Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том перший

— Там праворуч, за другим рогом від «Монте Карло», є хатина, — сказав він. — У неї вікно з пляшок з-під содової води. Вона не моя, але мені доручено віддати її в комірне. Десять доларів у день, це зовсім не дорого. Ідіть просто туди, а я зайду пізніше. Не забудьте: вікно з пляшок з-під содової води.

— Тра-ля-ля! — за мить заспівав він. — А я піду їсти яєчню та мріяти про домівку.

Ідучи до хатини, Расмунсен згадав, що він голодний, і дорогою купив трохи їжі в крамниці компанії та ще шмат м'яса в різника і сухої лососини для собак. Легко знайшовши хатину, він навіть собак не розпряг, а найперше розпалив вогонь і поставив варити каву.

— Півтора долара за яйце… Тисяча дюжин… Вісімнадцять тисяч доларів! — мурмотів він сам до себе, заходячися коло грубки.

Коли він кинув шмат м'яса на сковорідку, відчинилися двері. Расмунсен обернувся. То був чоловік у ведмежому хутрі. Зайшов він дуже рішуче, певно, з якимось наміром, але, глянувши на Расмунсена, начебто розгубився, і на обличчі його відбилася ніяковість.

— Я… я хотів… — почав він і спинився.

Расмунсен подумав, що він прийшов правити гроші за хатину.

Ось що, хай йому чорт! Яйця, щоб ви знали, тухлі.

Расмунсен захитався. Його наче хтось луснув обухом по лобі й приголомшив. Стіни похилилися й затанцювали круг нього. Він простяг руку, щоб спертися, і поклав її просто на грубку. Різкий біль і дух підсмаленого м'яса привели його до тями.

— Ага, — сказав поволі він, дістаючи з кишені торбинку. — Ви хочете забрати назад свої гроші.

— Річ не в грошах, — сказав чоловік, — але чи немає у вас яєць добрих?

Расмунсен хитнув головою.

— Краще візьміть гроші.

Але той відмовився й позадкував до дверей.

— Я прийду, — сказав він, — коли ви передивитеся свій крам і побачите, що там є.

Расмунсен укотив до кімнати оцупок, повносив скриньки. Сам він був цілком спокійний. Тоді узяв сокиру й заходився одне по одному розрубувати яйця. Половинки він пильно роздивлявся, а тоді кидав додолу. Спочатку він брав яєчка вибірково, з різних скриньок, потім став рубати поспіль. Купа долі усе більшала. Кава википіла, в хатині стояв чад із горілого м'яса. Расмунсен рубав уперто й одноманітно, аж поки скінчив останню скриньку.

Хтось постукав у двері, постукав удруге, а тоді увійшов сам.

— Що за гидота! — гукнув він, спиняючись біля порога. Розрубані яйця почали відтавати коло грубки і неприємний дух ставав чимраз прикріший.

Певне, зіпсувалися на пароплаві, — мовив він.

Расмунсен втупився в нього порожнім поглядом.

— Я Меррей, Джім Меррей Огрядний. Мене тут усі знають, — почав незнайомець. — Я чув, що ваші яйця тухлі і пропоную вам двісті доларів за всі. Вони не те, що лососина, але все ж таки буде їжа собакам.

Расмунсен наче скам'янів. Він ані поворухнувся.

— Ідіть до дідька! — сказав він спокійно.

— Та ви поміркуйте. Це добра ціна за таку гидоту. Краще, аніж нічого. Дві сотні. То як, га?

— Ідіть до дідька, — вдруге тихо мовив Расмунсен. — І то якнайшвидше.

Меррей роззявив рота в подиві, а потім, не зводячи з Расмунсена очей, позадкував надвір.

Расмунсен вийшов слідом за ним і випряг собак. Він кинув їм усю лососину, що купив для них, і змотав посторонки від санок. Тоді увійшов до хати й зачинив двері на клямку. Чад із перегорілого на вугілля м'яса їв йому очі. Він виліз на ліжко, перекинув посторонок через сволока й приміряв на око, чи не буде високо. Мабуть, йому видалося, що посторонок закороткий, бо він поставив стільчика на лежанку й став на нього. Зробивши зашморга на кінці посторонка, він просунув у нього голову, а другий кінець прив'язав до сволока. Тоді ногою вибив з-під себе стільчика.

ІСТОРІЯ ДЖІС-УК

Жертви бувають різні, але суть їхня завжди та сама. І парадокс полягає в тому, що людина зрікається наймилішого на світі задля чогось іще милішого. Так бувало завжди. Так було, коли Авель приносив жертву від первістків отари своєї та від овець ситеньких. Ті первістки й вівці ситі були наймиліші йому від усього на світі, а все ж віддавав він їх, щоб мати добрі стосунки з богом. Так вчинив і Авраам, кладучи свого сина Ісаака на жертовний камінь. Він дуже любив Ісаака, але бога чомусь любив ще дужче. А може, просто його боявся. Та хоч як там було, а кілька мільярдів людей увірили, що він любив бога й жадав служити йому.

Оскільки ж визнано, що любов — служіння і що жертвувати — означає служити, то виходить, що Джіс-Ук, проста жінка темношкірого племені, любила великою любов'ю. Вона вміла читати лиш прикмети погоди й сліди звірів, не знала історії і не чула ніколи про Авеля та Авраама, їй пощастило уникнути навчання в милосердних сестер місії Святого хреста, і ніхто не розповів їй про моавитянку Рут, що зреклася навіть свого бога задля чужої жінки з чужого краю. Джіс-Ук навчено жертвувати тільки під загрозою батога, як собаку, що жертвує вкраденою кісткою. А все ж, як пора настала, вона зуміла піднестися на королівську височінь білої раси й здобутися на справді королівську жертву.

Ось вам розповідь про Джіс-Ук, а також про Нійла Бонера й Кіті Бонер і двох нащадків Бонерових.

Джіс-Ук мала темну шкіру, але не була індіянка, ані ескімоска, ані навіть інуїтка[64]. В давніх переказах, що передавалися з уст в уста, згадувано ім'я якогось Сколкса, індіянина з племені тоят на Юконі, що замолоду подався вниз до Великої Дельти, де жили інуїти, й одружився там з жінкою на ім'я Олілі. Мати Олілі була ескімоска, а батько інуїт. А від Сколкса й Олілі народилася Гелі, напівтоятка, на чверть інуїтка й на чверть ескімоска, і ця Гелі стала бабунею Джіс-Ук.

Гелі, що в ній змішалася кров трьох племен, не мала упередження до ще більшої мішанини в крові своїх нащадків і одружилася з росіянином, торгівцем хутрами на прізвище Шпак, знаним ще і як Товстун. Цього Шпака названо росіянином лише за браком відповіднішого слова. Шпаків батько був слов'янин із південних земель, засланий на каторгу до копалень живого срібла. Звідти він утік у північний Сибір, надибав жінку з Оленячого племені на ім'я Зімба, і та Зімба стала матір'ю Шпака, діда Джіс-Ук.

Якби Шпака не заполонили ще хлопцем поморяни, що животіли в злиднях на березі Льодовитого океану, він не став би дідом Джіс-Ук, і нам не довелось би оповідати