Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

(Обережно! Сцена насилля)

Злякано скрикнувши, дівчина спробувала виплутатися й відповзти, однак нічого не вийшло. Артмен одним спритним рухом перевернув її на живіт і заломив за спиною руки, котрі швидко перев’язав власним ременем.

– Я навчу тебе бути покірною, – зловісно прогарчав їй на вухо кривдник, а тоді задер халат аж до стегон, змусивши постати перед ним майже повністю оголеною.

– Забери від мене свої руки, клятий покидьку! – шипіла, змією викручуючись із чужого захвату, Еллі.

Кожен огидний доторк мерзотника пробуджував у ній приступ запаморочливої відрази. Підступний страх скував холодом легені, тож дихати стало геть тяжко. Перед очима все розпливалося від пелени сліз і жахливого усвідомлення того, що чекає на Корнелію далі. Вона понад усе цього не хотіла, однак гордість кісткою стала поперек горла, не випустивши на волю слова благання.

"Невинність – ніщо в порівнянні з гідністю. Нехай знає, що йому не вдалося мене скорити" – думала принцеса, закусивши до крові губи.

– Ти повинна тішитися, що я звернув на тебе увагу. Мільйони жінок за цю честь убили б, – з цими словами тіло Корнелії пронизав різкий біль.

Вона скрикнула й учепилася зубами за грубу ковдру, аби втопити в ній свою слабкість і немічність. Не хотіла показати кривднику, що він справді змушує її тут і зараз страждати. Нехай знає, що зломлену людину вдруге не зламати. Він не бачитиме її болю та вразливості.

– Знаєш, твоє тіло, на відміну від личка, взагалі не приваблює. Надто худе й зіпсоване… Я роблю тобі ласку, даруючи цю мить блаженства, запам'ятай мою доброту і згадуй про неї щоразу перед тим, як насмілишся знову розтулити свого поганого рота, – тим часом продовжив самовпевнено щось бурмотіти собі під носа король, не спиняючи різких, нестерпно болісних рухів.

Та єдине, про що могла думати зараз Еллі, це помста. Помста, рівноцінна тій «насолоді», якою її тепер «нагороджували». А, може, в сотні разів страшніша. Ох, як же їй хотілося змусити королів Артмена й Осмальда відчути все те, що відчувала вона впродовж останніх чотирьох днів і відчуває тепер. Думки й мрії про це сповнювали її сил і терпіння, допомагали витримати болісні тортури, яким піддавалося її скалічене тіло й змордована душа.

Коли король Артмен закінчив, повалившись на неї втомлено зверху всією своєю немалою вагою, Корнелія не видала ні звука. Просто мовчки чекала, доки, нарешті, залишиться сама – нічого іншого не потребувала. Просто самотності, а ще краще – вічного забуття.

Найстрашніше, що може стати з людиною, це існування з випаленою пусткою в грудях замість серця й відсутність мети та причин для існування. Важко не відчувати нічого й не прагнути нічого; не знати почуттів, кращих за ненависть, лють і відразу; мріяти про самотність чи навіть про смерть, як про рятунок від світу й огидних жорстоких створінь, що його населяють…

Через довгу хвилину Артмен самовдоволено звівся на ноги й ліниво повернув на свої стегна штани.

– Постарайся завагітніти з першого разу, я б не хотів повторювати з тобою це знову. Моє тіло ледь спромоглося на потрібну реакцію, а я не звик до такого, – скривився відразливо ґвалтівник.

А тоді кинув короткий погляд у дзеркало, поправив пальцями розтріпану зачіску й, наспівуючи нехитрий мотивчик, вийшов зі спальні своєї нареченої, мріючи про день, коли його син посяде престол двох об’єднаних королівств.

Подумати тільки! Двох зайців одним махом! Тепер вони з Сайріфією могутні союзники, достатньо сильні, щоб протистояти тому клятому Інґвару Хродґейру – самовпевненому дикуну з мертвих північних земель. Ким би він не був, його армія дикунів – не безсмертна й уже точно не безмежна. Можливо, підкорити якісь мізерні й нікчемні племена в нього вийшло, але ступити на землі королів ні ворогом, ні другом не вдасться.

Що ж до тієї язикатої дівки – терпіти її поруч доведеться недовго. Щойно вона народить Артмену сина – перестане бути корисною. Треба лише гарно помолитися богам, щоб зі статтю спадкоємця все вийшло з першого разу й не довелося випробовувати удачу через дев’ять місяців удруге. Зайві діти, тим паче доньки, йому не потрібні. А от землі Сайріфії із її престолом – спокуслива винагорода за те, що взяв дружиною виродка із психічним розладом. Шкода тільки, доведеться заплямувати руки кров’ю союзника й майбутнього родича. Осмальд затримався на троні. Йому давно пора вирушити до предків.

– Покличте до мене Талію! – велів Артмен зустрічному слузі. Секунду подумав і додав: – А ще Софі й Розан – мені потрібно зняти стрес.

Тим часом Корнелія у своїй кімнаті зібрала розбиту себе по шматочках і важко звелася на ноги. Халат швидко сповз і прикрив сліди крові на її синіх від його доторків стегнах. Знемагаючи від болю, вона повернулася до ванної кімнати й знову змусила себе прийняти гарячу ванну. Майже кип’яткова вода обпікала їй шкіру, проте змушувала не думати про те, що сталося. Дівчина щосили терла своє тіло в тих місцях, де її торкався огидний наречений, – хотіла змити з себе сліди його насилля, але не виходило. Вона досі відчувала біль, досі відчувала його руки на собі – й це зводило з розуму.

Десь через чверть години принцеса знову вийшла до спальні. Наблизилася до стіни з вентиляційним отвором, відслонила решітку й дістала звідти ту саму баночку з коричневою рідиною. Капнула у склянку з водою рівно чотири каплі й заховала зілля знову. Лише після того, як переконалася, що випила все до краплини, змогла повернутися до ненависного ліжка й упасти в немилі тепер перини, щоб ті бодай цього разу дозволили їй спокійно поринути в таке жадане забуття.

Однак, це забуття не було спокійним. Уперше з того моменту, як вона покинула шайванські землі, їй приснився сон. Дивний і тривожний. У ньому Еллі бачила ті самі таємничо-сині очі, дивовижні, як глибини всесвіту, осяяні світлом мільйонів яскравих зірок. Такі незвичні й такі прекрасні… От тільки вона не знала, кому вони належать. Не пам’ятала образу того незнайомця, бо не бачила тоді нічого, крім його очей. Невже то був представник із Північних земель? Невже він справді хотів їй тоді допомогти? Хіба завойовникам таке милосердя властиве?