Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

Хоч на кого поглядав я з комісарів, у кожному вичитував зненависть до нас і зневагу, то чом же мав поважати їх сам?

— Не можуть чекати посли іноземці, — мовив спокійно. — Бо прибули здалеку і від володарів чужих. Ми ж свої, в своїй державі, у себе вдома, то куди маємо квапитися? Припиваю за ваше здоров’я, панове комісари, і на сім кінець нині, а що взавтра буде — побачимо.

Назавтра ждав я прибуття посла московського, піддячого Василя Михайлова, та він був і не посол, а тільки гонець, який мав придивитися до нас, пересвідчитися в нашій силі, мені ж передати, що невдовзі прибуде до мене справжній посол від самого царя з листами і настановами належними.

Зате дарунки від царя привіз Михайлов такі, що й з послами ніколи не присилаються: сорок соболів у 200 рублів і два сорока по 150 рублів, усього на п’ятсот рублів.

Я прийняв Михайлова, як брата, обдарував його щедро, зготував до царя ще один лист, у якому знов писав про бажання всього народу нашого бути в підданстві царськім і просив помочі проти шляхти. Одпуску Михайлову не дав одразу, щоб приглянувся він пильніше до всього, що діялося в Переяславі, і мав про віщо розповідати в Москві.

Сам же приймав султанського посла Осман — чауша.

Пишне то було видовисько для козацького ока. Осман — чауш стояв у дворі навпроти мого, гетьманського, тож j міг би просто перейти вулицю, а перед ґанком я вже й зустрів би його. А він вирядився, мовби в далекий похід. Сам на коні, і весь його почт так само на конях під чепраками й попонами такими дорогими, що за кожну можна; купити ціле місто. Обставився посол султанський закованими в чорне залізо зарізяками, так немов вирушав на битву, привіз із Стамбула навіть своїх барабанщиків і зурначів, і ось так у грюкоті, диких зойках, криках і в маєстатичності розкішно — похмурій рушив той похід через вулицю, і все те тривало так затяжливо — довго, що встиг подивитися увесь Переяслав на турецьке диво, і купці чужоземні, і служки панів комісарів, і ті люди посольські, що там обріталися.

Поперед свого походу пустив Осман — чауш своїх помічників у роззолочених каптанах, підбитих товстим хутром, в тюрбанах таких величезних, неначе намотані були й не на голови, а на діжки, чи що. Кожен з них ніс на золотій парчевій подушці дарунки для мене від султана: шаблю в коштовних піхвах, хоругву, шиту золотом і перлами, і булаву в туркусах рідкісних, срібну, золочену.

Я зустрів посла перед ґанком короткою мовою, прийняв султанські дари, припросив Осман — чауша в дім, бо вельможному туркові вельми дошкуляв наш мороз, і ніс пана посла вже далекий був од потрібної урочистості, а витирати його під стількома поглядами послові якось ніби не випадало.

Розігрівшись у теплі та ще чаркою гетьманської (хоч і заборонено Кораном!) горілки, Осман — чауш сказав, що разом з дарами високими для гетьмана Війська Запорозького від падишаха Висока Порта послала веління кримському хану і сілістрійському паші помагати козакам своїми військовими потугами, а коли треба буде, то й грошима чи зброєю. Передав мені ще лист од самого падишаха, в якому султан (себто його великий візир Бойну—Ігрі—Мехмед — паша) писав: «Ваші слова, повні покори і приязні, і все написане вами про ваше військо і ваших неприятелів було обняте нашою мудрістю, що обіймає весь світ».

Після цього Осман — чауш передав мені в дарунок від султанської матері Турхан — валіде дванадцять шовкових хусточок, вигаптуваних нею власноручно, Я поцілував ті хусточки й подякував за таку шану, а посол ще додав, що Турхан — валіде просила його переказати словами, що вона вдень і вночі благає Аллаха, щоб він мав під своєю опікою і в доброму здоров’ї хороброго гетьмана українського Хмельницького.

Я розгорнув одну хусточку — на ній вигаптувані були червоні півні, як на наших рушниках. І на всіх дванадцяти хусточках кукурікали червоні півні, мовби подаючи з — за моря голос заблуканої душі отої нещасної дівчини, захопленої колись ордою в ясир, проданої в султанські гареми. Гей, як же немилосердно поводиться доля з дітьми своїми! Згубила та дівчина і землю рідну, і власне ім’я, вже зветься по — чужинському, і ніхто й не згадав ніколи, звідки вона й хто, та, може, й сама вона вже не згадає, тільки й лишилися їй у пам’яті оці червоні півні з рушників українських, і ось випустила вона їх на волю з своєї золотої клітки, в якій сама залишиться навіки.

Українка дала величезній імперії нового султана. Аби ж то обізвався в його крові голос наших степів і милосердя пробудилося в серці до народу його матері. Шкода говорити! Не зуміє стримати Турхан — валіде свого норовистого сина. Щойно зіпнеться він на коня і змахне шаблею, то й посуне з чорним своїм військом на степи наші незаймані, палитиме городи й села, топтатиме конем ікони в Кам’янці, а його жона головна Кая — султанша, дика гаремниця черкеська, велітиме набивати сіном засолені (щоб довезти цілими з України до Стамбула!) козацькі голови, насаджувати їх на піки і проносити в урочистому поході перед благоденствуючим падишахом.

Осман — чауш не просив відпуску посольського, бо мав ще повноваження Високої Порти, яких не міг висловити за одним разом, він знову просився до мене, і це було вельми до речі, щоб гаразд подратувати панів комісарів, які не могли діждатися своєї черги і, мабуть, кляли в душі цього марного козачка Хмельницького.

При других своїх відвідинах Осман — чауш передав мені лист від султанського наставника Бекташ — аги, мого давнього знайомого і, сказати б, друга. Бекташ — ага знов ласкаво згоджувався зватися не тільки батьком — наставником великого падишаха, а також і батьком гетьмана українського, а щоб гетьман упевнився в його доброму ставленні до себе і в силі, яку Бекташ — ага має коло аситане—і–сааден, себто біля Порога Щастя, то послові Осман — чаушу велено передати гетьманові Хмельницькому текст угоди між його величністю султаном і Військом Запорозьким та народом руським про вільну торгівлю на Чорнім морі. Зроблено це, знаючи відважні пригоди козаків і самого гетьмана Хмельницького на Чорнім морі, а також згадуючи давню приязнь гетьмана Хмельницького з колишнім султанським адміралом, про що знає тепер і нинішній капудан — паша, який передає гетьманові Хмельницькому свій привіт.

Такого дарунка