Мішель Монтень - Проби

нарівні з віршами) висяває поетичною силою і сміливістю і пройнята тієї ж натхненною одержимістю, яка відрізняє поезію. Поезії, і тільки поезії, має належати у мовному мистецтві першість і верховенство.

Це справжня мова богів. Поет, за словами Платона, засідаючи на тринозі муз, охоплений натхненням, виливає з себе все, що прийде йому на уста, наче джерельна струя; він не обдумує і не зважує своїх слів, і вони плинуть з нього в безкінечному розмаїтті барв, суперечливі по своїй сутності, і не плавно і рівно, а поривами. Сам він з голови до п'ят поетичний, і, як твердять учені, давня теогонічна поезія — це і є перша філософія.

Я вважаю, що предмет викладу сам за себе говорить: добре видно, де починається його розгляд, і зовсім не треба переплітати виклад всілякими вставками, швами і зв'язками, введеними в нього лише на те, щоб допомогти слабому і кволому слухові, як не треба і щокроку поясняти себе самого. Хто б не волів, щоб його краще зовсім не читали, ніж читали, засинаючи або бігцем переглядаючи? Що приносить нам користь мимохідь, то не так вже й корисно. Сенека, Листи, 2.

Якби потримати книжки в руках означало утримати їх у голові, якби глянути на них означало розглянути все, що в них є, якби поверхово ознайомитися з ними означало охопити все у всій повноті, то мені б справді не доводилося виставляти себе, як я це роблю, круглим невігласом.

Раз я не можу привернути уваги читальника своїми достойностями, не так і зле, якщо його приваблять мої заплутаність і неясність. «Он як! А якщо він потім пошкодує про змарнований час?» — «Можливо, але час на мене все-таки він потратить». І потім зустрічаються душі, що глибоко зневажають усе, що доступне їхній тямі, і вони цінують мене тим вище, чим незрозуміліше для них будуть мої слова; вони виснують у глибині моїх думок, виходячи з їхньої невиразності, яку, щиро сказати, я ненавиджу всім серцем і якої я б з радістю уникав, якби умів її уникнути. Аристотель десь хвалиться тим, що живить до неї слабість; от уже воістину порочна слабість!

А що дроблення тексту на занадто куці розділи — чим я спершу широко користувався — відвертає увагу, як мені здається, перш ніж вона встигає зосередитися, і вона розсіюється, не бажаючи себе морочити і затримуватися на такій дрібничці, я поклав собі наростити їм довжини з тим, щоб за них бралися, лише налаштувавшись на читання і відводячи йому певний час. Якщо якомусь заняттю не хочуть приділити і години, це означає, що йому взагалі нічого не хочуть приділити. Якщо для когось роблять щось мимохідь і між іншим, це означає, що для нього взагалі нічого не роблять.

Окрім того, через особливі причини іноді я буваю змушений говорити тільки наполовину, говорити тільки натяками, говорити безладно.

Я хотів сказати, що проклинаю той розум, який убиває всяку радість, і що божевільні вигадки, які баламутять життя, і незвичайно тонкі, милі, навіть якщо в них є зерно істини, обходяться, на мій суд, надто дорого і завдають надто багато клопотів. Щодо мене, то я, скажімо, стараюсь добути пожиток навіть з суєтності і ослячої дурості, якщо вони справляють мені утіху, і йду за вкладеними в мене природою уподобаннями, не вельми їх обмежуючи і не прискіпуючись до них дріб'язково.

І в інших місцях я бачив руїни будов, і статуї, і землю, і небо, і скрізь і всюди — людей. Все це так, але, тим не менше, хоч як часто я одвідував гробницю колись могутнього і великого Рима, я незмінно у захопленні від нього і благоговію перед ним. Не забувати мертвих похвально. А з цими мертвими я знайомий з дитинства, виріс пліч-о-пліч з ними: я познайомився з історією Рима набагато раніше, ніж з історією мого роду. Я знав Капітолій і його план раніше, ніж узнав Лувр, і Тибр раніше, ніж Сену. У мене в голові було більше даних про спосіб життя і багатства Лукулла, Метелла і Сципіона, ніж про когось із моїх країн. Це небіжчики. Але небіжчик і мій батько, і достоту такий самий, як ці. За вісімнадцять років він віддалився від мене і від життя достоту на таку саму відстань, як вони за шістнадцять століть. А проте, шануючи його пам'ять і постійно згадуючи про нього, я користуюся й надалі його дружбою і товариством, і в мене з ним на рідкість близькі взаємини і виняткове однодумство.

Я сотні разів затівав палкі суперечки, захищаючи Помпея і заступаючись за Брута. Наше знайомство не припинилося і досі: адже навіть події сучасності ми уявляємо не інакше, як з допомогою нашої уяви. Вважаючи, що моєму вікові я геть непотрібний, що мене захоплює і палко цікавить геть усе, що стосується стародавнього міста Рима — вільного, справедливого і квітучого (бо я не люблю ні його дитинства, ні його старості). Ось чому, хоч як би часто мені не доводилося дивитися на місця, де були прокладені його вулиці і де стояли його будинки, і на ці руїни, що йдуть так глибоко в землю, ніби вони тягнуться до антиподів, я незмінно зазнаю все те саме хвилювання. І чи це навіяно нам самою природою, чи, може, примхою нашої уяви, то тільки вигляд майданів, де збиралися і де мешкали ті, чиї славетні імення зберігаються у моїй пам'яті, хвилюють нас куди більше, ніж коли б нам розповідали про їхні діяння або ми самі читали їхні власні творіння. Настільки сильне враження справляють на нас самі місця. А в цьому місті таких куточків незліченна безліч: адже хоч би куди ми подалися, ми всюди ступаємо слідами, залишеними історією. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, V, 1–2. Мені подобається вдивлятися в їхні обличчя, вивчати їхню манеру триматися, їхній одяг. Я знову і знову тверджу про себе їхні великі імена, і вони безперервно бринять у моїх вухах. Я благоговію перед ними і встаю, коли називають їхні імена. Сенека, Листи, 64. І коли щось бодай якоюсь часточкою своєю величне й чудове, я захоплююся в ньому всім, навіть тим, що не становить собою нічого видатного. З якою насолодою спостерігав би я цих людей за розмовою, за трапезою, на прогулянці! Було б чорною невдячністю ставитися зневажливо до останків і тіней стількох доблесних і достойних мужів, які жили і вмирали, сказати б, у мене на очах і які всім своїм життям могли б