Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

Кромом, — сказав нарешті велетень і стенув з огидою плечима, — з мене досить! Чума забери всі ці чаклунські суперечки й розбрати! Пеліас допоміг мені, але зустрітися з ним знову мені б не хотілося. Інша справа — гострий меч і нормальний ворог, в якого можна ввіткнути його аж до руків’я! Прокляття! Я б усе зараз віддав за глек доброго старого вина!

ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ

Минуло п’ять століть після правління Конана Великого, і Гіборійська цивілізація була стерта з лиця землі. Її занепад зовсім не був наслідком розпаду імперії, як бувало не раз в історії. Зміцніли зовнішні вороги — гірканці й варвари. Гіборійці ж, що оволоділи майже всім світом, зазнали поразки саме тоді, коли їхня культура досягла найвищого розквіту. Причиною тому була непомірна жадібність аквилонських владик: прагнучи розширити свої межі, вони оголосили війну сусіднім державам. Зингара, Офір і Аргос були просто захоплені. Їхню долю розділили західні міста шемітів, які лише нещодавно скинули ярмо Котху. Саме ж королівство Котх, як і Корінтія, і східні шеміти, було обтяжене даниною і зобов’язалося надавати аквилонцям військову допомогу.

Постійно тліла також ворожнеча між Аквилонією і Гіпербореєю. І ось гіперборейські армії рушили назустріч західним загарбникам. Прикордонне Королівство стало ареною великої і лютої битви; розрізнені загони гіперборейців відступили в свої засніжені терени. Переможці навіть не визнали за потрібне переслідувати їх.

Немедія, яка протягом сторіч успішно протистояла західному сусіду, залучила Бритунію, Замору і (таємно) королівство Котх у союз із метою знищити Аквилонську імперію, що набирала сили. Та, перш ніж союзні армії встигли завдати задуманого удару, на сході з’явився новий ворог. Уперше гірканці піднялися з такими значними силами проти західного світу. Підсилена розбійницькими бандами зі східного узбережжя моря Вілайєт, туранська кіннота з боями пройшла Замору і, спустошивши східну частину Корінтії, на бритунських рівнинах зчепилася з аквилонцями, зазнавши ганебної поразки. Рештки орди, переслідувані переможцями, утекли на схід.

Таким чином було зірвано військову змову проти Аквилонії, і в подальших війнах Немедія лише захищалася. Іноді їй допомагали Бритунія й Гіперборея, та ще королівство Котх — таємно, як завжди.

Поразка гірканців продемонструвала всьому світові справжню могутність Аквилонії. Її величезна армія постійно зміцнювалася найманцями, набраними серед зингарців та варварів — піктів і шемітів.

Замора була очищена від гірканців, але жителі її швидко переконалися, що східного гнобителя замінив західний. Аквилонські гарнізони розміщувалися на землях Замори не тільки для захисту розореного королівства, а й потім, аби утримувати народ у покорі.

Поразка не зламала гірканців: тричі підступали вони до кордонів Замори — і були тричі відкинуті аквилонцями. Та з кожним днем туранська армія ставала численнішою — з південного краю континентального моря йшли на захід усе нові й нові закуті в сталь воїни.

Але сила, якій судилося скинути аквилонських володарів, підіймалася саме на Заході.

Північний край клекотів: уздовж кімерійського кордону чорноголові варвари змагалися з воїнами із Нордхейму. Аси в проміжках між війнами з Ванахеймом налітали на Гіперборею і нищили місто за містом. Кімерійці не підтримували жодну зі сторін — били й піктів, і боссонців, кілька разів нападали навіть на Аквилонію, але це були швидше розбійницькі наскоки, аніж війни.

Тим часом пікти незвичайно розмножилися й зміцніли. На примху долі стараннями одного-єдиного чоловіка, та й то чужоземця, вони вийшли на шлях, що веде до створення власної імперії.

Цією людиною був Арус — немедійський жрець і природжений реформатор. Не зовсім зрозуміло, чому саме пікти привернули його увагу, але він вирішив податися в самісіньке серце західних лісів, аби викоренити варварські звичаї, проповідуючи гуманний культ бога Мітри. Його не злякали похмурі розповіді про долю купців і мандрівників, що заглиблювалися в ці ліси. Так судилося, що він, самотній і беззбройний, знайшов тих, кого шукав, — і був негайно схоплений і зв’язаний, немов жертовна тварина.

Пікти мали чимало вигод від контактів із цивілізацією, але опиралися їм щосили. Самі вони насилу обробляли мідь і олово, незначні поклади яких були в їхній країні. За іншими металами їм доводилося вирушати в глиб Зингари чи вимінювати на шкури, китовий вус, моржеві ікла та інші дикунські скарби. Пікти вже не мешкали в дуплах і печерах, а ставили намети зі шкур і незграбні курені — запозичивши ідею в боссонців. Вони продовжували вести кочове життя, оскільки в лісах було повно звірини, а в річках — риби. Знайомі вони були і з землеробством, але вважали за краще викрадати зерно в Боссоні й Зингарі. Об’єднувалися вони в клани, які безупинно ворогували між собою. Їхні обряди були примітивні, криваві й абсолютно чужі цивілізованій людині, яким був Арус із Немедії. Арус сподівався, що лісові варвари виявляться здібними до розвитку, — так воно й вийшло. Правда, не таких наслідків він очікував від цього розвитку…

Немедійському жерцю пощастило потрапити до вождя, котрий мав неабиякий розум. Звався він Горм. Його особистість складно зрозуміти до кінця, як складно зрозуміти душу Чингісхана, Аттіли й інших відомих мужів, народжених у голому степу, але від природи наділених інстинктом завойовників і засновників держав.

Каліченим боссонським наріччям жрець повідав пікту про свої наміри. Горм був настільки приголомшений, що не дозволив убити полоненого і навіть залишив його в племені, — такого історія піктів ще не знала.

Опанувавши мову, Арус заходився викорінювати з життя піктів наймерзенніші звичаї — приносити людські жертви, різати один одного і спалювати полонених живцем. Він часто і довго розмовляв з Гормом, знайшовши в ньому уважного, хоча й небагатослівного слухача.

Можна уявити собі цю картину — вождь із чорними кучерями у тигрячій шкурі й у намисті з людських зубів сидить на глинобитній підлозі в кутку жалюгідної мазанки і слухає красномовні розмірковування немедійського жерця, що влаштувався на стільці з червоного дерева, покритого шкурою. Арус, жестикулюючи тонкими випещеними ручками, викладає одвічні закони й правила, виголошені колись Мітрою. Жрець, звичайно, з обуренням показує на ряди черепів, що прикрашають стіни мазанки, і закликає Горма прощати ворогам своїм, а не глумитися над їхніми останками.

Арус містив у собі риси вищого досягнення раси художників і поетів, раси, яка знала століття цивілізації. Горм же був спадкоємцем варварства, що тривало сто тисяч років: крок його був ходою тигра, рукостискання — хваткою горили, а в очах палав той самий вогонь, що й у леопарда,

Арус, людина практична, спирався на зрозумілий навіть дикунам принцип матеріального зиску. Міць і процвітання гіборійських держав він приписував усемогутності Мітри, мовляв, його вчення й вивело ці держави на такий високий рівень.