Річард К. Морган - Пробуджені фурії

коли в тебе руки зв’язані за спиною, а сам лежиш на підлозі, але я зробив усе, що зміг.

— Я бачив обладнання «Цзен» в її каюті.

— Чорт, то ти не дивився на її цицьки.

— Та ні, дивився, — визнав я. — Знаєш, як воно буває. Усе периферичне зберігається назавжди.

— Щира правда, біс її бери.

— Меллорі.

Ми обидва глянули туди, звідки гукали. Тодор Муракамі крокував уздовж пристані з боку мокрих бункерів. Він не мав зброї, окрім «Калашникова» при боці та ножа на грудях. Дощик сіявся навкруг нього, виблискуючи іскорками від яснішого неба.

— Наш ренегат уже очуняв і плюється, — сказав Меллорі, показуючи на мене.

— Добре. А тепер, оскільки ти єдиний, хто може змусити ту команду робити щось на штиб загальної координації, піди-но їх організуй. З боку борделя ще лежать тіла з цілими пам’ятями, я бачив їх. Хтозна, серед них може навіть трапитися якийсь живий свідок. Я хочу фінальної зачистки, щоб ніхто не лишився в живих, і я хочу, щоб кожна пам’ять була перетоплена на шлак. — Муракамі гидливо махнув руками. — Господи всраний, вони ж пірати, можна було подумати, що вони з таким упораються. А натомість більшість із них грається, випускаючи пантер та вправляючись у стрільбі в живу мішень. Послухай лиш.

Бластерні постріли гуділи в повітрі довгими, недисциплінованими розрядами, а до них домішувалися крики й сміх. Меллорі знизав плечима.

— То де Томазеллі?

— Встановлюють із Лібек обладнання. А Ванг чекає на містку, намагається встежити, щоб нікого випадково не зжерли. Це твій корабель, Владе. Піди й примусь їх перестати колупатися в сраці, а коли вони закінчать зачистку, підведіть «Палю» до цього краю під навантаження.

— Гаразд, — вираз обличчя Меллорі змінився, подібно до брижів воді. Він перевтілився у Влада й почав смикано колупатися в шрамах від акне. Він кивнув мені. — Побачимось коли побачимось, га, Ковачу? Отоді.

Я простежив за ним до рогу станції, поки він не щез з очей. Тоді стрельнув очима в Муркакамі, який і досі дивився у бік, з якого лунали післябойові веселощі.

— Драні аматори, — пробурмотів він і похитав головою.

— Отож, — сухо сказав я, — ви все-таки тут на завданні.

— Здогадався з першої спроби, — говорячи так, Муракамі нахилився, крекнув і підтягнув мене вгору, в незграбну сидячу позу. — Не тримай на мене зла, чув? Навряд чи я міг розповісти тобі все вчора увечері й звернутися до твоєї ностальгії по допомогу, правда?

Я озирнувся зі своєї нової точки огляду й побачив Вірджинію Відауру, притулену до причальної тумби, зі скрученими за спиною руками. Її обличчя перетинав чимдалі темніший синець, око запухло. Вона тупо глянула на мене, а тоді відвела погляд. До бруду і поту на її обличчі домішалися сльози. Ані сліду чохла Сильви Ошіми, живого чи мертвого.

— Тож натомість ти обвів мене круг пальця.

Він знизав плечима.

— Працюй із тим, що маєш під рукою, ти ж знаєш.

— І скільки вас тут? Не повна команда, як видно.

— Ні, — він ледь усміхнувся. — Лише п’ятеро. Меллорі, Лібек, котру, як я розумію, ти вже начебто бачив. Двоє інших, Томазеллі з Вангом, та ще я.

Я кивнув.

— Команда для таємного втручання. Я мав здогадатися, що ти ніяк не міг просто стирчати в Міллспорті у відпустці. Довго ти пробув під прикриттям?

— Майже чотири роки. Ми з Меллорі прибули раніше за інших. Спакували Влада два роки тому, до того придивлялися до нього. А тоді Меллорі привів інших як новобранців.

— Така заміна у Владовій шкурі могла здатися комусь дивною.

— Та наче не здалася, — Муракамі присів навпочіпки під дощиком, наче мав на розмову скільки завгодно часу. — Вони не надто чутливі, ці амфетамінні голови, і між ними не складаються повнокровні стосунки. Лиш пара з них була досить близька до Влада, щоб становити проблему, коли того змінив Меллорі, і я видалив їх заздалегідь. Часткоплазма зі снайперським прицілом. — Він показав пантомімою, як стежив за ними в приціл і стріляв. — Нема голови — нема пам’яті. За тиждень ми зіпхнули Влада. Меллорі сидів на його шиї більшу частину попередніх двох років, розігрував піратську фанатку, смоктав йому, ділив із ним люльки й пляшки. А тоді, однієї темної ночі в Сорстауні — гоп! — Муракамі ляснув кулаком у долоню. — Та портативна штука від «Цзен» прекрасна. Можна перечохлитися просто в готельній вбиральні.

Сорстаун.

— І ви весь цей час стежили за Бразилом?

— Серед інших, — знову знизав плечима. — Насправді ж за всією Смугою. Це єдине місце на планеті, де дух повстання зберіг бодай трохи серйозності. Далі на північ, навіть у Новопешті, здебільшого лишилася тільки злочинність, а ти знаєш, які злодії консервативні.

— Звідси Танаседа.

— Звідси Танаседа. Нам подобається якудза, вони просто хочуть присмоктатися до чинної влади. А гайдуки, незважаючи на своє вихвалене популістське коріння — просто дешева й невихована версія тієї ж болячки. До речі, ти наздогнав свого друзяку Шегешвара? Забув спитати перед тим, як вимкнути тобі світло.

— Так, наздогнав. Його зжерла болотяна пантера.

Муракамі реготнув.

— Неперевершено. Якого біса ти від нас пішов, Таку?

Я заплющив очі. Станерне похмілля ніби тільки погіршувалося.

— А ти? Вирішив за мене мою проблему з дубль-зачохленням?

— А… Поки що ні.

Я здивовано розплющив очі.

— Він ще й досі десь ходить?

Муракамі зробив знічений жест.

— Виходить, що так. Виявилося, що тебе важко вбити навіть у такому віці. Але ми його дістанемо.

— Справді? — похмуро сказав я.

— Аякже. Без Аюри в нього немає прикриття, нема куди тікати. А те, що ніхто з Перших родин не наважиться продовжити почату нею справу, ясно, як всраний день. Якщо не хочуть, щоб Протекторат прийшов і позабирав їхні олігархічні цяцьки.

— Або, — підхопив я, — ти міг би просто вбити мене, коли вже впіймав, і запропонувати угоду йому.

Муракамі насупився.

— Не смішно, Таку.

— Я й не жартував. Знаєш, він і досі називає себе посланцем. Він би, певно, підскочив од радості, якби отримав від тебе шанс повернутися до Корпусу.

— Мені на це насрати, — в його голосі з’явилася злість. — Я того гімнюка не знаю, тож йому гайки.

— Добре, добре. Не закипай. Я просто хотів полегшити тобі життя.

— Моє життя не дуже важке, — прогарчав він. — Дубль-чохлити посланця, навіть колишнього — це доволі незворотне політичне самогубство. Конрад Гарлан усереться, коли я з’явлюся в Міллспорті з Аюриною головою і своєю доповіддю. Найліпша його надія — повністю заперечити, що він будь-що про це знав, і молитися, щоб я це так облишив.

— Ти дістав пам’ять з Аюри?

— Так, голова й плечі здебільшого