Анджей Сапковський - Вежа блазнів

— Він конає, — додав він тихіше, побачивши грізні та розлючені погляди. — Дозвольте йому спокійно померти.

— Тим більше, — крикнув закіптявілий кіннотник, — що час підганяє, нічого марнувати його на напівтрупа! Далі, далі, на коней!

Рейневан, усе ще як у напівсні чи в трансі, заскочив у сідло поданого йому коня. Шарлей, який їхав поруч, стукнув його коліном.

Перед ним були широкі плечі Самсона, з другого боку — Урбана Горна.

— Дивися, — шикнув на нього власне Горн, — за кого заступаєшся. Це Сирітки з Градця-Кралове. З ними нема жартів…

— Це був брат Транквілій…

— Я знаю, хто це був.

Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум'ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.

До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully[549] і кольчужному каптурі.

— Там, — вусань указав на костел, — двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші — та й було би по всьому!

— Ще два отченаші, — названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, — і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть — і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!

Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.

— До побачення! — названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. — До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!

Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.

* * *

Вони мчали стрімголов, абсолютно не шкодуючи коней. Хоч це й виглядало цілковитим ідіотизмом, але було, як виявилося, частиною плану. Подолавши в надзвичайно швидкому темпі близько півтори милі, вони в'їхали в покриті снігом Совині гори, за Срібну гору, де в лісовому яру на них чекали п'ятеро молодих гуситів і зміна коней. Для колишніх в'язнів Вежі блазнів знайшлися одяг і спорядження. Знайшлося також трохи часу — зокрема, на розмову.

— Самсоне! Як ти нас знайшов?

— Це було непросто, — велетень підтягнув попругу. — Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших — що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.

— Дайте спокій, пане Самсоне, — з легким докором промовив голіард. — Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як…

— Усі ми знаємо, — холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, — як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.

— Пан Тибальд Раабе, — дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, — не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого — ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.

— Так воно і було, паничу, — голіард зніяковіло почервонів. — Ох і перелякався ж я тоді… Але все швидко… з'ясувалося…

— З'ясувалося, — спокійно перебив Самсон, — що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.

— Який збіг, — Шарлей вишкірив зуби. — І який врожай на…

— Шарлею, — обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. — Не розвивай тему… Добре?

— Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?

— А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: «Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці — тих мешканців темряви».

— Ісая! — вразився Рейневан.

— Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.

— Не в цьому річ. Його так звали… Ми його так називали… І він показав вам… Вежу блазнів?

— Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.

— І тоді, — заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, — гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.

— Причини, — кашлянув голіард, — скоро з'ясуються. Будьте терплячими, пане.

— Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.

— Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, — холодно сказав чех на ім'я Бразда, командир загону, який під'їхав і зупинив коня поруч із ними. — Причини, чому ми витягли вас з ями, з'ясуються, коли настане час. Не раніше.

Бразда, як і більшість чехів у загоні, носив на грудях вирізану з червоного сукна чашу. Але він був єдиним, хто прикріпив гуситський знак просто на видний на вапенроці герб — чорні перехрещені остереви на золотому полі.

— Я — Бразда з Клінштейна, з роду Роновиців, — підтвердив він здогади. — А тепер — кінець розмовам, далі в дорогу! Час підганяє. А ми на ворожій території!

— Факт, тут небезпечно, — погодився Шарлей глузливо, — носити чашу на грудях.

— Навпаки, — заперечив Бразда з Клінштейна. — Такий знак оберігає і захищає.

— Справді?

— Буде нагода, самі переконаєтеся.

Нагода трапилася досить навіть швидко.

На свіжих конях загін швидко проїхав Срібний перевал, за ним, поблизу села Еберсдорф, вони напоролися на збройний почет, що складався з лицарів у важких обладунках і стрільців. Почет налічував щонайменше тридцять чоловік та їхав під червоною корогвою, прикрашеною баранячою головою, гербом Хаугвіців.

І справді, Бразда з Клінштейна мав цілковиту рацію. Хаугвіц і його люди залишалися на місці тільки до