Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

е!.. — каже малий козак, одступаючи. — Забери її од мене! А котяку сього хижого ти де вискіпала?

— Не котяка се, а звір, що пардусом зветься… Служить він мені у потребі, як треба кудись податися.

— То він теж ручний?

— Ручний.

— А чого ж ікла шкірить?

Підійшла мала бісурканя до Михася і по голові його погладила. Та й каже котиськові:

— Мурчику, се хороший хлопчик, хороший! А добрий який, а який гарний, а хоробрий… а що вже розумний! — і пирхнула зо сміху на останньому слові.

Тут муркнув щось котяка і підійшов до Михася. Як спинився він перед ним, то малий козак і перелякався: у загривку був той котисько й за нього вищий, а хижий писок просто в лице дивився. Довго нюхав він Михася, сопів, чмихав, ляскав себе хвостом по боках, а тоді сів на задні лапи і замуркотів, приязно заглядаючи в очі.

— Бач, — каже Леся, — полюбив він тебе… От погладь його!

— А руку не одкусить?

— Ні.

Простягнув руку малий козак і поклав долоню пардусові на голову, а тоді провів нею по шиї. Наче єдваб, м’яка і ніжна була його шкура, та чутно було, як ходять під нею тверді вузлуваті м’язи. А котяка ще дужче замуркотів і лизнув Михася в щоку довгим шорстким язиком.

— Ти ба! — каже Михась. — Та він у тебе геть ручний… А як же се ти дізналася, що лихо мене спіткало?

— А ти забув хіба, як ножа свого у сволока забив?

— І що?

— Як побігла з-під нього кров, я й утямила, що недобре з тобою! — каже Леся. І зітхнула. — Ох, пора нам їхати вже…

— А куди це?

— Батька твого січового шукати… Завезу тебе до нього, а то знов загубишся дорогою… або ще сороки вкрадуть, не дай, Боже!

— А чого це вони мене вкрадуть? — набурмосився малий козак.

— Бо гарний дуже…

Хтів було щось відказати на теє Михась, аж упала на нього тінь, що й світа божого не стало видно. Озирнувся малий козак — і похолов із жаху.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне… а се що за лихо?!

Із-за пралісу, що височів похмурою темною стіною на обрії, поволі звелася велетенська постать, що й самісіньке сонце затулила. На півнеба вона сягала, дістаючи аж попід хмари, а по землі послалася такою довгою стягою, що й око не захопить. Ще мить — і виросло на тлі блакитного неба страхіття, що тільки в лихому сні може примаритися. Було воно мов здоровезний ящур з гадючою головою, увінчаною кістяними шипахами. Шкура на ньому обросла риб’ячою лускою, очі горіли двома червоними жаруками, а руки були на диво малі й притиснуті до живота. Роззявила тая потвора пащеку і так заревла, що гук той по всьому степу покотився.

Та й кинулася до них через праліс, неначе билини, ламаючи по дорозі віковічні дуби.

— О боже… втікаймо! — зойкнула мала бісурканя. І плигнула притьмом на того котиська цяцькованого та до Михася: — Сідай іззаду, хутчій! І за мене тримайся!

— А хто се такий? — крикнув Михась, умостившись в неї за спиною.

— Муж Мокошин… Батьку Дажбоже, спаси нас!

Котяка тільки й чекав, аж Михась на нього сяде, — як рвонув з місця, то тільки вітер у вухах засвистів. Ось мигнула балка, де малий козак у повінь потрапив, — і щезла вмент, кинулися назустріч берегові кручі, сяйнув Псел попід ними, плавні на тім боці — і все згинуло, наче й не було його, тільки чисте поле попереду лежало та сонце на вечірньому прузі било у вічі. Прислухався малий козак та й чує: аж земля гуде, так женеться за ними тая потвора!

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси нас! — шепоче Леся, вчепившись у загривок пардусові.— Матінко Божа, Пречиста Ладо, не дай погибати!

— Та зроби щось! — кричить їй на вухо Михась. — Зачаруй його… ти ж умієш!

— Що ж я йому вдію, як він із пекла самого! О Боже, він у засвітах за нами женеться!

Озирнувся Михась, а ящур уже наздоганяє їх. Пащеку роззявив, язика вивалив, і видно, що в роті у нього кілька рядів зубів, тонких і гострих, наче у щуки.

— Не втечемо, — каже Михась.

— Далеко він?

— За версту, як не ближче.

Глянула Леся й собі та й зітхнула.

— Що ж, нічого не вдієш…

І висмикнула з кіс золотого гребінця й кинула назад. Озирнувся малий козак через плече, коли ж бачить — виріс за ними ліс. Та такий густий і височенний, що куди й тому пралісові! Півнеба затулив, а ящура й не видко за ним, тільки чутно, як