Станіслав Стеценко - Війни художників

— А, скажімо, француз, який підніме зброю проти німців, — мерзотник, незважаючи на те, що він став на захист своєї країни і воює за свою родину і співвітчизників? — вперто продовжує допит Гущенко.

— Захист Німеччини від французів чи Франції від німців — не рівнозначні поняття. Не існує абстрактного поняття добра і зла. Хіба не є очевидним, що Німеччина несе Європі прогрес і процвітання? Франція може поділитися з європейцями лише торжеством єврейського капіталу.

— Це — помилкова теорія! — твердо сказав Гущенко, зробивши велику паузу після «це».

— Гер Гущенко, наскільки мені відомо, в СРСР плекають аналогічну теорію, — парирує ідеологічно підкована баронеса.

— Мені важко з вами погодитися.

— Хочете приклад? — запитує баронеса, дістаючи із сумочки свої дамські сигарети і сірники.

— Будь ласка.

— Скажімо, убивство дітей, на ваш погляд — це погано?

— Жахливо!

— Згода — жахливо. А вбивство конкретних дітей — дітей царя Миколи Другого? — баронеса вже припалила. Палить і Клейст, і їхній столик повільно оточує хмарка диму. — Як у вас це називають, дітей експлуататорів. Крізь цю ж призму подивіться на вбивство мирних французів.

Гущенко потер двома пальцями чоло:

— Так, тут важко щось заперечити. Значить, увесь світ нікчемний?

— Саме так, — погодився Клейст. — У всьому винен цей недосконалий, нікчемний світ. Гер Гущенко, хочете ще один доказ того, що системи цінностей наших країн тотожні?

— Будь ласка.

— Запитання до фрау Лілії: що ви думаєте про фінську кампанію Росії?

— Фіни — мерзотники, — Лілія задоволена, що і її нарешті запросили до розмови.

— Чудово! А ви, фрау Лені?

— Мерзотники на сто відсотків, — як це не дивно, але баронеса погоджується з Лілією.

— Але ж вони боролись за незалежність своєї батьківщини, — зауважує Гущенко.

— Боролися з нашим союзником — Росією, — зауважила й собі Лені.

— Ось вам логіка, — резюмував, посміхнувшись, Клейст.

— Це — звичайна демагогія, — не погодився Гущенко.

Нарешті офіціант приносить каву, і суперечка потроху вщухає. Всі розбирають чашки й цукерки. Лілія, як звичайно, сідає так, аби продемонструвати свої форми. Лені розстібає червоний піджак і відкриває блузку з глибоким декольте. Коли її очі зустрічаються з поглядом Гущенка, вона посилає йому інтимні посмішки.

— А тут непогано, — переходить на мирну тему Лені, їй помітно набридли навколополітичні дискусії, — якби ще сюди рулетку, то ціни б не було цьому закладу.

— Лені, у моїй присутності прошу не говорити про рулетку, — серйозно говорить Клейст, блиснувши очима на свою секретарку. — І взагалі, вгамуйте свої порочні пристрасті. Я не хочу мати через вас проблеми з гестапо.

Гущенко довго не міг заснути. За відкритим вікном час од часу чувся гуркіт автівки, його змінював шурхіт кроків або голоси перехожих. Прохолодний вітерець від Шпреє хитав штори. Думки повільно текли, відганяючи сон. Він уявив свою дванадцятиметрову кімнату в комуналці на вулиці Біговій у Москві. Ось спить Марія. Ось Шурик.

Думав про людяність німців виключно до німців. Вони на танковій броні просувають у Європу «німецький порядок». Що буде, якщо німці зі своїми порядками прийдуть у СРСР? Його дружина єврейка. Він українець. Його син український єврей. А враховуючи те, що у євреїв національність визначають по матері — просто єврей.

Можливо, якщо Лені й Клейст з «німецьким порядком» прийдуть у СРСР, його сину доведеться харчуватися недоїдками і відвідувати крамниці лише у встановлений час? І дружині теж.

Сон зморив його під ранок, і через якийсь час він побачив худе вилицювате обличчя Ренуара. Той сидів у кріслі на терасі великого будинку з ліпниною під дахом, укритий до пояса картатим пледом. Перед ним парувала чашка м’ятного чаю — листки м’яти плавали на поверхні. У вазі — галетне печиво.

— Привіт, П’єре-Огюсте Ренуаре! Ти П’єр чи Огюст? — привітався Гущенко як до старого знайомого.

— Огюст, — повернувся на голос Ренуар. Вітально кивнув. — А, це ти? Сідай поряд. Милуйся цим чудовим пейзажем. Я щоранку п’ю чай на терасі і спостерігаю його і за багато років картина жодного разу не повторилась.

— Хіба таке можливо? — Гущенко сів у крісло, що стояло поряд.

— Так. Змінюється небо — змінюються тіні — змінюються кольори. Змінюється все. Колір неба варіює від блакитного до пурпурового. Навіть жовтого, — на підтвердження своїх слів Ренуар показав рукою на краєвид, що відкрився перед ними.

— Але ж ти не пишеш пейзажі, — здивувався Гущенко, він уже теж тримав у руці теплу чашку запашного чаю.

— Так, я просто не наважуюся взятися за пейзаж, — пояснив Ренуар. — Тільки закінчений бовдур може змагатися з природою.

— Як вважаєш, те, чим я тепер займаюся, — це добре чи погано? — Гущенко був упевнений, що Ренуар в курсі його справ.

Так і виявилося. Він зовсім не здивувався запитанню. Насупив брови, похмуро відповів:

— Я всього досяг виключно пензлем. Решта мене ніколи не обходила, — його слова падали повільно. Немов суддя виголошував вирок. Він мить помовчав, потім швидко додав: — Ти зрозумів відповідь?

— Так. Щастя, що тобі не доводилося вибирати… Між грошима і пензлем, — Гущенко опустив погляд.

— Доводилося! — заперечно похитав головою Ренуар і відсьорбнув чаю. — Багато разів. Я міг стати оперним співаком. І мати стабільний прибуток. Але вибрав пензля і бідність. Пий свій чай. У вас у Берліні такого немає…

Гущенко зробив ковток. Чай був дуже смачним. Він відчув, як гаряча рідина потекла в шлунок.

— Добре, отже, ти стояв перед вибором. Але ти рано пізнав смак успіху.

— У 24 роки я вперше виставився в Салоні.