Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

Поркове обличчя прибрало докірливого виразу.

— Міс Скарлет, хіба ви не знаєте, що в нас давно вже нема ніякого цукру. А м’яту їхні коні поїли, склянки ж вони самі перетолочили.

«Якщо він ще раз скаже „вони“, я заверещу. Я більше не можу»,— подумала вона, а вголос наказала:

— Та годі вже, сходи й принеси віскі, і не барись. Ми вип’ємо й таке.— І коли він обернувся йти, докинула: — Стривай, Порку. Так багато роботи, що я не можу й з думками зібратися... Ага, ось це. Я привела додому коня й корову, і корова дуже мучиться, її треба подоїти, а коня розпрягти й дати йому води. Скажеш Мамці, щоб запорала корову. Щоб якось уже дала їй раду. Дитина міс Мелані помре, якщо не буде чим її годувати, а у...

— Міс Меллі... вона не може?..— Порк з делікатності урвав на півслові.

— У міс Мелані нема молока.— Боже милий, та мама зімліла б, якби почула такі слова з її уст!

— Ну, тоді, міс Скарлет, моя Ділсі зможе годувати дитятко міс Меллі. Моя Ділсі оце недавно розродилася, і молока у неї стане на двох.

— То в тебе знову дитина, Порку?

Діти, діти, діти. І нащо Бог плодить стільки дітей? Хоча ні, це не Бог. Це дурні люди їх плодять.

— Атож, мем, такий опецькуватий чорний хлопчик. Він...

— Тоді скажи Ділсі, нехай не морочиться дівчатами, я сама їх догляну. А вона хай погодує немовля міс Мелані й зробить що може для неї самої. І скажеш Мамці запорати корову, а цього бідного коня ти вже сам одведи на стайню.

— Стайні нема, міс Скарлет. Вони порубали її на багаття.

— Не тороч мені більше, що «вони» те зробили й те. Скажи Ділсі, нехай подбає про них. А сам сходи відкопай віскі та набери ямсу.

— Але ж як його потемки копати, міс Скарлет?

— Відколи скіпку від дровеняки, ти що, сам не здогадаєшся?

— Так нема ніяких дровеняк. Вони...

— Зроби як-небудь... Сам придумай як. Але принеси, що тобі сказано, і не барись. Іди вже.

Голос її звучав тепер гостріше, ніж спершу, і Порк чимхутчій забрався з кімнати, а Скарлет лишилася сама з Джералдом. Вона лагідно поплескала його по коліну. Він дуже схуд, а мав же такі міцні стегна завдяки звичці їздити верхи! Треба чимось його відвернути від цієї апатії. Тільки не розпитувати про маму. Нехай уже пізніше, зараз у неї нема для цього сили.

— А як це вони не спалили Тари?

Джералд подивився на Скарлет так, наче не розчув її запитання, і вона запитала вдруге.

— Як це?..— почав він і затнувся.— Та у них тут був штаб.

— Штаб янкі?.. В нашому домі?

У неї з’явилось таке відчуття, немов рідні їй стіни опоганено. Цей дім священний, бо тут жила Еллен, і в ньому ці заброди... ці...

— А так, штаб їхній, дочко. Спершу, коли вони ще не прийшли сюди, ми побачили, як куриться дім за річкою, там, де Дванадцять Дубів. Але на той час Душка й міс Індія вже вибралися звідти із кількома своїми неграми, тож ми за них не журились. Ну, а ми не могли виїхати. Дівчата були такі хворі... і твоя мати... що ми просто не могли. Наші негри порозбігалися хто й зна куди. Покрали фургони, мулів. Мамка, Ділсі й Порк — ці не розбіглись. Дівчата і твоя мати... вони були в такому стані, що їх не можна було везти в дорогу.

— Так, так.— Аби тільки він не згадував про маму! Хай говорить про що завгодно, тільки не про неї. Хоч би й про те, що сам генерал Шерман влаштував собі штаб-квартиру з маминого кабін етика! Тільки не про маму.

— Янкі посувались на Джонсборо, щоб перетяти залізницю. Вони підійшли дорогою від річки... Тисячі й тисячі їх, гармати й коні, тисячі... А я зустрів їх на порозі.

«О, хоробрий коротун Джералд!» — подумала Скарлет, проймаючись гордістю: Джералд вийшов на поріг власного дому назустріч ворогові, наче мав за плечима ціле військо.

— Вони сказали мені забиратися, бо спалюватимуть будинок. А я їм сказав, що вони спалять його хіба зі мною разом. Ми не могли звідси піти... дівчата, твоя мати... вони були...

— А далі? — І конче треба йому раз у раз повертатися до Еллен!

— Я сказав їм, що в домі хворі, що у нас тиф... Що хворих не можна займати, бо помруть. І що вони можуть палити дім разом з нами. Але я сам і без того не хотів вибиратися звідси... покидати Тару...

Голос його стишився й завмер, невидющий погляд обвів стіни, і Скарлет усе зрозуміла. За плечима у нього була ціла громада його ірландських предків, людей, що помирали за свої вбогі клапті землі, що боролися до останнього, але не покидали своїх домівок, в яких вони жили, працювали, любили й народжували синів.

— Я сказав, що нехай спалюють дім разом з трьома напівживими жінками. Але ми звідси не підемо. Їхній юний офіцер... він виявився джентльменом.

— Янкі — джентльменом? Ти що, тат!

— Джентльменом. Він помчав кудись верхи й невдовзі повернувся з капітаном, лікарем, і той оглянув дівчат... і твою матір.

— І ти пустив клятого янкі до них у спальню?

— Він мав опій. А ми не мали. Він урятував твоїх сестер. У Сьюлін була кровотеча. Він повівся дуже порядно. І коли він доповів своїм, що в нас тут... хворі... вони передумали спалювати будинок. Сюди приїхав якийсь генерал, улаштував тут штаб. Вони забрали всі кімнати, крім тієї, де хворі. А солдати...

Він знову замовк, наче втомившись говорити. Непоголене підборіддя складками обвисло йому на шию. За хвильку він напружився й заговорив знову.

— Вони стали табором круг дому, скрізь — і там, де бавовник, і там, де кукурудза. Вигін посинів від їхніх уніформ. Щоночі горіли сотні табірних вогнів. Усі огорожі пішли на багаття, усі клуні, і стайні, і коптильня. Корів, свиней і курей позабивали, навіть моїх індиків.— Улюблені Джералдові індики! Отже, і їх не стало.— І позабирали все, навіть картини, і з меблів щось там, і з посуду...

— А срібло?

— Порк з Мамкою сховали його в криниці, чи що... не пам’ятаю.— У голосі Джералда почулося роздратування.—