитую. Я чекаю на відповідь!.. Пустіть мене наперед!.. Я прокладу вам шлях!.. Я кинуся на ворожий заслін!.. Прокляття... синя... спідниця... цупка, скам’яніла, стрімчаком у небо... крізь Молочний Шлях... Сиріус... Пси... Різникові собаки... Гризімо граніт!.. Кришаться зуби... Морди... Кров, кров...

Кін прокидається. Він стомлений, але стискає руку в кулак. Скрегоче зубами. Не треба боятися, вони ще тут. Він з ними поквитається. Кров — це теж казка. Комірчина тисне. Спати тут тісно. Він підхоплюється, відкриває затулку й, уздрівши надворі велике одноманіття, заспокоюється. Бо то лише здається, що нічого не відбувається. Хто звикає до темряви, той бачить у надвечір’ї всі штани, цілі шеренги штанів, мов на параді, спідниці з-поміж них погасли. Уночі всі люди носять штани. Вже готують декрет про скасування жіночої статі. Завтра його мають оприлюднити. Оголошуватиме сторож. Його голос почує ціле місто, ціла країна, всі країни, все, що є живого на землі, інші планети нехай подбають про себе самі, ми страждаємо від перенаселення — від перенаселення жінками, за відмагання — смертна кара, незнання законів — то не виправдання. До всіх імен додають закінчення чоловічого роду, для молоді історію переписують. Обраній комісії з питань історії працювати неважко, її голова — професор Кін. Що створили в плині історії жінки? Дітей та інтриги!

Кін знов лягає на ліжко. Сяк-так він засинає. Сяк-так дістається до синього стрімчака, якого вважав розтрощеним. Якщо стрімчак не подасться, сон не зрушить з місця, тож Кін учасно прокинеться й нахилиться до свого пристрою. Адже той у нього під рукою. Так відбувається десятки разів за ніч. Над ранок він переносить вічко, це його око одноманітності, це заспокоєння, цю втіху, до бібліотеки своїх сновидінь. У кожній стіні він робить одразу по кілька отворів. Так йому не доведеться тепер довго шукати. Повсюди, де нема книжок, він ставить невеличкі затулки. Система Бенедикта Пфафа. Вправно спрямовуючи свої сновидіння, Кін, хоч би де опинився, на повідці приводить себе назад, до бібліотеки. Незліченні отвори манять зазирнути в них. Стоячи навколішках, він обслуговує їх, як того навчився за день, і з певністю з’ясовує, що на світі є тільки штани, надто в темряві. Спідниці інших кольорів зникають. Накрохмалені сині стрімчаки падають. Йому не треба вже підхоплюватися з ліжка. Його сни регулюються автоматично, самі. Перед ранком він спить, як убитий, не прокидаючись. Голова його, сповнена глибоких роздумів, лежить на письмовому столі.

Перше тьмаве світло застало його вже за роботою. О шостій він, стоячи навколішках, оглядав уранішні сутінки, що поволі розповзалися в коридорі. Пляма на стіні навпроти набувала своїх справжніх обрисів. Тіні, хто знає й від чого — від якихось предметів, не від людей, але від яких предметів? — падали на плити, переходили в сіризну небезпечного й нетактовного відтінку й наближалися до кольору, визначенням якого він зовсім не хотів псувати собі початок дня. Не зосереджуючись на цих тінях, він попросив їх, спершу чемно, щезнути чи прибрати іншого кольору. Тіні зволікали. Він поквапив їх. Його уваги не уникло те, що вони почуваються невпевнено. Він вирішив заявити ультиматум і настрахав, що якщо вони не послухаються, то він не схоче їх і знати. Він має в своїх руках, мовляв, і інші засоби натиснути на них, він їх попереджує, він не беззахисний, він нападе на них зненацька, із засідки, і покладе край їхній зарозумілості й гордощам, їхній чванькуватості й нахабству одним ударом сокири. Вони й так мають жалюгідний, просто смішний вигляд, їхнє існування залежить від плит. А плити нічого не варто потрощити. Кілька ударів — і їхнім нікчемним уламкам залишиться тільки тужно замислитись — про що? А про те, чи справедливо мучити безневинного чоловіка, який нічого поганого нікому не зробив, який, покріпившись сном, саме готується до свого вирішального бою. Бо сьогодні він вирве з корінням учорашню напасть, знищить її, загребе й забуде про неї.

Тіні вагались; ясні смуги, що відділяли їх одну від одної, ширшали і яскраво світилися. Годі й сумніватися, Кін здолав би своїх ворогів і сам. Але цієї хвилини на допомогу йому прийшли якісь громіздкі штани й украли в нього честь переможця. Важкі ноги ступили на плити й спинились. Якийсь величезний черевик піднявся, описав по той бік вічка коло, описав любовно, немовби остерігаючись це вічко скривдити й тільки намагаючись переконатися в тому, що колишня його добре відома форма не зазнала змін. Потім той черевик зник, і такі самі вияви ніжности дозволив собі другий, тільки коло він окреслював уже в протилежний бік. Після цього ноги рушили далі. Почувся гомін, брязкання ніби ключів, щось скреготнуло й клацнуло. Тіні охнули й щезли. Тепер можна було спокійно зізнатися собі: вони були сині, просто-таки сині. Той вайлуватий чоловік знову пройшов повз вічко. Треба було б йому подякувати. Обійшлися б і без нього. Тіні — це тіні, їх відкидає якийсь предмет. Прибери той предмет — тіні застогнуть і вмруть. Що тут прибрали? Відповідь міг би дати лише той, хто це зробив. Поріг переступив Бенедикт Пфаф.

— Ти ба! Вже на ногах! Доброго вам раночку, пане професор! Ви — сама старанність. А я приніс мастило. Чули, як риплять вхідні двері? Чоловік спить у ліжку непросипно, ведмідь у барлозі — проти нього сирітка. Тут спали втрьох, коли ще були живі покійна дочка й моя стара. Я дам вам одну пораду як товариш і господар цього притулку. Зоставайтеся внизу, де ви оце лежите. Тут ви побачите, як-то кажуть,