Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Він не злякався,— мовив я.

— Якого ж біса він таке встругнув?

— Я казав тобі ще тоді, як заварювалася ця каша, що він не злякається.

— То чого ж він це утнув?

— Я не хочу цього обговорювати.

— Ні, чого він це утнув?

— К бісу! — огризнувся я.— Кажу ж тобі, я не хочу про це говорити.

Хазяїн здивовано глянув на мене, тоді підвівся і вийшов з-за столу.

— Пробач,— сказав він і поклав мені на плече свою важку руку.

Я відсунув плече.

— Пробач,— повторив він.— Ти ж свого часу водив з ним дружбу, еге?

— Так,— відказав я.

Він сів на край стола, підняв велике коліно і зчепив на ньому руки.

— А от Макмерфі ще є,— мовив замислено.

— Еге ж, Макмерфі є, але якщо тобі треба ще під когось копати, пошукай собі іншого копача.

— Навіть під Макмерфі? — спитав він жартівливим тоном, якого я не схотів помітити.

— Навіть під Макмерфі,— відрубав я.

— Слухай,— сказав він,— ти ж не кидаєш мене?

— Ні, тільки деякі справи.

— Але ж то була правда, хіба ні?

— Що?

— Ну, що там, у біса, було за суддею.

Цього я не міг заперечувати. Я мусив сказати «так». Отож кивнув головою і сказав:

— Так, правда.

— Ну? — запитав він.

— Я все сказав.

Хазяїн сонно роздивлявся мене з-під звислого чуба.

— Хлопче,— мовив він поважно,— ми з тобою вже давно в одному запрягу. Сподіваюсь, і надалі будемо тягти разом, усю дорогу. Ми, хлопче, по вуха в цьому, обидва, і ти, і я.

Я нічого не сказав.

Він і далі роздивлявся мене. Потім промовив:

— Ти не журися. Все владнається.

— Еге ж,— похмуро сказав я,— і ти станеш сенатором.

— Та не про це мова. Я й тепер міг би стати сенатором, якби то було все.

— Що ти хочеш цим сказати?

Він якусь хвилю мовчав і навіть дивився не на мене, а на свої руки, зчеплені на коліні.

— Е, хай йому…— мовив він раптом.— Не будемо про це.— Тоді зненацька пустив коліно, нога ковзнула вниз, важко гупнула об підлогу, і він зіскочив зі стола.— Але хай вони не забувають, Макмерфі і всі інші,— я таки зроблю те, що маю зробити. Богом присягаюся, я це зроблю, хоч би мені довелося переламати їм кістки оцими голими руками.— І він виставив уперед руки з розчепіреними зігнутими пальцями, немов готовими когось схопити. Потім знов зіперся на край стола і промовив, наче сам до себе: — А тут ще той Фрей. Той Фрей…

Він похмуро замовк, і якби Фрей побачив його в цю мить, то дуже зрадів би, що він далеко звідси, на глухій арканзаській фермі, адреси якої ніхто не знає.

Отож історія Хазяїна і Макмерфі, в якій історія судді Ірвіна була лише епізодом, розгорталася далі, одначе вже без моєї участі. Я повернувся до своєї чистенької буденної роботи й просиджував цілі дні в кабінеті, а тим часом непомітно насувалася осінь, і земля, дедалі нахиляючись на своїй осі, помалу виносила моє місце на ній з-під прямовисного, навального, кристалічно-сліпучого жару величезного сонця. Листя на дубах сухо лопотіло на вечірньому вітерці, а за містом, там де кінчалися бетоновані тротуари й тролейбусні лінії, лягала додолу під важкими кривими ножами непрохідна хаща цукрової тростини, і ввечері на вибоїстих дорогах рипіли великі колеса возів, ущерть завалених тим солодкаво-сморідним вантажем, і ген серед пласких чорних полів, оголених ножами, під шафраново-жовтим небом, якийсь негр тужливо співав про свою угоду з Ісусом. На університетському тренувальному полі здоровий плечистий хлопчина з потужним ударом знову й знову бив по м’ячу, вводячи його в гру, і клубок переплетених тіл колихався й совався з боку в бік під крики й владні свистки тренера. А суботніми вечорами над залитою сліпучим світлом прожекторів чашею стадіону лунало: «Том! Том! Том! Ура, Том!» Бо Том Старк мчав з м’ячем, Том Старк проходив краєм, Том Старк таранив захист, і все був Том, Том, Том.

Спортивні оглядачі писали, що він грає, як ніколи. А він тим часом зганяв сто потів із свого татуся. Хазяїн став злий, як непитущий шотландець. Уся канцелярія ходила навшпиньки, стенографістки-друкарки після його диктовки раптом заливалися слізьми над своїми машинками, поважні урядовці, вийшовши з кабінету, однією рукою прикладали хусточку до сполотнілого чола, а другою хапалися за стіни довгої приймальні під поглядами намальованих очей усіх тих мертвих губернаторів у золотих рамах. Тільки на Сейді це ніяк не впливало. Вона все так само випльовувала слова, неначе швачка відкушену нитку, й дивилася на Хазяїна своїми палючими чорними очима, мов примара майбутнього, що наперед зловтішається з наших сподівань.

Єдиним місцем, де Хазяїн на час скидав із себе тягар турбот, лишався стадіон. Іноді і я ходив з ним, і коли Том показував усе, на що він здатен, Хазяїна було не впізнати. Очі його викочувались і блищали, він ляскав мене по спині й тискав, як ведмідь. Проблиски цього захвату ще виявлялися наступного ранку, коли він розгортав недільну газету на спортивній сторінці, але, певна річ, на цілий тиждень його не вистачало. А Том і не думав бодай чимось загладити свою вину перед батьком за весь той клопіт, якого йому завдав. Раз чи два між ними заходила гостра розмова з того приводу, що Том ледарював на тренуваннях і навіть посварився з тренером Біллі Мартіном.

— А тобі що до цього? — запитував Том, широко розставивши ноги посеред оповитої сигарним димом кімнати в готелі, наче моряк на палубі в хитавицю.— Яке тобі діло, і тому Мартінові теж, поки я ще можу їм накидати? А я таки можу, зрозуміло? Я поки що можу накидати кому хочеш, то якого ж тобі ще біса? Я можу накидати кому хочеш, а ти можеш ходити й пишатися. Тобі ж цього треба, хіба ні?

І з цими словами Том виходив і грюкав за собою дверима, а Хазяїн лишався мов родимцем уражений.

— Оце так він зі мною розмовляє,— казав він мені.— Оце так, побий мене бог. Та йому б за це по пиці!..

Але тут Хазяїн пасував. Це було видно й сліпому.

Тим часом він залагодив оту справу із Сібіл Фрей. Я, як уже говорилося, участі в цьому не брав. А скінчилось