Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

Проїхали кілометрів з п'ять. Шофер, не даючи волі рукам, поводився лагідно і чемно, а потім йому стало зовсім не до ніжностей: потім почалося таке, що відразу заглушило всі жіночі страхи і «військові» хитрощі Олени.

Машина йшла вузькою долиною, вірніше — просторою ущелиною, вздовж берега Тиси, назустріч її течії, зовсім поруч з державним кордоном: простягни руку — ти доторкнешся до підстриженої вершини легкої очеретяної огорожі, що визначала лінію забороненої прикордонної зони.

За невеликим населеним пунктом кордон круто, під прямим кутом до Тиси, завертав у гори і прямував на Полонини, звиваючись по головних Карпатських хребтах. Тут, біля виходу з прикордонного району, був розташований контрольно-пропускний пункт. Усі закарпатські шофери, знаючи про його існування, ще на дальніх підступах до нього зменшували швидкість, не чекаючи, поки шлагбаум перекриє дорогу.

Лісовоз на повній швидкості вискочив з селища і так само помчав далі, хоч до контрольно-пропускного пункту залишалося метрів з двісті. Міліціонер, який стояв біля піднятого шлагбаума, стурбовано дивився на машину, що наближалася. Зрозумівши, що вона не збирається зупинятися, він потягнув вірьовку, перекрив дорогу масивним смугастим брусом.

Чекаючи різкого гальмування лісовоза, Олена вперлася ногами у дерев'яну перегородку, що відокремлювала мотор від кабіни водія, і водночас інстинктивно з-під пухнастих він подивилася на нього, його обличчя не було вже ні добродушним, ні привітним, ні високомірно-насмішкуватим. Воно було страшним: на судорожно тремтячих щоках проступили білі, ніби соляні, плями, губа закушена, в очах злобна рішучість… Олену вразила така зміна її супутника. Чим вона викликана? За мить їй довелося ще більше здивуватися. Вона побачила, як права рука шофера швидко опустилася в кишеню піджака і наполовину витягла звідти великий пістолет воронованої сталі з рубчастою, наскіс поставленою рукояткою. «Що він робить? Навіщо?» подумала Олена. І відразу ж до її свідомості дійшов таємний зміст цього самозахисного руху шофера. Тільки людина з нечистою совістю, чужа, ворожа, готова вбивати всякого, хто стане на її шляху, може так інстинктивно, втративши над собою контроль, рвонутися до зброї.

Шофер опустив пістолет на місце, відсмикнув руку від кишені і, тривожно зиркнувши на Олену, яка клювала носом, удаючи, що дрімає, різко нависнув на гальмову педаль. Міліціонер, не чекаючи, поки машина зупиниться, раптом чомусь махнув рукою, крикнув:

— Обізнався! Можеш їхати далі!

Олена хотіла крикнути: «Почекайте!», хотіла вистрибнути з кабіни, але міліціонер уже підняв шлагбаум, і лісовоз рвонувся вперед. Набравши швидкість, він помчав дорогою вздовж Тиси. «Що ж робити?» як і раніше, не розплющуючи очей, гарячково міркувала Олена. Попереду, на Верховині, на перевалах, уже немає ні прикордонних, ні міліцейських постів. Ніхто більше не зупинить лісовоз. А що, коли…

Олена обережно, з-під напівопущених повік, скоса глянула на ледве настовбурчену кишеню водієвого піджака, прицілюючись, розраховуючи, чи не можна оволодіти пістолетом так, щоб цього не помітив шофер. Ні, не можна: відразу ж почує, тільки доторкнеться до кишені. Який же вихід? Треба чимось відвернути його увагу і, скориставшись цим, вихопити пістолет з кишені і одразу, мовчки, без усякого попередження, стріляти.

Тільки так. Коли ж вона цього не зробить, коли в неї не вистачить рішучості вистрілити, то це зробить він, віднявши у неї пістолет. «Вистрілю», вирішила Олена.

Олена обережно, сантиметр за сантиметром посувалася до водія. Він нічого не помічав, зосереджено дивлячись на дорогу. Олена тихенько, наче уві сні, нахилилася в його бік. І коли вона вже майже присунулася до нього, коли приготувалася вихопити пістолет з кишені шофера, дужа рука стиснула її плече і почувся насмішкуватий голос:.

— Ніс розіб'єш, Олено Іванівно. Прокинься!

Олена змушена була випрямитись, струснути головою і привітно посміхнутись. Тепер в її руках залишалася тільки одна зброя — хитрість.

— Вибачаюсь. Почастуйте сигаретою, товаришу «Горщок», а то знову засну.

Вона так нервувалася, що тепер навіть сигарета, одного запаху якої вона все життя не переносила, не викликала в неї огиди. Якщо вже прикидатися, то прикидатися до кінця! Олена мужньо палила смердючу сигарету, крізь дим позираючи на свого супутника. Але цього їй здалося мало, щоб приспати його настороженість.

— А тобі, Олено, до лиця сигарета, — сказав водій. — Давно куриш?

— З того часу, як вийшла заміж. Чоловік привчив.

— А горілку він привчив тебе пити?

Жахаючись в душі того, як вона страшенно наговорює на себе, Олена сказала:

— Горілку я давно, ще до одруження, освоїла.

— То, може, вип'ємо? У мене є.

— Ні, я вже потерплю. Вдома горілка краще п'ється. Заїдемо до нас — почастую.

План Олени був простим: заманити «Горшка» додому і, вибравши момент, викликати прикордонників.

Уже смеркало, коли громіздкий лісовоз обережно, щоб не повалити і не поламати стареньку огорожу, ледве просунувся через вузькі ворота і, приглушено гудучи потужним мотором, в'їхав на подвір'я лісника.

Батько Олени стояв на дерев'яному ґанку і, заклавши руки в кишені своєї старенької шкіряної куртки, курив обвуглену люльку, з якою він ніколи не розлучався. З похмурим подивом дивився він на нежданого і непроханого гостя, але, побачивши Олену, яка вистрибнула з кабіни грузовика, одразу повеселішав і пожвавішав. Піднявши над головою зелений полинялий капелюх, посміхаючись, він швидко задріботів назустріч дочці.

Обіймаючи батька, Олена встигла прошепотіти йому три слова: «Сповісти на заставу». Він не зрозумів, що вона сказала, але, попереджений поглядом Олени, не перепитав. Вона не хотіла рискувати і нічого більше не сказала йому, чекаючи зручнішої нагоди.

Витримка — далеко не остання якість хороброї і пильної людини. Олена вчилася бути пильною, хороброю і витриманою не по книгах, не по розповідях знайомих бувалих людей, що діяли десь там, в героїчній далині. Життя на кордоні, щоденні стосунки з прикордонниками і, нарешті, та важлива обставина, що вона стала дружиною Михайла Смолярчука, який затримав і знешкодив сорок порушників кордону, — все це викувало з неї безстрашного солдата кордону, який надійно охороняє тил застави і підступи до неї.

— Ти ще не