Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

стилі клясицизму на Ваганьківському пагорбі над Москвою-рікою, поблизу кремля, на розі вулиць Мохової та Знам’янки, зведений у 1784–1786 рр. архітектом В. І. Баженовим (1737/38–1799) на замовлення багатого шляхтича, капітан-поручника ляйб-гвардії Семенівського полку, сина денщика Петра І, Петра Єгоровича Пашкова (1726–1790). 1839 р. за царським повелінням будинок було придбано для Університетського шляхетного інституту, з 1852 р. в ньому містилася московська 4-а гімназія, з 1862 Рум’янцевський музей, нині (з 1926 р.) — частина Російської державної бібліотеки.

386

Волянд <…> дивився на неосяжне зборище палаців, величезних кам’яниць і маленьких, приречених на злам халуп. — Слова «приречених на злам» стосуються не лише халуп, але й усіх будівель у полі його зору. Волянд дивився з високої тераси в напрямку зруйнованого храму Христа Спасителя (на південь), де вже велася будівля химерного Палацу Совєтів (див. прим. [341]). За сталінським пляном генеральної реконструкції Москви уся прилегла територія, тобто простір між Арбатом, бульварами Садового кільця та Москвою-рікою, підлягала очищенню від історичної забудови та переплянуванню. Тераса (чи пак бельведер) Дому Пашкова справді була однією з найбільш високо розташованих точок Москви того часу. Сцена, схожа на описану в романі, за легендою, трапилася 1818 р. Коли під час свого перебування в Москві прусський король Фридрих-Вільгельм III (батько дружини Миколи І, імператриці Олександри Федорівни, в дівоцтві Фредерика-Люїза-Шарлотта-Вільгельміна) виявив бажання подивитися панораму зруйнованого після нашестя Наполеона міста, його разом з двома синами привели саме на бельведер Дому Пашкова. Звідси вони справді побачили «неосяжне зборище палаців, величезних кам’яниць і маленьких, приречених на злам халуп» — те, що залишилося від міста після пожежі 1812 р. Ставши на коліна, прусський король поклав три доземні поклони Москві, промовляючи: «Ось вона, наша рятівниця». Ця сцена зображена на картині М. С. Матвєєва (1896, Третяківська ґалерія). Цю картину, без сумніву, міг бачити Булгаков, і саме руїну, цього разу сталінську, та пожежу («— А чого це дим там, на бульварі? — То горить Грибоєдов») бачать з тераси Волянд та Азазелло.

387

Яке цікаве місто, чи не правда? <…> — Мессіре, мені більше подобається Рим! — Алюзія на зазіхання Москви на ролю «третього Риму» — політичну теорію ХV — ХVІ ст. ст., яка приписувала Москві значення всесвітнього політичного та духовного центру. Московські царі проголошувалися наступниками римських («перший Рим») та візантійських («Константинополь — новий (другий) Рим») імператорів. Ця теорія відповідала більшовицькій тезі про Москву — столицю світової комуністичної імперії. Те, що діялося під час написання роману в «третьому Римі», було, звичайно, цікаве для стороннього спостерігача, але, як на Азазелла, було б краще, щоб «перший Рим» залишився останнім.

388

А чого ж ви не візьмете його до себе, до світла? — Він не заслужив світла, він заслужив спокою… — Йдеться про «світло світу» як визначення апостолів Ісусом (Мт. 5: 14) та остаточну оцінку твору Майстра, якого Єшуа не ставить в один ряд зі своїми учнями, але по гоніннях, як нагороду за усі земні страждання, просить «духа зла й повелителя тіней» «щоб ти узяв із собою майстра й дарував йому спокій». Світло є нагорода тому, хто ввіряє своє життя проводові Бога, кого Бог виводить на світло. Світло символізує щастя людське, як особисте, так і колективне, національне. Спокій є Царство Небесне, воно належить лише тим, хто прагне й жадає правди, хто готовий терпіти гоніння за правду (Мт. 5: 3–12). Спокій є оселення у горішніх обителях по звільненні від цього світу. Світло — живим, спокій — тим, хто відійшов у безсмертя.

389

…ми кинулися до Тимірязєва!.. — Йдеться про пам’ятник професора Климента Аркадійовича Тимірязєва (1843–1920) у Москві, російського природознавця, агронома, історика та популяризатора науки, одного із засновників російської школи фізіологів рослин, який розкрив закономірності фотосинтезу, процесу використання світла рослинами на утворення органічної речовини (скульптор С. Д. Меркуров; відкрито 1923 р.). Розташований на Тверському бульварі біля Нікитських воріт.

390

Мир вам. — До вуст Азазелла автором вкладені слова воскреслого Ісуса (євр. [шалом алейхем], гр. ειρήνη υμιν, лат. pax vobis), які той промовив на привітання спершу у неділю до одинадцяти (бо тоді не було Хоми — Лк. 24: 36; Ів. 20: 19, 21), а згодом, на дев’ятий день, до дванадцяти апостолів (Ів. 20: 26).

391

Цього речення немає у виданнях 1966–1967, 1967 та 1969 рр.

392

…адже ви мислите, як бо ви можете бути мертвим? — Азазелло послуговується висловом французького філософа Рене Декарта (René Descartes, 1596–1656) «мислю, отже існую» (cogito ergo sum) або римського філософа та оратора Марка Туллія Цицерона (Marcus Tullius Cicero, 106–43 до н. е.) «жити є мислити» (vivere est cogitare).

393

На Воробйових горах. — Воробйові гори (за совєтських часів Ленінські гори) — узвишшя на правому (південно-західному) березі Москви-ріки, де були розташовані села Воробйово та Троїцьке-Голеніщево, нині в межах міста над Воробйовською набережною. Тут спочатку планувалося звести храм Христа Спасителя, тут 1953 р. зведено новий комплекс споруд Московського державного університету (1953).

394

…пірникові вежі Дівочого монастиря. — Йдеться про Новодівочий московський жіночий монастир, заснований 1524 р. великим князем Василем III. Цвинтар при монастирі є місцем поховання видатних російських політичних, військових, мистецьких та наукових діячів; на ньому ж поховано й автора «Майстра і Маргарити» — М. О. Булгакова (1940).

395

…калямбур, якого він вигадав, розмовляючи про світло та тьму, був не зовсім хорошим. — Йдеться, очевидно, про один із середньовічних калямбурів, що рівною мірою не влаштовував ні сили світла, ні сили тьми — «з темряви постало світло». Цей дотеп «був не зовсім хорошим», оскільки припускав взаємний перехід темряви та світла, які, за догматами церкви, є областями, цілком відділеними одна від одної: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, — і Бог відділив світло від темряви» (Буття, 1: 3, 4); «А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Ів. 1: 5); «Бог є світло, і немає в Нім жодної темряви! Коли ж кажемо, що маємо спільність із ним, а ходимо в темряві, то неправду говоримо й правди не чинимо!» (1 Ів. 1: 5, 6). Середньовічний лицар, що в контексті роману міг дозволити собі жарт з алюзією перетворення темряви на світло, звичайно ж, був гідним особливо жорстокого покарання як зрадник обох сил. Дехто з дослідників творчости Булгакова пов’язує цей дотеп з лицарями-трубадурами «Пісні про альбігойський хрестовий похід» XIII ст. (И. Л.