Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

"Стоятиму, як і ти"? Про що говорить Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич - і вони встали за своє право, пішли на Київ.

- Новгород і Київ з'єднує велика, свята дружба, - сказав Володимир, - і люди там суворі, тверді. Звикнуть до тебе, зумієш їх зігріти - віддані будуть, вірні. До того ж і поміч у Новгороді матимеш добру - посадником там сидить Добриня - уй мій, кормитель.

Гірка посмішка промайнула в кутиках уст Ярослава.

- Мене любила Ростово-Суждальська земля, і я любив її... Що ж, отче, якщо так судила доля, я вже здалік люблю й Новгород, швидше хочу туди їхати, покинути Київ... А посадник твій у Новгороді мені не буде потрібен, адже сам сидітиму князем.

Князь Володимир відчув з слів Ярослава, як тому важко нині, після смерті матері, бути в Києві, говорити з ним, отцем, у цій палаті, ще важче думати про те, що буде далі.

- Сину! - сказав Володимир. - Я покликав тебе, щоб повідати все про Новгород і полунощні землі, хочу, окрім того, сказати, що мені боляче виряджати тебе...

Він ступив уперед, зупинився близько від сина.

- Ти, Ярославе, - хрипким голосом промовив Володимир, - перший, улюблений мій син від матері Рогніди... Чуєш, її вже немає, не буде, тож скажу тобі - я любив тільки її, за що мучусь і страждаю нині, сину...

Співчуття, тепле синівське слово?! Ні, князь Володимир не ждав і не міг ждати, він просто хотів сказати нарешті правду якщо не Рогніді, то її сину... А може, думав Володимир, Ярослав зрозуміє його і простить?

Мовчазний і суворий стояв Ярослав, бачив перед собою великі батьківські очі, в яких були тривога, біль, смуток, бліде перекошене обличчя.

- Прощай, отче! - сказав він. - Я твій син і буду таким довіку, але є Русь, і я служитиму їй до сконня...

- Прощай! - тихо вимовив князь Володимир.

...Так і розійшлись отець з сином, у кожного в душі залишились тільки біль і образа; - не стало Рогніди, й не було вже сили, яка б їх могла замирити.

Ярослав зайшов до сестри Предслави: разом вони й раніше перемагали горе й розпач, самотнім вирушав він до Новгорода, ще більш самотньою залишалась на Горі сестра.

- Я прийшов, сестро, щоб попрощатись з тобою, - сказав Ярослав, переступивши поріг її світлиці.

- Чула, - перебила його Предслава, - приймаєш ти честь велику, їдеш до Новгорода князем.

Ярослав теплими очима подивився на сестру, що була дуже схожа на матір свою Рогніду - таке ж лляне волосся, голубуваті очі, мила, привітна.

- Чи велика це честь, сестро?! - смутно промовив він. - Князем я вже був, мав Ростово-Суждальську землю, нелегко мені там доводилось, багато сил поклав, аби тримати цю землю в покорі й пошані до Київського столу. Там я вірно служив отцю.

- Але Новгород - то більший город, полунощна земля безмежна.

- Важка й неспокійна Новгородська земля, її оточують ворожі, злі язики, глад, холод ходять по тій землі, мор косить людей... Від того й брат наш Вишеслав загинув.

Почувши ім'я покійного брата, Предслава залилась сльозами.

- І не добра хотя, батько посилає мене до Новгорода...

- Так що ж він хоче?

- Після того, що сталося з матір'ю, - у запалі говорив Ярослав, - батБко не хоче бачити мене в Києві чи Ростові, посилає в полунощні землі, робить князем-ізгоєм.

- Ти говориш страшні слова, - жахнулась Предслава. - Тоді не їдь, не їдь туди, брате.

- Ні, Предславо! - рішуче промовив Ярослав. - Що я, що батько Володимир... Слово його - -закон, десницю підтримує Христос, за ним Гора... До Ростова мені не повертатись, у Києві не бути, єдиний шлях - до Новгорода... Що ж, краще там, ніж тут, може, там, у Новгороді, волі більше, бояри й воєводи ліпші, а я стану одмесником отцю Володимиру.

- Ярославе! Ти про що говориш, що замислив!

- Нічого я поки що не говорю і нічого не замишляю... Одного шкода - залишаю тебе в Києві. Ти ж, Предславо, не забувай про мене, сидя в Києві, дивись, що тут робиться, щось помітиш - сповісти, пришли грамоту...

- Все зроблю! Дивитимусь і повідомлю! Тільки чому, чому мені так страшно, брате?!

У Великій Луці на зимовому шляху з Новгорода до Києва князь Ярослав зустрів корсту з тілом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустріч живого з мертвим, надій з тліном.

Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмоленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди - требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.

Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корсіа, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д'горі й тужно мовив:

- О брате мій Вишеславе, чи думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!

Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.

- Горе мені, горе, - бідкався князь Ярослав, - аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.

Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг. ,

- Прощай, мій брате! - чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. - І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.

Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.

Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.

Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера увечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все