Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

майже шість миль нижче є міст на ріці Черемош, котрий поєднує мій рідний край, тобто Буковину, з краєм мого чоловіка — Галичиною, тобто Польщею. Містечко по волоській, тобто буковинській стороні, називається Вижниця, а з польського боку є друге містечко, зване Кути. Саме до цього мосту після шлюбу і після весілля мене провели двадцятьма екіпажами мої рідні і друзі нашої родини. Ми прощалися на кордоні між країнами, на мості. Циганська музика з Буковини, ах, що за музика! стала посеред мосту і заграла нам неабищо, а менует Моцарта. А ми всі парами перейшли через міст, я з чоловіком у першій парі. Я нічого не передчувала, аж тут раптом звідкись рясна стрілянина і дим з-під мосту. Зверху, водою по хвилях пронісся пліт, а на ньому люди, одягнені повністю у червоне. Стріляють з якихось ручних гарматок, потім дуділи у дерев’яні труби, потім музика почулася з плоту, одні грали, а інші танцювали на пливучому плоті. Всі навколо якогось юнака, котрий тримав чимале деревце, неначе ялинку на Різдво, але прикрашену самими лиш стрічками. Мені страшно й глянути у низ мосту, а вони в одну мить розвернулися на бурхливій воді і почали вискакувати на стрімкий берег. Я ще не встигла й подумати, як тут примчав інший пліт, а за ним третій. І знову постріли і знову багато людей вискакують на берег. Всі у однакових, повністю червоних строях, пояси великі на цілий тулуб і маса пістолетів, неначе на якусь війну зібрались. Поки я прийшла до тями, вони вже стріляли у нас понад головами. Потім утворили навколо всіх наших пар величезне коло і почали танцювати на мості навколо нас якийсь круговий танець, швидкий. Наші гості з Буковини висолопили язики. Після танцю той молодий чоловік з довгим чорним буйним волоссям, які падали йому на плечі, підійшов і вручив мені деревце, біля нього стяв другий, світловолосий, коротко підстрижений, якийсь суворий чи понурий, але гарний юнак. Знову стріляли, знову грали і співали трохи дико, але з темпераментом. Потім накинулися на нас. Мене й інших пань цілували в руки, панів обіймали, а чоловіка взяли на руки і підкидали вверх. Нашим буковинським гостям це не дуже прийшлося до смаку, щоб обійматися з мужиками. Але нічого не вдієш — що не край, то звичай.

Зрештою, Пані-Мати теж каже про всіх них, що це смердючі мужики, бо вони іноді намазують волосся маслом задля блиску і елегантності, а мені відразу здалося, спочатку, що це оті червоношкірі рицарі, про яких ми читали у школі, а потім я раптом побачила, що це не хто інший, як оті preux із Роланда. Коли закінчили танець, вони стали такі спокійно і чемно усміхнені, що нагадався мені мого двоюрідного брата князя Гіоргіу, а я більшого пана, мабуть, не бачила в життя. А ті двоє молодиків, як я потім дізналася, були пов’язані церковними обітницями дружби, вони в моїх очах були повністю як двоє preux з Roncevaux. Той чорний, полум’яний, але лагідний, то Олів’є, а той розмріяний, чи то відсутній чи то суворий, то сам Роланд. Ах, Боже, якби ви могли їх побачити!

Ну, але досить вже всього цього, та й не про це йдеться. Ми тоді ніжно попрощалися на мості з моїми буковинцями, аж тут в одну мить появилися коні, і ті червоні гості з плотів оточили наш екіпаж, немов королівська сторожа, і провели нас юрмою до Криворівні. Тільки подумайте, це майже шість миль. Був початок вересня, у горах дні дещо коротші, тому вже сутеніло, поки ми доїхали додому. Відкрили ворота загорожі, висипалися люди, обсипали нас пшеницею. Наш ескорт відразу ж попрощався з нами і ми залишилися самі. Так само і прислуга вдома нас гарно і сердечно привітала, щось типу того, як карлики з казок Грімма чи духи, і відразу ж зникла, як духи, щоби нам не заважати. Потемніло раптово, за дня було гарне, прозоре повітря, а тепер гори раптом почорніли, і небо з зірками втекло дуже високо. Я побачила, що я у якійсь ямі на дні, і злякалася, бо була перший раз в горах. Я розплакалась і тоді мій чоловік сказав мені те, чого я ніколи не забуду: “Не лякайся, тут ти королева”. І тоді мене осінила блискавка: це означає, що він тут буде королем. І це — місія мого чоловіка.

Наскільки я зрозуміла те, що ви мені колись говорили, а потім писали, то ваш замок у La Combe був навколо особи священика Дюпанлюп центром для відродження релігійного виховання, для збереження легальної влади, такої, задля якої колись Папа коронував Клодвіга, як про це пише пан барон Авріл. А у нас тут королівство на збереженні — частина королівства — і колись віддамо себе польському королеві. Ми його шукаємо, сумуємо за ним, так само, як оті preux — васали шукали, трубили по горах і кликали свого короля, свого імператора. Чоловік любить повторювати і читати текст пана Авріла настільки, що я його майже знаю на пам’ять:

Pour notre roi nous devons resister

Pour son seigneur, on doit souffrir grands maux,

Tout endure, et grands froids et grands chauds.

On doit y perde et son sang et sa chair,

Va de ta lance et moi de Durandal,

Que me donna le roi, ma bonne èpèe.

Мій чоловік іноді називає наше житло “Редут у Відступі”. Я цього спочатку не зрозуміла, а він мені пояснив, що ми є, як задня сторожа у відступі чи як недобитки армії, що сховалися у горах. Окопалися і будемо триматися так довго, як буде можливо. Я зрозуміла і кажу, що ні, бо я це бачу інакше. Ми зовсім не окопалися, а відкрилися на світ, розбили старі загорожі, тюремні сліди і вежі, задля того, щоб кожен з того гірського світу, дорослий чи дитина, вдень чи вночі, мав доступ до нас. — Я не буду вам сьогодні писати, що вже зробив мій чоловік, згадаю лише про те, що він заснував спільну касу, аби люди не потрапляли в боргову кабалу від лихварів; що хоч і має великі сумніви щодо загальної освіти і урядової програми, то все ж збудував школу і, що найважливіше, відновив віча та старі полюбовні суди, бо відколи у повітовому місті є суд, то місцеві люди завзято судяться і марнують все на процеси. Тепер всі суперечки, і навіть відшкодування за рубанину і бійки вирішують