Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

він і не помітив Шаплена. Інтуїція підказала Арно, що він бачить психічно хворого, якому доручили цю відповідальну працю. Поміж ними було вже декілька кроків. Шаплен хотів був запитати прибиральника, аж той звів на нього очі.

Обличчя його відразу ж засяяло.

— Добридень, професоре Кубело! Давно вже ви до нас не заглядали.

V

Франсуа Кубела

«Тяжкої втрати зазнала і психіатрична спільнота, і мистецький світ. У вівторок, 29 січня 2009 року, на автомагістралі А31, неподалік від кордону з Люксембургом, о 23-й годині загинув Франсуа Кубела. З невідомої причини він не впорався з керуванням і налетів на запобіжну огорожу неподалік від виїзду в північному напрямку з Тьонвіль-Меца на швидкості близько ста сорока кілометрів за годину. Авто відразу ж загорілося. Поки надійшла перша допомога, тіло Франсуа Кубели дуже обгоріло…»

Його аж морозом пройняло. Він і так був страшенно приголомшений відкриттям своєї чергової — і, звісно ж, достеменної — особистості, а тут ще й мусив упоратися зі звісткою про свою загибель.

Охоплений панікою, він біг вулицями Тринадцятого округу, аж знайшов відчинену інтернет-каварню біля станції метро «Ґласьєр». Насилу вмостившись на стільці, він набрав на клавіатурі своє нове прізвище.

Перше покликання в ґуґлі виявилося некрологом, опублікованим у «Монді» 31 січня. Ішлося, звичайно ж, про нього. На двадцять п’ятій сторінці була і чорно-біла світлина небіжчика. То був сам професор, тільки в білому халаті й без декількох зморщок, зате з чарівною усмішкою на обличчі.

Як став він заразом і живим, і мертвим? Перш аніж спробувати просягнути в цю таємницю, він поринув в історію покійного Франсуа Кубели, відомого психіатра і художника, ропочавши з основних дат біографії в чорній рамці:

18 листопада 1971 року — народився в Пантені, департамент Сена-Сен-Дені (93).

1988 рік — почав вивчати медицину.

1992 рік — перші персональні виставки.

1997 рік — опублікував докторську дисертацію з психіатрії про розвиток індивідуальності у близнюків.

1999 рік — почав працювати у спеціалізованому медичному центрі імені Поля Ґіро у Вільжуїфі.

2003 рік — ретроспектива його картин у галереї МЕМО в Нью-Йорку.

2004 рік — став наймолодшим у Франції завідувачем відділення клініки Святої Анни.

2007 рік — побачила світ «Гра різних Я», книжка про синдром множинних особистостей.

29 січня 2009 року — загинув в аварії на автомагістралі А31.

Його припущення підтверджувалися. Кубела десь такого самого віку, як зазначений і у фальшивих паперах. Займався паралельно і психіатрією, і мистецтвом. Не було в нього ні дружини, ні дитини, ні навіть офіційної подруги. Та його усмішка свідчила про те, що йому не часто доводилося потерпати від самотності.

Прийшли спогади, що уривки з них уже зринали в його пам’яті, коли він ішов парком Корто. Зимовий відпочинок на лижних курортах у горах. Вечірки для обраного товариства в розкішній паризькій квартирі. Сутінки на півдні Франції. Кубела провадив забезпечене і блискуче життя без прив’язаностей і зобов’язань. Самотній дослідник чи егоцентричний хижак? Відповідь, певне, десь посередині. Людина, що переконана у своїй науковій і мистецькій спроможності. Він роздаровував себе всім, і нікому окремо.

1997.

Дисертація зробила його відомим. Учень дитячого психолога Рене Заззо, автора праць про близнюків, він роками вивчав пари однояйцевих близнят. Як і Заззо, спостерігав становлення їхніх особистостей у процесі розвитку. Досліджував невидимі зв’язки, що роблять близнят залежними одне від одного. Подібність характерів, однакові реакції й навіть телепатичний зв’язок поміж однояйцевими братами та сестрами, що споконвіку вражало людей. Усе воно належало до сфери Кубелиних інтересів.

Дослідження близнят підводили Кубелу до проблем становлення особистості. Що формує власне «я»? Як утворюється особистість? Як співвідносяться генетичний спадок і соціальний досвід?

Кубелині висновки вразили наукову спільноту. Він відкидав і засадничий принцип психоаналізу («ми те, чого ми зазнали в дитинстві»), і кредо нових нейробіологічних наук («наша психіка зводиться до ряду фізичних феноменів»). Не заперечуючи перспективності цих напрямків для визначення і пояснення особистості кожної людини, Кубела звертався до чогось вродженого і таємничого, що бере початок від якоїсь найвищої потуги, може, і від Бога. Теорія та навмисне виходила за межі раціональних наукових підходів.

Багато хто заперечував цей «базарний спіритуалізм». Та ніхто не піддавав сумнівові якість його досліджень. Наукові праці не заважали його бездоганній кар’єрі психіатра з практикою, спершу у Вільжуїфі, а потім і в медичному центрі Святої Анни в Парижі.

За десять років після виходу дисертації Кубела написав нову книжку, де оприлюднив підсумки своїх досліджень синдрому множинних особистостей. І цього разу публікація спричинила чимало галасу. Передовсім тому, що той синдром у Європі офіційно не визнано. Крім того, Франсуа Кубела в кожній особистості своїх пацієнтів бачив автономну одиницю, наділену власним існуванням, а не вияв того самого психозу. Тут знову звучала думка, що ці особистості вклала в один розум якась найвища сила…

Принаймні одне було тепер йому зрозуміло: не слід дивуватися з того, що науковця так привернув випадок Крістіана Мйоссана і його дисоціативна втеча. У ньому він побачив новий підхід до своїх досліджень. Психіатр, який передніше вивчав близнят і шизофреніків, зупинив свій вибір на «пасажирах без багажу».

Неважко здогадатися, що настало далі. Кубела заходився шукати схожі випадки по всенькій Франції. І натрапив на пацієнта з Лор’яна, що потерпав од реакції втечі, — про нього казала Наталі Форестьє. Він пов’язав поміж собою ті два випадки. Почав розбиратися, досліджувати, і врешті воно припровадило його на сторінку Саша.ком. Він записався до клубу і запізнався з Феліс. Згодом, за нез’ясованих обставин, з нього теж учинили піддослідного щура для клінічних досліджень, які провадив «Метис».

Звісно, про останні Кубелині дослідження у статті не згадувалося — там тільки звучало невисловлене запитання про те, що ж робив психіатр посеред ночі на автомагістралі А31. Справді, як він там опинився? Та відповіді на це запитання не було — в автомобілі загинув інший чоловік…

Кубела довго міркував над тією інсценізацією. Кому належало обгоріле тіло, що знайшли в салоні авто? Іншому піддослідному «Метиса»? Найпевніше, його закатрупили смертельною ін’єкцією, а полум’я приховало справжню причину смерті. Судячи з усього, розслідування тривало недовго. Особа водія сумнівів не викликала: номери, опис, одяг, годинник, уцілілі папери — все вказувало на Франсуа Кубелу. Чому «Метис» так старався? Може, керівники експерименту боялися, що зникнення відомого психіатра приверне більше уваги, ніж те, що зникли звичайні люди?

Він узявся до свого мистецького втілення. Кубела був самоук, тим-то його пошуки й не дали результату. Почав писати картини водночас із вивченням медицини, спершу брав участь