Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– Страшне, як багато для щастя сімнадцятирічного хлопця! Що ж, збирайтеся до Києва, а як доїдете – телефонуйте. Будемо виходити на Підгірного. А твої ще й досі мовчать. Таке враження, що викинули тебе не тільки з дому, а й з голови взагалі, – сумно зітхнула старенька.

– Так це ж прекрасно, бабуню! Я їм не заважаю жити, а вони мені. Здається саме так виглядала моя найзаповітніша мрія, хоч це й гидко звучить! Дякую тобі, моя хороша, за добрі вісті. Ввечері може ще зателефонуємо. Бо дядьо Льоня приходить зі служби пізно і може не повірити в усе це. Нічого, що ми тебе пізненько потурбуємо?

– Чого ти питаєш, внученько? Я давно дуже погано сплю, тому буду лише рада поспілкуватися з твоїм майбутнім свекром. Ми й так вже майже рідня! Нехай запитує про що завгодно, на всі питання відповім. Дай йому контакти доцента, якщо не повірить. Звісно, телефонуйте! Чекатиму.

Русланка була на такому підйомі, що навіть забула обурюватись про «свекра». А може вона й сама починала в це вірити? Та наразі вийшла до тьоті Ані в дуже піднесеному настрої.

– Це тобі батьки телефонували? – спитала добра жінка.

– Слава Богу, ні! Тьотю Аню, я з бабусею розмовляла, а це для мене найголовніше. А вони про мене навіть не згадують. І мені це подобається. Я не вмію брехати навіть їм, але заради того, щоб бути тут серед вас – готова обманювати скільки завгодно. О, Лесик повернувся! Зараз будемо вечерю готувати, – побігла зустрічати Олеся дівчинка.

Хлопець зайшов в дім з двома пакетами продуктів і якось дивно подивився на маленьку гостю.

– Ти чого? Щось сталося? – здивовано спитала вона. А Лесик тільки похитав білявою головою й щасливо посміхнувся:

– Нічого такого, що могло б затьмарити ці чарівні сині очі! Пішли будеш мені допомагати. Я, на радощах, здається з запасами перестарався.

Руся не знала, про які радощі говорив він. Адже Лесик нещодавно відкараскався від нав’язливої дівчини зі свого минулого, та ще навіть не уявляв: який сюрприз готує всій родині його принцеса-жабка. І все одно оченята у них сяяли теплом хоча б тому, що стояли поряд на кухні й разом готували вечерю для звичайної дружної сім’ї.

Знову час зраджував маленькій принцесі. Він тягнувся, наче гумка на сонці, а дядьо Льоня явно запізнювався до столу. Вже було десь годин вісім вечора, коли підполковник заскочив у передпокій і весело продзвенів:

– Струнко! Капітан на містку... Моя, родино, я вдома!

А родина вже дійсно сиділа за столом, бо тьоті Ані треба погодинно приймати ліки й тому відкладати вечерю не можна було. Чоловік миттєво змив пилюку летовища та опинився на своєму місці, за столом.

– Вільно, капітане! Де ви лазите так довго? Діти вже двічі страви підігрівали, – любляче подивилась на свого швидкого льотчика тьотя Аня й передала йому готову тарілку зі стравами.

– У-у-у! Як же смачно пахне! Бог свідок, Аничко, ти так готувати не вмієш. Дивись, як наша маленька квіточка справляється зі столом. Навіть навчати не треба. Оце невістка! Ми й не мріяли про таку, правда синку? – завзято підморгнув Лесику батько.

– Не знаю: як ти, тату, а я про Неї все життя мріяв і ось вона тут, – навіть не намагався відмовлятись від сказаних батьком слів Олесь та міцно стиснув під столом Русину долоньку. А вона почервоніла, як справжня квітка, і сховала сині очі кудись вниз.

– А, ну спробуємо на смак... Боже, яка ж смакота! Дитинко, де ти ці рецепти береш? – мав гарний апетит військовий льотчик.

– У бабусі. Вона завжди дуже смачно готує. Знаходить десь у книжках такі рецепти, яких більше ніхто не знає. Ну, тобто, основні інгредієнти знають усі, а вона навчилась додавати такі, що роблять страву більш смачною. А я страшенно люблю бути поряд з нею. Та мені до неї ще дуже далеко, – роз’яснила Руся. – А ще в мене є до вас усіх важлива розмова...

– Ти хочеш поїхати від нас? Я не пущу! – скрикнув Лесик і знову схопив Русланку за руку. Батьки жваво обмінялись промовистими поглядами й розуміли, що їх син не жартує.

– Зовсім НІ! Лесику, це інше. Я перепрошую, що почала без вашої згоди, але розповім все по-порядку. Коли ми ще тільки розмовляли телефоном і я запрошувала Лесика в гості, він пояснив: чому не може приїхати. А коли я вже увійшла до вашого раю – то через біду тьоті Ані кожного дня серце болить. Ви знаєте, що моя бабуся все життя пропрацювала в школі. У неї здається лише космонавтів-учнів не було. А так, і актори, і підводники, й дипломати. Я не хвалюсь. Просто є один чоловік, що в школі не любив її географію та зараз він працює провідним хірургом в Києві, в інституті серця. Бабуся вже направляла до нього нашого голову виконкому, наприклад, і він його врятував. А я попрохала, про допомогу для тьоті Ані. Тиждень він був на якомусь симпозіумі, й ми з бабунею чекали, та він повернувся і готовий допомогти. Тільки ж для цього тьоті Ані треба подолати шлях до Києва, а це буде важко. Та я поїду з вами і буду допомагати...

Зараз в родині військового льотчика, що звикла до різних життєвих викликів, переїздів та найрізноманітніших людей – запала німа тиша. Вони дивились на маленьку дівчинку, що приїхала позасмагати та зустрітись з дружечком дитинства і навіть не знали: як реагувати? Виходило, що ця крихітка, в перервах між пляжем та приготуванням обідів, нишком, намагалась врятувати їх родину від страшної біди! А вони вважали її лише дитиною...

– Ти все це серйозно говориш? – першим опам’ятався Лесик і недовірою миттю образив свою щиру подружку. А Руся взяла телефон та подала батькові Лесика.

– Ось тут всі контакти доцента Підгірного і моя бабуня чекає Вашого дзвінка, щоб я не пустословила. Натискайте «бабуня» і вона все це підтвердить та на Ваші запитання відповість, – пропустила образу дівчинка, бо чекала на таку реакцію Чигриних.

Леонід Михайлович подивився спочатку на ті контакти, потім поклав телефон, встав і підійшов до Русланки. Він міцно обійняв її і сказав якось тихо:

– Маленька, ти навіть не уявляєш, яка ти доросла. Ми не будемо перевіряти ніяких контактів. Просто тихенько збиратимемось. Я ніколи не розумів, як найневинніші й тихі люди можуть робити великі справи. А ті, що кричать на зборах та обіцяють всього багато, потім просто зникають кудись... Це я вже про політику заговорив. Але ж ти... Дякуємо, маленька квіточко!

– Дядю Льоню, та я ще нічого не зробила. Просто намагаюсь якось допомогти. Тьотя Аня вона точно завжди, наче квітка була, тому мені хочеться повернути її такою, щоб ви всі були щасливі...

Лесик сидів мовчки й дивився під стіл. Він був сином військового льотчика і за його відсутності – опорою й голою сім’ї, але зараз не міг демонструвати потоку сліз, що стояли в його блакитних очах і нікуди не збирались відступати. Він тяжко зітхнув і протер засмагле обличчя, а потім сказав:

– Тату, ти не турбуйся. Ми з Русею все зробимо. Більшої опори в житті я не бажаю. Залишайся на хазяйстві, а ми поїдемо і все буде добре. Мамо, чого ти мовчиш?

Тільки тепер вони подивились на бідну хвору жінку й зрозуміли, що їй терміново потрібна допомога. Всі разом поклали її до ліжка й підполковник зробив дружині ін’єкцію. Почувши від тендітної дівчинки всі ті слова, вона дуже розхвилювалась. Ні, не за своє слабке здоров’я чи переїзд. Просто ця жінка бачила перед собою майбутню гарну дружину для сина і від щастя їй стало зле. Наразі вона спала і Леонід Михайлович був поряд. А Руся з Лесиком, вже традиційно, помили посуд і похазяйнувати з провіантом. Мабуть, від взаємного хвилювання, Руся теж відчувала себе змореною.

Коли вони з Лесиком пішли до кімнати й дівчинка хотіла розбирати постіль, Олесь підійшов до неї впритул і мовчки обхопив та притиснув до себе:

– Я дуже злякався, що ти поїдеш... Зрозумій: я без тебе тепер зовсім не проживу. А те, що ти зробила взагалі не піддається словам. Ти неймовірна і я нікому тебе не віддам. Ніколи...

Він обійняв долонями її личко і більше не питав згоди, а просто тихо цілував та пив слізки, що капали з її синіх оченят. Вона розуміла, що це дяка люблячого сина за турботу про його неньку, але ж не тільки! Незнайомий солодкий вогонь розливався по всій душі та заповнював кожну клітинку її тендітного тіла.

– Лесику! Де твій спальник? – тихо посміхнулася вона.

– Ні!!! – благав він.

– Так. Іди бери свої ковдри й будемо спати. Я чомусь сьогодні ледве ходжу по землі, – серйозно відповіла йому доросла дівчинка.

Розділ 10. Розлучниця-розлука

Підполковник Чигрин був неймовірно вдячний маленькій подружці свого сина ще й за те, що сам все настирливіше мріяв відправити родину якомога далі з півострова. Адже віроломний «сусід», з кожним днем, хвалькувато брязкав залізом біля кордонів квітучої Батьківщини та страшенно хотів загарбати її землю.

Лесика не треба було збирати в дорогу, як це буває з іншими хлопчаками. З дитинства, він об’їздив з батьками країну вздовж і впоперек, тому складав речі продумано та вправно. Звісно він був мінімалістом і брав лише найнеобхідніше. Але батько підказав:

– Синку, візьми більше теплих речей. А що як вам знадобиться залишитись надовше? Хто знає: яку саме стратегію лікування обере той талант? Не жалкуй рук – донесеш. А восени все згодиться...

– Тату! Яка осінь? Ми швиденько, – наївно сказав Олесь і бачив в очах батька невідому тугу. – Дивись: ми ще не поїхали, а ти вже сумуєш.

– Нічого, мені не звикати! Головне мамі допомогти, а в які строки – значення не має. Ти там будеш тепер головним. Пам’ятай про це, малеча! – притис до себе високого нащадка льотчик, а душу поглинав біль та неймовірна тривога.

– Добре. Ти правий. Візьму більше речей, – згодився Олесь.

– Молодець! Збирайтесь, а до потяга я встигну, – швидко глянув на годинника підполковник, поплескав сина по плечу й кинувся з дому.

– ... Лесику! Я попрохала бабуню мені посилкою в Київ, на Головпоштамт, одяг відправити. Не хочу від вас відриватися й на мить. Мені треба бути поряд, – забігла з телефоном в руках до кімнати Руся та побачила, який він сумний.

– Ти чого? У нас все вийде, – попестила його по зовсім вигорілому на сонці волоссю дівчинка, а він притис її долоньку до обличчя та зітхнув.

– Не знаю... Тяжко якось. Забув про переїзди. Ми на півострові доволі давно і я втратив навички швидкого переміщення, – пояснив свій стан Олесь. – А мама ще спить?

– Ні! Ми з тьотею Анею вже снідаємо. Їй, після їжі, ліки приймати треба. Ти не спіши, я справлюсь, – хотіла повернутись до хворої жінки Русланка, а Лесик обхопив її за стан і подивився знизу, бо сидів на ліжку, біля валізи: – Я знаю. З тобою я через всі біди пройду, тільки будь поряд. Я завжди думав: чому так тягнусь до тебе? А виявилось, що ти наш оберіг і порятунок...

– Лесику, не сумуй! Все буде добре. Ти ж сам мене завжди боротися з труднощами навчав. Тому не розкисай! – знову доторкнулась до його зачіски Руся та кинулась допомагати бідолашній хворій.

На сьогодні, пройшов лише неповний місяць з того часу, як вона зійшла на перон Сімферопольського вокзалу і вдруге зустрілась з уже дорослим Лесиком. Тоді Русланці здавалось, що вона порине в незабутній світ курортного міста та пробуде з дружечком і його родиною аж до самісінького початку навчального року. І все було б добре, та щоденні спостереження за муками прекрасної, але слабкої жінки, штовхнули Русю на рішучі дії. І ось тепер вона розлучила родину, та везе маму з сином у невідому столицю, а тато залишився на півострові зовсім сам. Так, у нього є літаки та служба, але цей життєрадісний чоловік не заслуговує бути наодинці з сумом і болем. Та Руся не шкодує, бо так треба! Можливо їм вдасться продовжити нормальне життя Лесикової мами та повернути їй здоров’я? Цей варіант – безцінний!

Коли юна парочка вже вмостила матусю на диванчику в купе, сам більше схожий на безшумний Стелс, біля вагона з’явився Леонід Михайлович.

– Встиг, слава Богу! – захекався він та зняв військового кашкета. Вікно до купе було повністю відчинене і юрба усміхнених та заплаканих людей проходила повз. Підполковник заскочив до купе і взяв дружину за обидві руки:

– Тримайся, Аничко! Дітки допоможуть. Нам з тобою ще внуків підіймати, а вони в нас будуть дуже красиві. Дивись, яка неймовірна парочка Чигриних вимальовується.

– Лесику, пішли на вулицю, – штовхнула його в бік Руся.

– А, так! Пішли, – зрозумів хлопець. Маленька дівчинка в цьому плані було дорослішою. Вона відчула, що батькам Лесика потрібно дати кілька хвилин наодинці та потягнула його за руку на перон.

Тоді підполковник обійняв дружину обома руками й обережно притис до грудей:

– Я чекатиму на гарні новини, кохана! Тримайся з усіх сил...

Слабка жінка скинула з очей сльози й тихо попросила:

– За нас не хвилюйся, Льоню. Задайте їм тут жару, якщо полізуть! Це наша земля і їм до неї зась!

– Клянусь, моя рідна. Ти про це навіть не думай. Немає в світі такої сили, щоб Батьківщину в нас відібрала. Ну, все не хнич! Піду до дітей. Вони в нас гарні. А ця дівчинка – просто скарб, правда? – знову хвацько підморгнув підполковник та спиною попрямував до виходу.

На пероні він віддав Лесику картку з грошима, що збирали Чигрини на «чорний» день. Здається тепер ці кошти згодяться, хоч нехай Господь відводить від таких добрих людей ту чорну пляму!

– Синку, телефонуй мені кожного вечора, добре? Русенько, проконтролюй прошу, бо він же забуде. А я все хочу знати, – обійняв обох дітей за плечі льотчик і заглянув через вікно до дружини, а та плакала.

– Тату, чого ти сьогодні такий дивний? Хіба нам вперше розбігатись? Все зробимо й скоро повернемось, – намагався заспокоїти, дійсно не схожого на себе, раніше веселого батька Олесь.

– Звісно, синку! Ви йдіть до мами, бо вона вся в сльозах, а цього допускати не можна. Все! Дякую тобі, маленька принцесо за щастя, що принесла в наш дім! За світлу надію для мамки цього шибеника. Ну, й звісно я дуже сподіваюсь, що до чортиків нап’юся на вашому весіллі! – пригорнув він знову їх обох до себе та відпустив до вагона. Тим більше, що провідники вже зависли на східцях та кричали, щоб зібрати всіх пасажирів до потяга.

Русланка з Лесиком повернулись до купе і виглянули у вікно. Леонід Михайлович щиро посміхався і махав рукою, але в очах його теж стояли сльози. Звісно військовий льотчик добре тримався, але ж скільки таких сумних посмішок кожного дня можна побачити на вокзалах! Здається найщиріші люди, що взагалі не вміють прикидатися, заради взаємного блага, починають грати радість тоді, коли хочеться кричати від горя. А потяг посмикався трохи та й вирівняв свій хід, набираючи швидкість. І залишились позаду центральний кримський вокзал, сумні проводжаючі та самотній льотчик, що вже стер посмішку зі свого доброго обличчя.

Столиця зустріла кримський потяг похмурим ранком. Мабуть, місцеве сонце було таким же діловим та суворим, як і весь устрій цього шалено заклопотаного міста. Ніде не пахло йодом та сіллю, а лапаті пальми змінились тут поважними рядами каштанів та лип. Жахливий мурашник, з тисяч цілеспрямованих кудись людей, рухався стрімко й невблаганно.

З горем пополам парочка підлітків спустила матір, у шокуючий вир, на київську землю. Видно було, що жінці стало гірше й Лесик миттю зник, щоб взяти таксі. Мабуть, перевізник відмовлявся підрулити аж під браму перону та миттю замовив подвійний лічильник. А може це були такі правила столичної гостинності? Та байдуже! Головне, що вони їдуть туди, куди вказала їм на днях нестримно-ділова бабуся Русланки. Вона вже знайшла десь адресу своєї троюрідної сестри, яка могла на деякий час, прихистити гостей у своїй трикімнатній квартирі. Звісно, не за просто так! Здавалось у страшному світі мегаполіса навіть не дуже приємне повітря теж коштує грошей. На відміну від простого життя, де народилась та виросла Русланка або навіть правил проживання на півострові. Хоча, при бажанні, до всього в житті можна звикнути!

Ніхто з пасажирів таксі ніколи не бував у Києві. Дітлахи поглядали на височенні хмарочоси за вікном авто, але з більшою турботою вони зиркали на бідолашну жінку, якій вже знову треба було приймати ліки. Вона побіліла вся та лише тяжко зітхала. Але коли таксі вибралось на величезний міст, юна парочка заворожено зупинила погляди на далекосяжній синій гладі за вікном і мабуть, не домовляючись, чула у вушках: «Реве та стогне Дніпр широкий...»

Ось шустрий дядько зупинився у вказаному дворі й навіть сам дістав валізи з багажника, адже час - то гроші, а він здається вже дуже поспішав. Лесик обережно вивів маму на вулицю й посадив на лавку біля під’їзду, а Русланка вже набирала тітку в телефоні. Скоро до них, у червоному спортивному костюмі, вибігла весела бабця, якій було набагато більше років, ніж мамі Лесика. Але виглядала вона життєрадісною та піднесеною. Яскравий манікюр і багато перснів на старечих пальцях свідчили, що життя її протікає серед стрімких та радісних берегів. А страшенно червоні губи й тонко підведені чорним олівцем брови жахали неприродністю, але то вже була її справа. Наразі головне, для дітлахів, було покласти маму на горизонтальну поверхню, вколоти ліки й дати трохи відпочити.

Весела жінка заговорила чужою мовою, яка в столиці звісно й досі вважалася майже основною розмовною, принаймні серед людей старшого віку. Та й це зараз було байдуже. Руся молилася лише про те, щоб у будинку був ліфт. Бог її почув і вони піднялись на шостий поверх та зайшли до просторої, наповненої різноманітними чудернацькими речами квартири. Можливо ця жінка мала якесь відношення до театру чи кіно, бо кругом висіли старі афіші, а на полицях і столиках стояли слоники, русалки та ще Бог знає які інші створіння з каменю й фарфору...

Русланка невдоволено знизала плечиками та миттю згадала ідеальний порядок у квартирі Чигриних, не дивлячись на хворобу її хазяйки. Але ж наразі обирати точно не виходило. Тому вони якось познайомились та спитали: де можна вкласти маму відпочити? Хазяйка провела їх до дальньої кімнати й Лесик миттю збив подушку та допоміг мамі лягти. Потів він попросив вимити руки та відразу дістав ін’єкцію. Хлопчик вправно вколов матері ліки і обережно вкрив її пледом, що лежав поряд.

– Нет! Я сейчас дам вам другое одеяло... Плед нельзя! Он совершенно новый! – відрізала бабця й миттю зірвала теплу річ з Лесикової матусі. Та вже відключилась, але її син стиснув кулаки та ледве стримався. Руся схопила його за руку й лагідно прорекла:

– Нічого, тьотю! Вибачте, ми зрозуміли. Дайте нам, будь ласка інше покривало, бо матуся мерзне...

На це яскрава бабця знизала дівчинку, з голови до ніг, суворим поглядом та уточнила:

– Тобто, матуся? А чия ж саме мати оця слаба? – (Надалі всі розмови чужою мовою будуть викладатися, в перекладі, – СОЛОВ’ЇНОЮ).

– Наша! – на диво грізно видала маленька захисниця й попрямувала за бабцею, слід в слід. Вона взяла в неї доволі гарну шовкову ковдру і повернувшись, обережно вкрила тьотю Аню. Лесик стояв у кутку і здається його знову давили сльози. Але Русланка була невблаганною:

– Лесику, сходи купи молока і якихось пухких булочок. Я думаю, тут є поблизу супермаркет. Ну, ти знайдеш. Тільки недовго, добре? А я поки зателефоную Кирилові Сергійовичу. Буду просити, щоб завтра матуся вже була в нього.

– Добре, Русю, зроблю. Дякую тобі! – проковтнув важке столичне повітря Олесь.

– Перестань. Нам зараз не можна розслаблятись. Якось потім подякуєш. Іди! – скомандувала маленька дівчинка і хлопець знову зрозумів, що не дарма її все дитинство рідна мати шмагала кропивою та тримала під замком. Ця крихітна красуня може бути лагідною та доброю, але якщо треба – перетворюється на крицю чи сталь.

Коли, хвилин через десять, Олесь повернувся з супермаркету, він знайшов Русланку страшенно радісною. Вона сповістила його, що через пару годин за цією адресою, з інституту пришлють спеціальний автомобіль і вже сьогодні маму облаштують у клініці для проведення потрібних обстежень.

– Як ти це зробила? – загорілись радістю очі хлопця.

– Ніяк. Просто навіть серед цього шаленого страхіття є нормальні чуйні люди. А ще той дядько виявився доволі ввічливим та з розумінням віднісся до нашої біди. Я хотіла благати, але не встигла. Він все запропонував сам. Лесику, не все так погано! Шукаймо мамині речі для лікарні та покладемо в окремий пакет. Хочу, щоб ми відразу були до всього готові.

– Маленька, дякую, що все це робиш! – відкривав валізу Олесь і покірно виконував її завдання.

– Що саме? – не зрозуміла дівчинка.

– Тримаєш рівень оберіга й порятунку для нас. А коли ти сказала «наша матуся» – я думав, що ти цю пані вдариш, – навіть посміхнувся він та докладно складав до окремого пакета рушничок, нічну сорочку та інші особисті речі мами.

– Але ж ти теж не кожного дня так обережно складаєш до купи жіночу білизну. І в тебе гарно виходить. Лесику, ми прорвемось! – тихенько шепотіла йому Руся й дуже хотіла, щоб якомога скоріше приїхав той реанімобіль. А ще їй страшенно хотілося зникнути назавжди з цього недоброго та неприродного місця. Як тільки вони дізнаються: де саме розмістять тьотю Аню, то поселяться куди завгодно, ближче до неї, але точно не тут.

Слово столичного професіонала не розійшлося з ділом! Через півтори години, коли хвора Ганна Чигрина ще навіть не прокинулась від ліків, до парадного під’їхав білий, в написах, спеціальний автомобіль. Люди в однакових костюмах, чимось схожі на кіношних героїв, обережно вклали матусю Лесика на спеціальні ноші та й повезли за адресою, яку дали схвильованим дітлахам.

– Куди ж це ви зібрались? Я тільки-но хотіла зварити нам всім каву? – опам’яталась з гостинністю кольорова бабця, коли Лесик і Руся вже підходили з валізами до дверей.

– Дякуємо, та нам пора. Треба знаходитись набагато ближче біля мами. А вам ми вдячні й більше не потурбуємо, – відрізав Лесик і мабуть знову згадав, як ця мадам зривала плед з його хворої мами.

Діти вийшли на зелену вулицю, подивились на всі боки та дістали в телефоні карту Києва. Вони мали мету, гроші, одне одного, то чому б їм не знайти якийсь більш приємний прихисток? Адже ця дивна жінка, хоч і була далекою родичкою Русиної бабуні, та навіть близько не нагадувала її.

Розділ 11. Солодких снів

На вулиці ставало душно, мабуть, збирався дощ. А в цієї парочки зовсім не було даху над головою. Вони знаходились серед чужого, великого й непривітного для них, міста.

– І куди ми підемо? – розгублено спитала Руся.

– Зараз, не спіши. Я продивляюся невеличкі готелі, в районі інституту, – бігав пальцем по екрану Лесик.

– Ось дивись, якась «Зіронька». Туди й поїдемо. Тут сказано, що потрібен автобус № 6. Я б пройшовся пішки, бо голова як казанок важка, але ж валізи ще важчі, – зітхнув він.

До зупинки під’їхала якась маршрутка й діти спитали у водія шлях. Він сказав, що прямує повз той готель, тому вони сіли. На ресепшені стояв молодий чоловік. Він роздивився паспорт Лесика та весело запитав:

– Я так розумію, що подружці немає шістнадцяти?

– Це не подружка, а сестра. Ми приїхали в Київ лікувати маму. Питання ще будуть? – трішки завівся Олесь.

– Перепрошую. Просто бачу, що мала. Тисячу двісті - й заселяйтеся, – зовсім не знітився співробітник готелю.

– ...Скільки? – не подивився прайс в телефоні гість столиці.

– Лесику, ні! Ти з глузду з’їхав? – запротестувала маленька господиня.

– Не хвилюйтесь, я перекину чек. Чайові - то окрема стаття, – спокійно посміхнувся адміністратор.

– Нічого, Русю, ми відпочинемо, а завтра буде видно, – забрав паспорт зі стійки Лесик. – Туди?

– Так. Ліфт наліво. Вам покликати супровід? – стібався столичний працівник.

– Ні, дякую. Я сам, – взяв валізи Лесик і пішов куди сказали. А за ним потупцювала зморена Русланка.

В номері було на диво гарно: чисто, свіжо, нові меблі та пухнасті килимки. Але одне двоспальне ліжко... Руся миттю побігла до ванної і вже встигла прийняти душ та вийшла оновлена й радісна. Потім туди помчав Лесик, а коли повернувся до кімнати – то намагався зрозуміти: що вона робить? На ліжку посередині, м’якою поверхнею вниз, лежали два пуфики. Виглядало все це, більш ніж дивно, але барикаду Русланка точно створила...

– Що це ти робиш, дизайнерко? Не так меблі стоять чи що? – відразу зрозумів хід її думок Олесь.

– Ні, готуюся поспати, – спокійно відповіла вона.

– А ця гірка у тебе для більшої зручності? Чи тобі з вікна холодно? Так на вулиці +25, – не хотів вірити власним думкам Лесик.

– Ні. Це для того, щоб ми спали на різних ліжках, – спокійно відповіла дівчинка.

– Коли ж це я встиг дійти аж до такої твоєї недовіри? – не став більше прикидатися дурнем Олесь. – Хіба було, щоб чіплявся чи нахабнів?

– Ніколи... – опустила очі Руся.

– То навіщо оці дурниці на ліжку? – ображено примружив погляд хлопець.

– Тому, що нам не можна спати разом. Я ще дитина й школярка, а ти дорослий хлопець. У тебе вже навіть паспорт є, – докладно роз’яснила йому ситуацію принцеса-жабка.

– Ну, вибач. Я не знав, що це проблема. Давай поставимо на місце ці атрибути розкоші та трохи відпочинемо. Я чогось почуваюсь, наче та побита собака, – пожалівся їй хлопець.

– Я розумію, але все одно не можна, – настирливо стояла на своєму дурненька дівчинка.

– Руслано Мірошник, ти знаєш мене десять років. Я хоч колись принижував тебе? Ні! То навіщо ж ти це робиш зі мною? – тяжко зітхнув хлопець, адже йому на сьогодні вже й так вистачало нових вражень та переживань.

– Лесику, але ж на пляжі ти сказав що... Тому ти не зможеш стриматись... А потім буде, як у нас в школі, минулого року. Катьку Зінченко, прямо з уроків забрали народжувати...

Олесь зітхнув так, що надув обидві щоки та закотив очі під лоба, а потім відповів:

– Я міг би образитись, але не на тебе. Ти чисте створіння і я постараюсь не посоромити імені Чигриних. Клянусь, що буду спати на іншому кінці ліжка й не доторкнусь до тебе, – він хотів сказати «ніколи», але ж це була дурня! Бо він кохав цю дівчинку та хотів з нею всього на світі, і весілля, і діточок, і внуків... Тому просто замовк.

– Ось бачиш: ти задумався, а значить, не впевнений у своїх словах, – по-своєму зрозуміла його обірвану фразу Руся.

– Я впевнений та ніколи не порушую своїх клятв. А замовк тому, що так буде не завжди. Я діждусь доки ти виростеш і обов’язково поведу під вінець. Це навіть не обговорюється. Я давно сказав, що ніколи тебе не відпущу і не віддам нікому, бо я не зможу. А поки, моя маленька сестричко, лягай та спокійно спи. Я щасливий, що буду просто оберігати твій сон, – закінчив красиву доповідь Лесик.

– Ну добре. Тоді давай поспимо. Я теж просто падаю з ніг, – повірила йому маленька квітка. – Відвернись!

– Що знову? А як же всі ті пляжі? – розсміявся Лесик і наразі біля цієї потішної кнопки, здавалось, на мить забув навіть про тяжку хворобу мами та лікарню. Він обернувся до ліжка спиною, а Руся скинула сарафанчик та одягла невеличку шовкову сорочку й забралась під ковдру.

– Вже можна? – весело запитав Олесь і був неймовірно щасливим, що колись у нього буде така ніжна та сором’язлива дружина. Потім з полегшенням зірвав з себе джинси і, в плавках, забрався під ковдру на іншому боці ліжка. – Солодких снів, моя принцесо!

– Солодких снів! – відповіла йому Руся й навіть не відчула, як миттю відключилась. Не дивлячись на своє жорстоке життя вдома, спала Русланка завжди міцно й спокійно. А Лесик ще якийсь час лежав поруч, повернувши голову в її бік, та блаженно милувався цим сильним і прекрасним створінням, яке подарував йому Господь серед далеких зелених степів, десять років тому.

Парочка прокинулась ближче до вечора й Лесик побачив у Русланки на телефоні сяючий екран. Хтось настирливо добивався зв’язку з нею.

– Ну, як виспалась, моя вреднючко? – задоволено розтягнувся на ліжку хлопець і відчував себе новонародженим. – Русю, в тебе телефон розколюється від дзвінків. Ти що вимкнула гучність?

– Прости, я хотіла виспатись. Зараз... – вона потягнулась до телефона та навіть неприродно для себе сказала: – Блін! Телефонували з інституту, бабуня й навіть моя мати прокинулась від сплячки...

Вона не питала: кому першому телефонувати й миттю набрала інститут.

– Щиро перепрошую, Кириле Сергійовичу! Телефон забули в номері й вийшли за покупками, – дивно, але збрехала лікарю Руся. – Щось з мамою? Будь ласка, говоріть!

– Ні, Руслано, не хвилюйтесь. З мамою все в порядку. Тобто процес обстеження вже запущений і нам потрібно знати реакцію близького родича на можливість доволі складної операції. Дайте, будь ласка, слухавку синові хворої, – чітко пояснив ситуацію медик.

– Лесику, це тебе, – передала телефон на гучному зв’язку вона, а хлопець наразі забув про щастя поруч і його гарне засмагле личко зблідло, як у мертвого...

– Слухаю, лікарю. Все погано? – проковтнув повітря він.

– Ні, поки що зовсім непогано, хлопче. Але ви повинні завтра під’їхати та написати відмову від претензій, на випадок ускладнень в операції на серці вашої мами, яку ми наразі готуємось виконати.

– Обов’язково буду. Які претензії? Ми готові на будь-що, тільки б бачити маму на цьому світі та, щоб вона не страждала, – тремтячим голосом відповів син військового льотчика.

– Це стандартна процедура. Я чекатиму вас на десяту ранку. Тільки не запізнюйтесь, далі у мене операції і я не зможу приділити вам жодної хвилини, – доповнив Підгірний.

– Ми будемо раніше! – запевнив медика Олесь і зітхнув з полегшенням. Принаймні на цю хвилину мама знаходилась під професійним наглядом та, за необхідності, їй могли надати кваліфіковану допомогу.

Тепер Русланка набрала бабусю.

– Привіт, бабунечко! Що ти телефонуєш? Є зміни у моєму особистому житті, так? – розсміялась дівчинка, бо наразі її власні батьки здавались прибульцями з іншої планети та зовсім не хвилювали. – А, згадали про моє існування, всього через три тижні? Добре, що хоч так. Бо я думала, що вони мені вже й у реєстрації за адресою відмовили...

– Ой, внученько! Я тут отримала такий наганяй. Ти ж знаєш, що ми з тобою прикидатися зовсім не вміємо. Моя доця захотіла поговорити з Антоніною Макарівною особисто, та я не стала втягувати до нашої афери сторонню людину. Ось і розповіла цим дурням все, як є. Що там робилося! Давно я не бачила свого зятя таким збуреним. Він завжди нагадує мені камбалу, що лежить на дні, вирячивши очі в один бік. А тут кричав, що я стара нахаба. Що розбещую їхню доньку. Що відправила на курорти розважатись. Тобто ніс взагалі таке, що далі я навіть стидаюсь говорити. Ну, а тепер звісно вони все те ж саме скажуть і тобі. Головне, щоб не прокляли, як це показують в давніх фільмах, – веселилась стара вчителька, бо розуміла, що всі ті вибрики дочки й зятя - то скоріше гра на публіку, ніж щирий страх за рідну доньку.

– Бабунечко, а ти в порядку? – теж посміхалась Руся.

– Та руки в них короткі до старої Терпелихи! – пожартувала бабуня, назвавши себе персонажем з «Наталки-Полтавки».

– Це найголовніше! До речі, я вже не в Криму, а в Києві. Вранці приїхали. Дякую тобі низенько, що виховала такого славного учня! Ми боялися: як мама Лесика дорогу перенесе. Навіть самі в тому потязі втомилися, а вона бідна ледве животіла. Я його просити хотіла, щоб прискорив госпіталізацію, а він сам запросив. Спецавто прислав і людей. Тому нам з Лесиком радісно, що їй допоможуть. Ой, Господи! Ще й до операції готують... Але ж ми саме цього прагнули, щоб вилікувати. Бог дасть вийде. А як наш голова себе почуває, після вправних рук твого учня?

– Тьху-тьху! Ганяє, як кінь та горілочку на свята попиває. Тому, думаю, і в мами твого хлопчика все налагодиться. А що тата його не відпустили? – поцікавилась бабуся.

– Так ми його самі відпустили, ба! Навіщо дяді Льоні кидати відповідальну службу? Ми з Лесиком здорові, дорослі люди, тому справились. А ти мені одяг відправила, бабуню? Бо поки в Києві ще жарко, але хтозна скільки нам прийдеться тут бути? Ой, ба, це таке величезне місто! Гучне, страшне, набридливе... Як тут люди постійно живуть, не розумію? – скривила носика вільна пташка з українських степів. Їй навіть в голівку не приходило, що можна безоглядно й щиро кохати Українську столицю, всім серцем і душею. Але у кожного кохання своє!

Лесик мовчки слухав, лежачи на своїй половині ліжка і це виглядало так, наче молода красива парочка спілкується телефоном зі своєю ріднею і в них немає одне від одного жодних таємниць. Навпаки, так вони мають відразу повну картину взаємних стосунків з родичами. Лесик милувався своєю принцесою ще й тому, що наразі вона забула про тонесеньку нічну сорочку, через яку з кожним подихом з-під шовкової тканини, його шалено спокушали прекрасні юні груденята... Від цієї картини в тілі хлопця ставало все гарячіше. Ось бабуня з онукою розпрощались і тільки тепер Руся уважно глянула на Лесика. А його погляд був красномовнішим за будь-які слова, бо палав такою ніжною жагою, що вона миттю натягнула на себе ковдру й густо почервоніла.

– Ось бачиш який ти! Я тут сиджу гола, а він милується... Що будемо робити? Особисто я, страшне яка голодна. Пішли кудись поїмо. Є ж тут у них якісь кафе, чи що? Тільки, прошу тебе, знову відвернись, – сиділа, до личка, вкрита ковдрою Руся.

– А хіба своїм батькам ти зараз не зателефонуєш? – нагадав їй ввічливий Олесь.

– Ні. Я хочу спочатку поїсти, з апетитом, а вже потім зіпсувати собі настрій до кінця дня, – рішуче відрізала дівчинка.

Олесь спиною до неї звівся на ноги й обережно пішов до ванної кімнати. Не будемо уточняти: чому, але звідти він вийшов вмитий і вже не такий загадковий. За цей час Русланка теж встигла одягтися та взяла маленьку сумочку.

– А я й не бачив. Тут холодильник є, Русю. Тому живемо! Купимо собі щось на ранок. Матір Божа! Так тут ще й мінібар та повно випивки, – розсміявся хлопець. – Нащо нам кудись ходити? Наклюкаємось та й будемо спати до ранку...

Русланка двома ручками, жартома, випхала Лесика з номера та повела до сходів.

– А чого не ліфтом? Треба ж відриватись на всю суму, – відчував щастя поряд Олесь.

– Тому, що не хочу! Я ліфтів терпіти не можу. Там тісно й дихати нічим, – зізналась йому принцеса-жабка.

– То в тебе ще й клаустрофобія! А мені здавалось, що з такими предками - ти безстрашна, – взяв її за ручку Олесь.

– От тільки не треба про мої страхи. Я багато чого в світі боюся. Нещирих людей, наприклад. Павуків і жалючої кропиви. Дурних забобонів моїх батьків боюся. А ще я так звикла, що ти поруч і тому страшенно боюся розстатися з тобою... – зізналася Русланка. Лесик просто обожнював її таку, бо це була його найчарівніша світла й відкрита книга.

– Але жабок ти вже більше не боїшся? – ніжно притис він Русю за плече.

– Ні! Хіба ж можна боятися саму себе? – примружила очі дівчинка і вони побачили освітлену вітрину якогось кафе навпроти. А на серці було так тепло й гарно, що навіть їсти вже перехотілося.

Розділ 12. Репетиція казки

Наступного дня діти познайомились з успішним учнем Русиної бабусі. Правда, тепер він сам був більше схожий на вчителя, бо поки Лесик підписував папери, до Кирила Сергійовича заглянули чоловік сім працівників та всі питали у нього про щось важливе. А він був підкреслено уважним та ввічливим.

Доцент Підгірний розповів, що підготовка до операції мами триватиме десь близько двох тижнів. Адже він хоче зробити все якнайкраще, щоб його колишня вчителька знову гордилась своїм учнем. Коли парочка зібралась піти – медик не витримав та запитав у Русланки:

– А яка вона зараз, Марія Матвіївна Козак?

Дівчинка миттю побігала пальчиком по екрану телефона й показала:

– Ось така. Моя бабуня не вміє змінюватись. Вона завжди чарівна й невгамовна. А ще, не дивлячись ні на що, вона завжди посміхається...

Доцент інституту серця, заслужена й шанована людина в країні та за її межами, наразі чомусь звів гарні чорні брови до купи й уважно подивився на Русю:

– Так, це правда. Ви дуже схожі на цю неймовірну жінку! Дай Боже їй здоров’я. Я буду старанним і у нас все вийде. Перепрошую, та на мене чекає ще одне серце. До зустрічі!

Швидкими кроками він пішов рятувати чиєсь життя, а Русланка дивилась йому вслід і чомусь думала про перебіг часу. Адже колись він був маленьким хлопчиком і мабуть, любив бігати по калюжах, а потім навчався в школі та не любив бабусину географію. Але тепер географія сама любить його, бо запрошують цього чоловіка по світу туди, де чекає чиєсь хворе серце. І він рятує його. Який дивний цей час! А ще вона згадала, як вчора Лесик сказав їй, що підожде доки вона трішки підросте й тоді вони одружаться і в них будуть дітки, а потім внуки... І знову цей невблаганний рух часу!

– ... Гей! Ти чого? Дядько сподобався? – почула вона голос Лесика й зрозуміла, що досі дивиться вслід Підгірному, а Олесь її ревнує. От тільки цього їй бракувало!

– Звісно. Я його люблю всією душею, бо він пообіцяв врятувати тьотю Аню. За таке я його вік любитиму, – щиро зізналась дівчинка та заглянула у прекрасні блакитні очі свого друга.

– Тобто його ти любиш, бо він рятує мою маму. А її ти любиш, бо вона моя мама. Виходить більше за всіх ти любиш мене? – сяяли щастям очі хлопця.

– Лесику, а скільки в тебе було з геометрії? Ти так класно доводиш теорему кохання. Поетапно й чітко, – розсміялася Руся та не дала відповіді на його конкретне запитання.

– Ні! Я ж не відчеплюся, – після зустрічі з медиком підбадьорився Олесь. – Скажи: ти мене хоч трішки любиш?

Зараз вони вже знаходились на території клініки, де квітнуло багато троянд. Лесик взяв Русланку за обидві ручки, так наче збирався танцювати якийсь дитячий танок і продовжував загравати.

– Якщо ти й далі будеш так чіплятися, я сьогодні спатиму в ванній кімнаті. До речі давай відразу зателефонуємо дяді Льоні. Чого нам чекати того вечора? Відзвітуємо раніше, – запропонувала Руся.

– Гарна ідея! Тато буде радий, – натиснув контакт хлопець. – Татку, ти не в шоломі? Жартую... Просто ми з Русею тільки-но вийшли від того лікаря, папери підписували, і знаєш він вселяє довіру. Такий щирий і скромний, а ще дуже гарно про Русину бабусю говорив. Та й відносно маминих аналізів відзивається доволі позитивно. Казав, що все буде добре. От тільки ж чекати до операції ще два тижні. Ні, маму ми не бачили. Він сказав, що наразі їй потрібен спокій, тому ми потерпимо. Перед самою операцією я в нього випрошу зустріч. Ну, так для підтримки духу, – сказав Олесь, а його голос забринів тривогою. Дурному було ясно, що син збирається на всякий випадок, попрощатися з мамою. Адже лікар, звісно талановитий, та ще є доля і її точно не «вилікуєш».

А швидкоплинний час лікує всі рани. Так і операція, яку зі страшним хвилюванням чекали Чигрини й Русланка – пройшла успішно. Через кілька днів Русю й Лесика пустили до мами і Ганна Чигрина мала зовсім інший вигляд. Ну, звісно не такий квітучий, як у дитинстві солодкої парочки, але ж очі її знову були яскравими й запальними, на лиці з’явився легкий рум’янець, а говорила тьотя Аня натхнено та радісно.

Лесику дозволили взяти до палати телефон і підполковник Чигрин знову почув свою прекрасну половинку. Він був військовим льотчиком, а значить людиною, що завжди готова не тільки до стрімких змін, а й до миттєвої смерті, але ж завжди хочеться вірити в найкраще!

Після таких тяжких випробувань, звісно, Ганна Чигрина рвалася повернутись додому, на півострів. Та підполковник попрохав якийсь час почекати, а ще краще пожити в Києві, щоб професіонали могли спостерігати за її здоров’ям. Грошей на карту він підкинув, бо самому майже нічого не потрібно було. А про життя в столиці Леонід Михайлович мав доволі чітке уявлення.

– Льончику, чому? – в лоб запитала підполковника дружина.

– Аничко, вважай, що це наказ! І дітей нікуди від себе не відпускай, – просто сказав чоловік.

– Я зрозуміла, Льоню, і обов’язково виконаю. Тримайтесь - ми завжди з вами, – чітко відповіла ще доволі слабка дружина підполковника військової авіації та тяжко зітхнула.

Підходив ще один час «Ч». Добігало кінця насичене подіями літо й Русланка повинна була повертатись додому та йти до дев’ятого класу. Конфліктувати з батьками, рятуватись від їх злості у коханої бабуні та отримувати в школі відмінні знання й оцінки. Але дівчинка просто не розуміла: як вона кине тут тьотю Аню й свого Лесика? Щастя, що його мама вибралась зі смертельної прірви перекривалось гіркотою біди розставання з ними.

Якось, перед випискою, вони втрьох влаштували в палаті серйозну нараду.

– Синочку, ми не поїдемо наразі додому, – сповістила хлопця мати.

– Мамо, чому? Тато без нас вже півтора місяці живе. Я за ним страшенно скучив, а він за нами. Як це ми не поїдемо додому? Лікар же казав, що ти добре одужуєш. Хіба щось не так? То чому я не знаю? – гаряче обурювався Олесь.

– Зі мною все в порядку, заспокойся. Але тато так наказав, розумієш? – обережно посміхнулась тьотя Аня.

– Зовсім не розумію, мамо! Він нас бачити не хоче? – знизав плечима татів син.

– Хоче. Але його наказ ми виконаємо, Лесику, – настирливо сказала тьотя Аня.

– І де нам жити? В готелі? – дивувався новині хлопець.

І тут Русланку наче осяяло:

– А давайте поїдемо до нас! Коли дядьо Льоня так хоче і я страшенно сумуватиму за вами. То поїдемо до наших країв. Бабуня буде неймовірно рада. В неї дім великий і порожній. Та й вам не звикати до нашої землі. А вже про те, яка я буду щаслива поряд з вами – не знаю як і сказати!..

Лесик мовчки дивився на своє диво й розумів, що це дійсно варіант, бо дотепер він якось не порівнював фактів розставання з Русланкою та відбуттям додому на півострів. Тільки наразі до нього дійшло, що ці речі несумісні й тому треба вирішувати: Крим, Київ чи зелені гаї Русланчиної батьківщини з його дитинства? А Ганна Чигрина навіть підвелась на ліжку й протерла лице рукою.

– Русю, дитинко, а може це єдиний вірний вихід? Я зовсім не проти повернутись, на деякий час, до тих чистих степів та спокійних радісних людей. Пам’ятаю: які ми були щасливі у твоїх краях. Що скажеш, синку? Хочеш повернутися в дитинство?

Лесик мовчав, адже перед ним постала дилема, розгадка якої була диву подібна! Він нізащо не хотів покидати свою прекрасну Русланку, але й тато на півострові зовсім один. Як обрати правильний вихід, щоб нікого не образити? Бо саме таким було кредо цього блакитноокого парубка: вселенське добро й справедливість...

– Мамо, я не знаю, – знизав плечима хлопець та почув:

– Лесику, я більше двох місяців була з вами і тепер навіть не уявляю свого життя без вашої родини. Це несправедливо! Тьотю Аню, ну скажіть же йому хоч Ви! – ледве не плакала Русланка відчувши, що вони можуть залишитись разом, або розлучитися назавжди.

Жінка якось таємниче посміхнулась і сказала тихо, але впевнено:

– Не хвилюйся, маленька рятівнице! Лесик приймає твоє запрошення. Ми поїдемо разом у твої степи. Я це по його погляду бачу...

– Мамо!!!

– Що? Ти більше не хочеш бачити Русю? – посміхнулась жінка, бо точно знала його відповідь. А Лесик подивився на неї красномовніше за будь-які слова й тьотя Аня доповнила: – Дякуємо за запрошення. Ми згодні!

Русланка була на сьомому небі, чи скільки їх там є? Вона злетіла від щастя за хмари й миттю натиснула виклик «бабуня».

– Хороша моя, привіт! Бабунечко, в мене така радісна новина, що я навіть не знаю слів. Я повертаюсь додому не сама, а з Лесиком і його мамою. Ти хочеш їх бачити своїми гостями?

Далі дівчинка дзвінко розсміялась та натиснула гучний зв’язок:

– ...Я вже готую кімнати! Русю, це найкраща новина за багато років мого самотнього життя. Я буду вас всіх дуже чекати. Скажи їм: ласкаво просимо!

– Бабуню! Вони тебе добре чують, – не вгавала сміятися від щастя Русланка.

– Це добре, що чують! З одужанням, пані Ганно! Я тут Вас швидко на ноги підніму. Ви ж пам’ятаєте, мабуть, у нас навіть повітря лікує. Все! Не буду затримуватись, бо наразі маю багато невідкладних справ, – захлиналась від радощів гостинна бабуня Русланки й Чигрини чітко розуміли: звідки у їх маленької знайомої такий бойовий та життєрадісний характер.

Через кілька днів Лесик з Русланкою вже мали на руках квитки на Батьківщину дівчинки. Тьоті Ані страшенно хотілося залишити клініку й тяжкі спогади позаду, тому вони втрьох щиро подякували інституту за порятунок проплаченим рахунком за послуги, величезним букетом квітів для молодшого персоналу та щирим відгуком на сайті. Дітлахи привезли маму до свого номера й жінка миттю, з подивом, відреагувала на одне ліжко.

– Ви обоє мої дітки, але цього я якось не врахувала? Ви що спали разом? – збурено спитала дружина підполковника.

– Так, мамо і в тебе скоро будуть онуки, – спокійно посміхнувся Лесик. А потім примружив свій красивий погляд і, як інколи дивувався Русланці, схвильовано додав: – Мамо, ти ж розумна й розважлива жінка! Як ти можеш звинувачувати мене в криміналі, на який я не здатен? Якби ж ти бачила: яку піраміду воно побудувало в перший вечір перед сном з отих пуфиків, що в коридорі. Та я й пальцем не доторкнувся до дівчинки, яку бачу в майбутньому своєю дружиною, єдину в світі. Але ж всьому свій час.

Пані Ганна ще трохи потрималась за своє нещодавно проліковане серце і з полегшенням сіла в крісло.

– Русю, він каже правду? – ще й досі не довіряла синові вона, бо відчувала: як неймовірно гаряче він кохає це прекрасне дитя.

– Так, тьотю Аню. Правда! Я б ніколи не дозволила собі подібної розпусти, та й Лесик дуже відповідальний і гарний хлопець. Тому не хвилюйтесь, до ваших онуків нам ще дуже далеко.

– Жаль! А я вже зраділа. Ну тоді піду змию медичні аромати та й будемо збиратись на потяг, – плеснула себе по схудлих стегнах жінка і пішла до ванної кімнати, а Русланка подивилась на Лесика усміхненим поглядом і наразі їх життя здавалось якоюсь репетицією майбутньої невідворотно-прекрасної казки.

Розділ 13. Щира зустріч

Як відомо, Марія Матвіївна Козак мала не лише звання заслуженої вчительки країни, а ще й неймовірно щире серце, роботящі руки та на диво гнучкий розум. До приїзду дорогих гостей бабуня Русланки приготувала свій охайний дім так, наче очікувала на якихось зарубіжних вельмож. Все сяяло чистотою та підкреслювало неповторний український стиль і скромне багатство. Кімнати, з окремими ліжками, в пухких подушках та вишиваних покривалах. В гарних решетилівських вазонах дизайнерські букети, з пшениці та квітів, навіювали умиротворення й таку беззавітну любов до свого чарівного краю, що слів зовсім не потрібно було!

Навіть Русланка, що з народження не вилазила з її дому, ніколи не бачила його таким. Та дівчинці не треба було пояснювати: чому бабуня настільки щиро чекала саме на цих гостей? Звісно тому, що ці люди прийняли її кохану онучку на відпочинок біля моря. Тому, що вони були нормальними сучасними та відповідальними. Тому, що нічим не могли скривдити дівчинку. А ще тому, що гарненький і добрий хлопчик, яким Марія Матвіївна запам’ятала Лесика, з самісінького дитинства впустив Русланку до свого серця так глибоко, що навіть довга розлука не занапастила його почуттів. І ясно як білий день, що наразі майже дорослий хлопець, настирливо мріє назвати синьооку бабусину онуку колись своєю законною дружиною. Та до цього ще треба дожити і якось переступити через перешкоду під назвою: батьки Русланки. Ця невблаганна біда існує та вона нікуди не поділась, і весь час заважатиме бідолашній дівчинці бути щасливою.

Дві шкільні вчительки швидко і без зайвих слів знайшли спільну мову, а Руся з Лесиком виглядали такими окриленими, наче не було всіх цих років і їм знову по п’ять і сім рочків. Засмагла, неймовірно красива парочка, вже збігала до річки та тепер наввипередки поплавала на найбільшій місцевій глибині. Потім гості з хазяйкою сиділи за столом під великою аркою, ще не достиглого в цих краях винограду, та розповідали одне одному величезну кількість історій, що трапилась у житті.

Невблаганно підходив вечір. Руся страшенно не хотіла йти до батьків і розлучатися хоч на годину з бабусею та Чигриними, але ж колись все одно треба було з’явитись до них. Дівчинка розцілувала всю трійцю, взяла невеличку валізу та й поїхала з нею в бік центральної вулиці селища.

Десь чулись звуки музики. Батько був на комбінаті, а мати мабуть як завжди валялась на дивані, біля телевізора. Русланка відкрила своїми ключами та зайшла додому.

– Привіт, мамо! Я повернулась. Як життя? – видавила з себе Руся і зовсім не відчувала, що скучила за матір’ю.

Жінка підвелась зі свого «належаного» місця і її очі засяяли звичною ненавистю до доньки.

– Ти ще смієш називати мене мамою, шалаво? – скрикнула вона і Руся хотіла піти до своєї кімнати зі словами:

– Ясно! Почалося...

Та мати не збиралась зупинятись на сказаному. Вона підбігла до Русланки й щосили дала їй ляпаса. Від несподіванки дівчину відкинуло вбік і вона зачепилась за стіл, але встояла. Схопилась за щоку та не заплакала. Чомусь всередині перенасиченої добром дитини з’явилось дзеркальне почуття ненависті до особи, яка її народила та люто ненавиділа.

– Чого ж тобі вдома не вистачало, га? Що перегуляла по всьому півострову, а тепер приперлася нас соромити? Та вже пів району знає, що ти повіялась в Крим гуляти. І як тепер накажеш нам людям в очі дивитися? – як навіжена кричала мати.

Щока Русланки горіла вогнем, а розгнівана жінка схопила великого рушника та кілька разів вдарила по тілу дівчинки, не дивлячись куди саме. Руся прикрила личко, але ще й досі не плакала. Навпаки її лихоманило й дівчинка не розуміла, що робити далі, бо ніколи ще не була в такій ситуації. Так, мати всі її дитячі роки шмагала кропивою зі спеціальної грядки, яку плекала, наче Руся квіти. Та було в житті маленької принцеси два щасливих рочки, коли її захищав Лесик. А потім їм не дали спілкуватись і життя набуло отаких сірих та диких фарб. Але ж настільки відверто бити дочку всім, що потрапляло під руку – раніше вона собі не дозволяла.

– Геть з дому! Не ганьби нас! Я краще студентам твою кімнату здам. Хоч якась користь буде від твого існування! – продовжувала несамовито кричати й бити дівчинку, спеціально скрученим, рушником мати. Здавалось вона всі ці два місяці чекала саме такого моменту й тепер отримувала просто неймовірне задоволення.

Вигнавши дівчинку в сіни, зла мати штовхнула Русланку до комірчини й швидко зачинила за собою двері. Вона повернула ключ в замку і з криком:

– Посидь тепер без хлопців. Відпочинь трохи! – мабуть пішла до свого телевізора.

Запала тиша. Вікон у комірці не було, а світло вмикалось з коридору, тому Руся сиділа на мішку з цукром у повній темряві. Навпомацки вона пошукала щось холодне і, на горе, знайшла саме ту стару миску в якій колись складали м’ясо нещасної кози. Дівчинка відсахнулась від ненависного предмета та знайшла кружку й приклала її до щоки. Тепер стало трохи легше. Вона повертала річ у руках, намагаючись спекатися синця. Хоча навряд чи! Так, шкіра її обличчя була шовковою та засмаглою, але ж мати вдарила з такою силою, що ледве не збила п’ятнадцятирічну дитину з ніг. Мабуть тепер їй полегшало!

Навіть зараз, зачинена в комірчині власного дому та побита ненькою – Русланка не плакала. Вона сиділа та згадувала розповідь Лесика, про смерть кози Мані. Адже батьки збрехали їй, що козу зарізали саме Чигрини.

Коли діти чекали на одужання пані Ганни та інколи ходили кудись, то одного разу потрапили до київського зоопарку. Там вони надивились на самих різноманітних тваринок. Спочатку Руся побачила вольєр з ламами, а потім з гірськими кізочками і не змовчала та спитала Лесика: як вони могли вбити Маню? А дорослий хлопець, у якого мама тоді ще була між життям та смертю, навіть перехрестився. Він поклявся, що вони не чіпали козу-Маню. Просто дуже поспішали, а її ніхто не брав, бо кізочка була стара й немічна та не давала вже молока.

Тоді, в день їх від’їзду прийшов сусід-п'яниця, який жив через три будинки й сказав, що забере Маню на м’ясо. Зрадів, що буде чим закусувати. Звісно Лесик намагався протидіяти, але ж у нього тоді було більш важливе завдання: знайти можливість попрощатися з Русланкою. Та й такої можливості йому не надали, бо мати сказала, що Руся поїхала далеко до тітки. А татові конче потрібно було прибути до нового місця служби й тоді Лесик відправив вітальну листівку, зі своєю новою адресою. От тільки дивна мати сховала в книжках навіть шматочок глянцю, а коли Русланка знайшла листівку, Лесик з батьками вже переїхав з материка на півострів. І лише через вісім років доля дозволила їм нову зустріч. Рідненька бабуня стала рукою долі, що допомогла їм зустрітись і бути неймовірно щасливими біля моря, серед нормальної звичайної сім’ї. Але тепер Русланка знову вдома, побита, під замком та все в її житті повторюється знову...

Пізно ввечері додому прийшов батько. Вони з матір’ю довго сварились відносно ночівлі єдиної дочки. Не могли вирішити: де саме спати їх красуні? Серед мішків у комірці чи на власному ліжку, в кімнаті. Звісно мати нічогісінько не сказала батькові, що побила доньку. В якості покарання за брехню та сором, який накликала Руся на родину – її залишили ночувати у комірчині. Після всього, що сталося з маленькою мандрівницею за останні місяці, друга половина сьогоднішнього дня здавалася якимось маренням. Але спати все одно хотілося й Руся, в повній темряві, знайшла старі мішки та облаштувала собі ліжко.

Вранці мати пообіцяла батькові, що проведе з дівчинкою сувору виховну розмову та накаже готуватись до нового навчального року і той повірив їй. Але пройшло мабуть кілька годин та зла жінка так і не згадала, що донька сидить вже близько доби без їжі та води, а ще можливо їй треба вийти за звичайними потребами.

Скоро мати зібралась кудись і пішла з дому. Русланка спробувала пожувати грудочку цукру, але пожалкувала про свій вибір, бо тепер їй страшенно хотілося води, якої тут не було. Вона знайшла порожню банку і попісяла туди. Але пити не стала. Колись дівчинка читала, що в пустелі люди рятують життя саме таким чином. Але ж її спрага була ще не настільки сильною. Руся навіть скривилась від подібної думки та спробувала двері на міцність. Але в їхньому домі все будували якісно й дерев’яна перешкода здригнулась, але залишилась на місці. І телефон був у кімнаті, в сумочці. Принаймні так вона вважала, хоча мати залюбки могла взяти його з собою, або ж заховати кудись.

Русланка почала думати про порятунок та нічого путнього в її розумну голівку не приходило. Щока трохи припухла й боліла. А ще хотілося їсти й пити. Ось їй здалося, що з двору чутно якісь голоси та можливо це їй тільки ввижалось. Ні, голоси були! Та не просто голоси, а бабуні й Лесика. Мабуть вони телефонували їй вже багато разів, але через те, що Русланка не відповідала вже біля доби – злякались та прийшли її рятувати. Дівчинка довго не вагалась і почала щосили волати про допомогу та кликати Олеся й бабуню. Навряд чи вони чули її, адже між коморою та вулицею були ще сіни й величезна веранда. Але чудеса бувають і Руся почула, як щось сильно гупнуло. Вона продовжувала кликати і тепер чула бабуню й Лесика поряд.

– Онучко! Де ти? Будь ласка, ще поклич, – просила стара вчителька. – Ах, ти ж падлюка! В коморі дитину зачинила. Русю глибше відійди. Твій лицар, як виявилось, добре вміє у цих дикунів двері вибивати...

Русланка сховалась за мішками та вже побачила світло. Олесь ногою стрімко вибив двері комірки й дівчинка кинулась в його обійми...

– Господи! Та що ж це з нею ненормальною робиться, не розумію? – пестила бабуня онуку по спині, а та ридала в руках хлопця. Тільки тепер Русланку дістало море сліз.

– Негайно збирай, що тобі треба та пішли звідси! – скомандував Олесь. – Дістали мене вже твої кати. Чого взагалі ти сюди поперлася?

Зараз він сказав би щось гірше про майбутніх тещу з тестем, але ввічливому синові військового, що знав цю сімейку вже давно та з ненайкращого боку – наразі було не до лайки. Тепер він подивився на личко Русланки й прошепотів:

– Ану зажди! Вони тебе били? Бабуню, вони й раніше над нею знущались? Чого ж ви нічого не робили?

– Ні! Вони звісно нахабні й дурні, але Русеньку раніше ніколи не чіпали... Наскільки я знаю, – затремтіла від гніву Марія Матвіївна. – Русю, бери свою сумочку з телефоном та пішли. Бо я бачу, що хлопець може не стриматись та наробити біди, якщо побачить твою дурну матір.

– Можу й нароблю. Я за цю малечу кому завгодно мізки повідбиваю! – теж тремтів від злості Лесик.

– Ось саме цього я й боюся. Тим дурисвітам, що їм? А собі наробиш біди. Ти тут поки чужий. Онученько, чого ти стоїш? Чекаєш доки твого хлопця посадять? – скрикнула бабуня й Русланка миттю заскочила в дім та схопила сумочку. Дивно, але телефон був цілий і на місці. Він просто повністю розрядився й тому мовчав. Вона схопила зарядку, джинсову куртку та вибігла на подвір’я.

Слава Богу мати ще не повернулась і дівчинка протерла щічки та рішуче сказала:

– Пішли звідси! Більше воно мені не дім.

– Русю, розкажи. Що вони з тобою робили? Я хочу твоєму другу-дільничому заяву на них накатати. Хіба ж можна таке без відповідної реакції залишати? Щоб у двадцять першому столітті єдину доньку нізащо отак гнобити! Ми ж не всі тут дикуни. Треба якось реагувати, – розмахувала руками бабуся. А Лесик тільки тривожно поглядав на Русланку й намагався зрозуміти: де в неї ще болить?

– Я тобі цілий вечір телефонував. Думав, що ти заснула, а ти виявляється вже сиділа у власній тюрмі. Мама казала, що ще треба почекати. Думала, ти відпочиваєш, але ж ми з бабунею твоєю краще знаємо, що можна від цих нелюдів чекати. Ось і пішли. Господи, хіба можна таке з власною дитиною робити? Та ще з тобою! Як добре, що ми тут. Бо більше я тебе сюди взагалі не пушу. Будеш жити у бабуні. Для мене це навіть краще. Я за ці години вже страшенно скучити встиг, – зовсім не стримував своїх почуттів Лесик і весь час пестив Русю по спині та вів за руку.

В бабусиному домі Русланку швиденько відпоїли ромашковим чаєм, нагодували та поклали в ліжко, наче хвору. Лесик сидів поряд і, як колись у дитинстві, міняв їй вологі хустинки. Він поглинав її ніжним поглядом і не міг зрозуміти: як дитина, що врятувала його маму, подобалась всім, хто хоч колись зустрічав її – народилась у таких злих і безжальних батьків? Навіть для нього, хлопця, що виріс посеред найрізноманітніших людей, шкіл та гарнізонів – це здавалось суцільним маревом. А Русланка дивилась в його блакитні очі та вже посміхалась:

– Бачиш, Лесику, як воно буває у житті. Мабуть, дійсно між нами доля, бо ми весь час перетинаємось і не можемо розлучитись. Дякую тобі, мій рятівнику! В комірці без тебе було дуже сумно й незатишно. А зараз уже все добре. Невже треба через все це проходити, щоб залишатися разом?

– Нічого, розберемось. Ти поспи, – знову поклав вологу хусточку їй на лобика Лесик і пошепки додав: – Я раніше сто разів уже казав і знову повторю: нікому в світі тебе не віддам і нізащо від себе не відпущу.

Розділ 14. У вогонь і в воду

Десь в районі обіду на подвір’ї Марії Матвіївни з’явився дільничий Іващенко. Русланка навіть зараз була проти, але бабуся вже написала грамотну й послідовну заяву про домашнє насилля над її онукою. І тому капітан прийшов, на диво, вчасно.

Жінки якраз накрили стіл та всі разом сіли обідати. Руся відчувала побиття по всьому тілу, але трималась добре, адже поряд були найдорожчі їй люди та намагались дбати про кожен її подих.

Чоловік звично представився та коли почув, що це і є родина Чигриних, навіть посміхнувся:

– Так ось яка вона - мрія Русланки Мірошник. Щиро вітаю вас в нашому гостинному краї. А я до вас у справі.

– Потім справи, Анатолію Борисовичу! Виключно, до столу, бо я ображусь, – миттю поставила бабуня на стіл ще одну тарілку. – Борщ сьогодні на диво смачний. В ньому душа відразу двох господинь. Прошу!

Капітан зняв кашкета та поклав його на папку збоку й мовчки сів за стіл. Він добре знав цю чарівну стару жінку: якщо добра – то до нескінченності, але якщо чогось хоче – краще не йти наперекір...

– Дякую, не відмовлюсь. Ваші страви, Маріє Матвіївно, то все шедеври. Говорю, не як комплімент, – взяв ложку дільничий і спробував запашний гарячий борщ. – Ну, як мене не вважати корупціонером та хабарником? Коли від такої страви зорі перед очима мерехтять...

– Дякую. Всім смачного! Беріть, Борисовичу, ось сметанка. У Софії брала. Вона теж майстриня ще та, – бабуня не намагалась підсолодити відповідальну державну особу. Просто, у своєму господарстві, вона була з усіма однаково хлібосольною.

Коли всі почастувались борщем з густою сметаною та зеленню з городу, дільничий протер вуста хустинкою і, запивши смачним компотом, сказав:

– Щиро дякую. Я три дні нічого в заводській їдальні не їстиму, щоб не порушувати цей смак. Тепер до справи.

Він взяв свою папку та дістав якийсь листок.

– Вибачайте шановні гості, але зранку мене викликали на подію, зі зламом дому. В мене навіть заява від господині є. Що ж ти, хлопче, починаєш життя в нашому краї з хуліганства? Це недобре. Я повинен відреагувати...

– От же ж падлюка! Вона таки відірвалась від телевізора та згадала, що вміє писати? Хоча завжди писала з помилками! – змінила приємний тон бабуня й миттю зірвалась з місця та опинилась біля Русланки. Вона підняла з її личка волосся й дістала з фартуха складений вчетверо листок. – Ми Вас, пане дільничий, теж скоро потурбували б. Я мовчала довгі роки, але ж шмагати дитину кропивою, то одне. А бити так, щоб вона вся синя була та замикати в комірці без їжі й води, то вже інша справа. Я готова відправити онуку на огляд, щоб зафіксувати побиття й подати на цих тварюк до суду. Тримайте, це зустрічний позов. А ще, якби ми з Лесиком не врятували Русланку, вони б її в темній коморі голодом замордували. То як Вам це?

Дільниця у капітана була доволі велика. В цих краях під його відповідальність підпадали широкі простори, тому випадки траплялись: від звичайних сімейних розбірок, до жертв у ярах. З усім цим Іващенко справлявся, бо така в нього була служба. Але те, що він побачив і почув наразі, збурило його поліцейське серце не на жарт.

– Я не розумію, хто все це з Русею зробив? Батьки?

– Пане, капітане! Я Вам не наливала, тому сконцентруйтесь, будь ласка. Ну, звісно ж не ми. Це так вони дитину після відпочинку зустріли. Бачите, як за єдиною донькою сумували? – не вгавала Марія Матвіївна.

Капітан уважно пробіг очима по чітких рядках старої вчительки, та з кожним прочитаним словом його обличчя ставало все суворішим. Він схвильовано кидав погляд на Русланку й кивав головою, а потім вклав документ до своєї папки.

– Це неймовірно дивний та обурливий факт, а ще кримінальний злочин. Я негайно буду готувати відповідні папери. Ви повністю праві, пані Козак, відносно огляду Русланки у лікаря. Я долучу його звіт до справи і громадян Мірошників скоро викличуть до слідчого. А справа про хуліганство Олеся Чигрина наразі скасована та перекваліфікована в допустимий захист і оборону постраждалої.

Іващенко ще раз протер лице хустинкою, бо від таких неочікуваних новин навіть змок. Потім він простягнув руку Лесику та якось урочисто доповнив:

– Дякую тобі, Олесю! Ти справжній син військового, бо знаходився в потрібний час, у потрібному місці. Молодець!

– Що Ви, пане капітане! Я за Русю у вогонь і в воду піду. А ще, при нагоді, хочу подякувати Вам за те, що знайшли можливість нас знову поріднити. Я писав і шукав її, але ж батьки кореспонденцію викидали. За нашу другу зустріч з нею - я перед Вами в неоплатному боргу...

Хлопець міцно потиснув дільничому руку і той знову посміхнувся:

– Ого! Бачу я потрапив у казку новітніх Ромео і Джульєтти! А ще міцна в тебе рука, хлопче. В якому виді спорту тренуєшся?

До цього Русланка сиділа мовчки, але коли справа дійшла до спогадів про їх пошуки, вона підняла важку голівку й теж посміхнулась:

– Дядю Толю, він плаває краще за будь-яку морську рибу.

– Серйозно? Олесю, а дітей ти любиш? Це я до того питаю, що в нас біля комбінату є великий басейн і діточок на тренування з плавання стоїть у черзі багато, а тренера ніяк не можемо знайти. Було кілька. Та одного за пияцтво звільнили, дітям такий ні до чого. А інший - сам десь втік. Ось і стоїть заводська новобудова пусткою. Воду спустили, а малечу нікому навчати. Чи ти приїхав відпочивати сюди? – знову посміхнувся уважний дільничий, бо ще на половині своєї розповіді побачив, як запалали очі хлопця і відповідь була написана на його щирому обличчі.

– Я не дуже вмію відпочивати, пане капітане. І тому залюбки працюватиму з дітьми. Чому ж не люблю? В мене завжди у дворі з малими був контакт. Це тільки тут, у дитинстві, я про всі хлоп’ячі ігри забув. Як побачив оці сині очі – то вже до самого вимушеного від’їзду не відходив. І тепер не відступлюсь. А до роботи я хоч завтра готовий.

– Дійсно, сьогоднішній день просто наповнений несподіванками: поганими й хорошими. Що ж, Олесю Чигрин, я навіть не питатиму згоди матері, бо бачу як гордо вона дивиться на тебе. Думаю, що через кілька днів візьмешся до роботи в басейні. Я сьогодні ж поговорю в районі з працівником відділу спорту. Ну, все. Якщо готові, тоді пішли до лікарні. Слава Богу, вона від вас через пару будинків стоїть. Русланко, дійдеш помаленьку? – ніжно подивився на нещасну дитину дільничий.

– Дядю Толю, дякуємо за Лесика! Дійти я дійду, але може не треба? – скривилася Руся не тому, що їй було соромно показувати лікарю синці по всьому тілу, а тому, що навіть зараз їй було шкода батьків... Дійсно, це була якась неймовірна дитина!

– Треба! Тим більше, що це тягнеться у вас вже роки. Звідки ж я знав? Як взагалі ти в подібному середовищі виросла така добра та життєрадісна? – дивувався досвідчений поліцейський.

– А в мене для щастя було багато помічників: бабуня, Лесик, тьотя Аня, – хотіла широко посміхнутись Русланка та схопилась за щічку, бо відчула біль.

– Чіпляйся давай! – підставив їй сильну руку Лесик і капітан навіть підморгнув жінкам. Після запашного борщу та приємних вражень від спілкування, Іващенко мав жартівливий настрій.

– А може на руках донесеш, лицарю? – підбурював на подвиги Лесика він.

– Запросто! – схопив Русланку на руки юний Чигрин.

– Лесику, постав! Боляче, – скрикнула Русланка і хлопець обережно опустив її на траву.

– Вибач, я забув! Все, пішли потихеньку ніжками, – підсумував бувалий плавець та мабуть згадав, як вона настирливо навчалась плавати з ним. А Русланка сперлася на його руку та й почвалала до лікарні.

Коли лікар побачив продовгуваті гематоми на спині дівчинки, то відразу ж відправив на рентген. Він хотів впевнитися, що в легенях та нирках немає ніяких відхилень. Бо дівчинка була худенька, а з характеру синців зрозумів, що били з усієї сили.

– Чим це тебе так? Ну, не віжками ж? – здивувався медик.

– Ні, – опустила очі додолу Руся.

– А чим?

– Рушником!

– Та ну! Не може бути. Тоді сліди були б ширші й не такі глибокі.

– Я кажу правду. Просто мама його скрутила...

– Да-а-а... Вік живи, вік навчайся – дурнем помреш. Я й подумати не міг, що твоя мати така злісна. Як до нас приходить – то одна чемність і благородство. Правда, ліки просить завжди від нервів. В такому разі я повинен виписати їй направлення до психіатра. Дякую, що пояснила. Тепер це обов’язково! – сів щось писати спантеличений чоловік.

Слава Богу, ніяких недобрих змін у внутрішніх органах медики не знайшли, тому Руся повернулася додому, а дільничий доповнив папку новими паперами та й поїхав кудись. Русланку знову вклали відпочивати і Олесь сів читати їй книжки.

– Знаєш, Лесику, я навіть рада, що мати мене побила. Бо ти нізащо б отак не сидів поряд та не читав мені як тоді, коли я сильно застудилась, – трималась за його руку Русланка.

– Ти й це пам’ятаєш? Але ж у тебе тоді був страшенний жар і ми з твоєю... намагались збити температуру. Ну, а я просто читав, щоб не так хвилюватися й думав, що ти спиш, – потонув він блаженним поглядом в її очах.

– Звісно пам’ятаю. Якби тебе не було поряд, я б мабуть померла. Дуже погано було тоді. Не знаю, як ти це робиш, але від твоєї присутності у мене проходить весь біль, а всередині тепло й радісно, – відверто зізналась дівчинка.

– Це тому, що ми народилися рідними, – щасливо посміхнувся Лесик і додав: – Заплющуй ті сині озерця та спи. Я нікуди не піду, просто тихенько читатиму.

Русланка погодилась і скоро заснула. Лікар виписав якоїсь мазі від травм і бабуня, перед сном, намастила онучці спинку. За річкою, на лузі, підіймався туман. Вечоріло. На небо вийшов молодий місяць, хоч сонце ще не полишило небосхил.

Мама Лесика з бабунею Русланки сиділи від виноградом, за столом, та готували груші на варення. Аж раптом старенький Шарик, що вже не вмів дзвінко гавкати, сповістив господиню про чужих. Дивно, але песик завжди намагався гавкати на бабусину дочку і навіть гарчав, коли вона підходила близько. Кажуть собаки, неймовірно добре відчувають: де людина погана, а де хороша. Ось і він зустрів недобру людину злим хрипким звуком.

Марія Матвіївна піднялась і миттю схопила рушника, що лежав надворі, біля плити. Щоб не розбудити Русю вона майже бігом примчала назустріч своїй ганебній дочці й без будь-якого вступу почала перішити ту по всьому, що потрапляло їй під руку:

– Геть, дикунко! Пішла з мого двору! Що не так приємно, коли б'ють по тобі?

Рідна дочка, мабуть не чекала такої щирої зустрічі від інтелігентної та завжди стриманої матері. Вона закривалась від легких ударів рушника та намагалась скрикнути. Але роздратована побиттям Русланки бабуня вигнала її за межі двору та замкнула на засув хвіртку:

– Мовчки повернулась і пішла звідси! Немає в мене дочки і вже ніколи не буде. Я тобі навіть передачки не принесу. Сидітимеш зі своїм пеньком у тюрмі. Ти навіщо дитину скалічила, дурепо?

Це вже була не та добра й щира Марія Матвіївна Козак, а гарячий боєць за справедливість. А може матері просто набридло вірити, що у її доньки є хоч щось людське?

– Мамо! Ти з глузду з’їхала? Я прийшла забрати додому ту малу гадюку. Вона ж у тебе осіла? Нам треба, щоб вона правильні свідчення дала проти того бандита з Криму, – поправила зачіску після материного «привітання» підступна жінка.

– Будуть тобі свідчення! Такі свідчення будуть, що заслухаєшся. Хіба ж я знала, що народила потвору? Досі не розумію: звідки у тобі стільки ненависті до дитини? Хіба той бовдур заразив? Не ходи сюди, не шукай ні дочку, ні матір. Навіть забудь, що були! Йди до свого пекла, – повернулась бабуня та пішла з тяжким серцем до хати, бо від своєї доброти, винуватила саме себе у всьому, що тепер відбувалось.

Розділ 15. Війна

Місцевий дільничий – капітан Іващенко дотримав слова з усіх питань, які підіймалися одного сонячного серпневого дня в домі старої вчительки Марії Матвіївни Козак.

Він допоміг офіційно зняти несправедливі обвинувачення та влаштував на роботу тренером з плавання Олеся Чигрина. А на батьків Русланки Мірошник, за її побиття та систематичні знущання, подав позов до суду і вже скоро їх позбавили батьківських прав.

Сама Русланка, першого вересня, пішла до дев’ятого класу та трохи згодом отримала паспорт. Вона, як і раніше, жила у рідненької бабусі. А тьотя Аня з Лесиком купили недорогу хатинку по сусідству та тепер офіційно вважались жителями селища.

В тиші вільних степів якісно проопероване серце мами Лесика почувало себе добре. Про все це родина Чигриних регулярно доповідала голові родини – підполковникові військової авіації Леоніду Михайловичу Чигрину, який все ще служив на півострові. Мати з сином щиро кликали тата у відпустку, але у зв’язку з наближенням та регулярним переміщенням ворожих військ, вздовж південних кордонів, ця мрія виглядала нездійсненною.

Швиденько покінчивши з уроками, Русланка часто їздила в басейн до Лесика, поплавати та поговорити про все на світі, що турбувало обох закоханих. Він так гарно спілкувався з діточками, що дівчина сиділа на розкладному стільці й милувалась своїм дорослим другом. Адже з самого дитинства він завжди уособлював добро та турботу про менших і слабших.

В осінні вихідні, коли яскраве сонце просто вимагало вибратися на природу – Руся з Лесиком сідали не велосипеди та їхали в далекі степи. Таким чином тепер Русланка знайомила Олеся зі своїм чарівним краєм і хоч тут не було моря, але соковиті гаї не поступалися красою морській гладі.

Інколи вони годинами могли сидіти, заворожено слухаючи тишу. Русланка схилялась на його міцний стан і, заплющивши очі, відчувала щастя. А він підтримував в обіймах тендітне, з дитинства дороге створіння, та блаженствував як міг. Здавалось, що їх казка вже не закінчиться ніколи...

Новий рік Лесик і Русланка зустрічали з мамою Анею та бабусею Марією. У дворі Марії Матвіївни, на виноградній арці, Лесик прилаштував цілу купу гірлянд і ті новорічні вогні палали таємниче й урочисто. Жінки приготували багато смаколиків та ввечері накрили дуже красивий святковий стіл. У біленькому кожушку, з золотавою косою Русланка виглядала, як справжня Снігуронька. А Лесик ходив за нею з дурними від щастя очима та виконував все, чого б вона йому тільки не замовила зробити.

Біля півночі, Олесь запалив гірлянду й четвірка добрих людей взяла до рук келихи з ігристим вином. Пробили дзвони і весь світ почав вітати одне одного з Новим 2014 роком! Якби ж той світ тільки знав, що чекає на нього скоро, але поки краще незнання...

– З новим роком, моя принцесо! – доторкнувся Лесик келихом до Русиного й заглянув у її яскраві очі так глибоко, що все інше сказав без слів.

– З новим щастям, Лесику! Хоча я згодна й на старе. Воно в нас незмінне, – відповіла йому Русланка і наповнила його погляд отими синіми озерами, без яких він давно не міг жити.

– З новим роком, мамо! З новим роком, бабуню! Дякуємо, що ви в нас є і будьте здорові!!! – дзвінко вітали щасливі діти, а дві жінки кивали навзаєм та тільки змахували щасливі сльози, адже бачили, що через пів року, максимум через рік їх чекає гучне весілля!

Потім вони телефонували привітати тата, але він спочатку був у повітрі, а потім відповів. Леонід Михайлович намагався говорити щасливим голосом, та виходило не дуже... Не треба бути великим провидцем, щоб розуміти: наскільки вже напружена ситуація на півострові.

Після урочистої зустрічі нового року побігли звичайні робочі дні. Русланка навчалась, Олесь працював з дітками в басейні, а його мама влаштувалась бібліотекаркою. Як колись у дитинстві, йти до школи вчителькою, Олесь мамі суворо заборонив. Та на теренах району знаходилась велика бібліотека. Ось там, серед тиші книг, тепер проводила свої дні Ганна Чигрина.

Розумна дівчинка Руся не відступила від своїх принципів та вперто поглинала всі науки на відмінно. Сірий сніг їх страшенно набрид і дівчина з нетерпінням чекала перших весняних променів... Але якось Олесь зателефонував і викликав її до басейну, серед уроків. Відмінниця кинула свою науку й заскочила до автобуса. Дві зупинки і ось вона стоїть перед ним та не може зрозуміти: чому сильний блакитноокий красень тремтить, як осінній лист та має такий блідий і збурений вигляд? А Лесика пробиває зовсім не притаманний йому гнів і він просить прямісінько посеред зали:

– Русенько! Обійми мене, бо я зараз за себе не відповідаю...

– Що сталося, Лесику? Чого ти такий? – прилипла до нього дівчина, адже не бачила цього виразу обличчя ще ніколи. Хіба тоді, коли він вибив двері комори в домі її батьків та готовий був покалічити злу матір.

– Війна!.. Вони захопили наш Крим, а заодно й тата... Частина військових вийшли, без бою, а мій тато просто зник... Русенько, я поїду його шукати! Хотів попрощатися з тобою, щоб пам’ятала, – шепотів він і притискав до себе, вже без дитячого сорому.

Від його слів Русланка впала в шок. Вона затремтіла так, наче заразилася його бідою. Але ж це була не Його біда, а можливо всієї планети, бо нестримний та дрімучий «сусід» виліз зі свого мороку і, без всякої мети, просто пішов показувати паскудну силу.

– Я поїду з тобою! – перше, що сказала синьоока принцеса-жабка своєму вірному другу дитинства. Лесик пестив її голову і не реагував на цю дурню.

– Поїхали. Я буду збиратись, а ти мені допоможеш, – сказав він і дівчина зрозуміла, що Олесь згоден взяти її з собою. Від всього, що не вкладалося в голові, думки кипіли й не трималися купи. Просто було ясно, що все минуле життя залишилось позаду, за одним коротким словом: «Війна!»

Лесик відпустив групу дітей раніше, замкнув басейн, глянув з жалем на нього і залишив ключі у сторожа. Потім вони вдвох, мовчки, сіли до автобуса та поїхали до Чигриних додому.

– Лесику, як ти думаєш: потяги туди ще ходять? – запитала Руся і не знала, куди подіти тремтячі руки. Він схопив їх у свої долоні та відповів:

– Це не має значення. Я доберуся. Ти тільки не бійся. Ми цим гнидам не по зубах...

– А я їх не боюся! Та не зрозуміла, що значить: доберуся? Я ж сказала, що поїду з тобою, все інше байдуже. Ми повинні у них забрати дядю Льоню!

– Русенько, ти ж не дурна! Ну, включи мізки. Куди ти поїдеш? Щоб вбили або щось гірше. Я тебе ніколи в житті туди не візьму! – намагався вмовляти її хлопець.

– Олесю, я твоєї згоди не питаю. Знаю, що буду з тобою завжди і скрізь. Ось і все!

Нормальна дівчина наразі повинна б битися в істериці, плакати. А ця маленька, вже знедолена в житті власними батьками синьоока україночка – навіть не уявляючи пекла, що насувається на її Батьківщину, хоче врятувати батька свого коханого, за будь-яку ціну.

Олесь тихо обіймав її за плече і не сперечався, адже знав, що це марно. Він просто залишить її вдома з бабусею та помчить знайомими краями, в пошуках батька. Тільки так і не інакше! А ще дуже хочеться побачити маму... Може краще зателефонувати, щоб почути її голос?

Поки дорослі діти збирали думки до купи, вони не помітили, що дім Чигриних відчинений. Лесик з подивом зупинився на порозі й констатував:

– Мамо? Що ти робиш вдома серед білого дня? Тобі знову зле?

Жінка уважно подивилась на Олеся й спокійно сказала:

– Зі мною все в порядку, сину! А вдома я тому, що телефонували татові побратими ті, що вийшли з Бельбеку. Чого ти питаєш, адже по обличчю бачу, що вже знаєш?.. А навіщо ти Русеньку налякав? Дитина он вся біла.

– Нічого. Вона повинна знати, бо давно частина нашої родини. Я залишу її з тобою, а мені до Криму треба, мамо! – здається зовсім не думав наразі про своїх жінок Олесь.

– Та зараз! Прямо розбіглася. Може ще й Русланку з собою візьмеш? Щоб вже всі відразу, на радість ворогам, загинули! – скрикнула пані Ганна. А Руся спантеличено закліпала оченятами й сказала:

– Так, тьотю Аню, я його нікуди самого не відпущу і тому ми поїдемо разом.

– Ось, синочку! Бачиш, що ти робиш? Може вам ще й гранату знайти, щоб було з чим під ворожий танк кидатись? Ну, ти ж у тата головою вдався. Чому в складну годину не користуєшся нею? Вони ж доки нашого добра не нажеруться, все не зламають та не розтопчуть – не заспокояться. Потім питимуть та гвалтуватимуть. Ось чого вони туди приперлися, то кому потрібен там зараз ваш героїзм? – стала наче скеля дружина підполковника.

– Мамо, я не розумію! Ти серйозно не хочеш шукати тата? – обурювався Лесик.

– Хочу і знаю, що Льоня живий. Я це відчуваю. Якби помер, я знала б. Так, йому десь дуже погано, але він точно живий. А ми поки будемо звідси шукати та працювати, як працювали. Що скажуть – те й будемо робити. Жінки збираються сітки плести та теплі шкарпетки для хлопців. Я вже чула, що деякі чоловіки речі військовим готуються возити. Ось це наші справи. Розумієш, сину? А не бити себе в груди: я сам все зроблю й відразу! Не діло ти задумав і взагалі: чому ти діток сьогодні залишив без плавання?

Ніколи раніше Русланка не бачила тьотю Аню такою. Бачила веселою й доброю. Бачила нещасною та хворою. Але такою крицею – ще ні разу! Навіть Лесик зі своїм напівдитячим героїзмом знітився й мовчки сів на стілець.

– Все! Зав’язали з промовами. Давайте будемо займатися чимось корисним, – зітхнула жінка і теж сіла. Вона пройшлася рукою по обличчю та зрозуміло було, що їй дуже погано на душі. Але дружина підполковника української військової авіації не могла дозволити собі проявляти слабкість. – Русланко, він тебе з уроків зірвав?

– Тьотю Аню, я більше не піду до школи. Навіщо вона мені? Буду працювати, де скажуть, – впевнено сказала шкільна відмінниця.

– Оце ще краще! – плеснула себе долонями по стегнах жінка. – Один в лапи до ворога лізе, а інша – навчання миттю кидає. А хто їх розумом битиме та перемагатиме, га? Я одна не справлюсь! Русю, не можна так безвідповідально. Ти ж на відмінну відзнаку йдеш. Навіщо ж кидати? Будеш навчатися й працювати та за оцим дурнем слідкувати кожен день. Тоді точно мені допоможеш. Згодна? – суворо запитала мати хлопця. Русланка помовчала трохи й кивнула:

– Так, згодна! То ми вже нікуди не їдемо, Лесику?

– Та йдіть ви зі своєю бабською логікою... – вперше почула таке від ввічливого хлопця Русланка і знову зітхнула:

– Лесику, прошу тебе, не переживай! Я зараз же полізу в мережу і по всьому Півдню розкидаю заклики та проситиму користувачів повідомляти будь-що про наших захисників. Ми обов'язково знайдемо дядю Льоню... – спробувала заспокоїти свого блакитноокого «воїна добра» Русланка.

– Русю, хоч ти не діставай! – бігав туди-сюди кімнатою Лесик та гаряче бажав стати якимось фантастичним героєм, щоб відразу знести всю гидоту з лиця рідної землі.

Розділ 16. Два дива відразу

Тепер у всіх настав час без сну. Навіть Русланка, що раніше завжди міцно спала, з початком ворожої навали в Криму – за опівніч сиділа в Інтернеті. Правда мережа, то таке об’ємне та багатогранне поняття, у котрому йде вільний злам між поганим та хорошим. Адже на розміщені прохання хоч якоїсь інформації про українських військовослужбовців їй приходили, як співчутливі коментарі, так і погрози та непристойна лайка.

Але Руся була вже досвідченим блогером, тому не звертала уваги на інетсміття, а настирливо шукала хоч якісь натяки чи підозри. Та поки подібні пошуки не давали абсолютно ніякого результату, бо підполковник Чигрин, наче в море канув. Тільки дружина вперто вважала його живим. Набагато пізніше Руся зрозуміє, що таке відчувати рідну людину на будь-якій відстані.

Настала тривожна й безрадісна весна, а ворог повільно та підступно просувався Сходом. Олесь Чигрин вже двічі побував у військовому комісаріаті, щоб записатися добровольцем, але ні за віком, ні за підготовкою він звісно не мав жодного шансу потрапити до списку героїв-оборонців.

Якось Русланці прийшло повідомлення чужою мовою про те, що льотчик Чигрин переховується в одному південному селищі, але за подальшу інформацію родина повинна переказати кругленьку суму в доларах США, на вказану картку... Не довго думаючи, Русланка кинулась до дільничого Іващенка.

– Дядю Толю, благаю! Дивіться, що мені прийшло. Скажіть: як на це реагувати? – загорілись надією сині очі дівчинки.

– Та ніяк. Шарлатанів і здирників стає все більше, але перевірити спробуємо. Поїхали, – чоловік сів до свого старенького авто й миттю набрав номер керівника місцевого відділу СБУ.

Він залишив Русю в коридорі, а сам зник за дверима. Коли чекаєш важливої звістки, час чомусь застрягає на місці, а от коли спішиш – він здається обганяє сам себе! Та дівчина вперто чекала. А що як це дійсно хоч не ниточка, а якась волосинка на шляху до порятунку батька Лесика?

Та вийшов капітан Іващенко до Русланки з сумним обличчям. Хлопці-професіонали добре перевірили отриману інформацію, але у вказаному населеному пункті не було людини з таким прізвищем. Зате картка якийсь час це функціонувала, та в процесі перевірки зникла й більше не відповідала...

– Не переймайся так, дівчинко! – підтримував її дільничий. – Повір, не тільки ви шукаєте підполковника Чигрина. Краще скажи: як себе почуває його родина? Адже ти казала, що у дружини льотчика хворе серце, а малий весь час намагається вирватись до лінії вогню.

– Так, дядю Толю. Лесик погодинно створює всім проблеми. Він дуже змінився за ці місяці. Скільки його пам’ятаю, то була одна доброта і ввічливість. А тепер інколи таке скаже, що ми з його мамою намагаємось просто недочути. Його звісно можна зрозуміти, але ж ми нічим не можемо допомогти дяді Льоні, де б він зараз не був, – тяжко зітхнула Русланка і вони розійшлись кожен у своїй справі.

Одного разу Руся отримала з алгебри двійку. Це було вперше у її житті. Ні, вона знала матеріал та відповіла чітко й грамотно, але вчителька трималася доволі зухвало й дозволяла неприпустимі коментарі, відносно ситуації на півострові. Звісно її предмет не мав ніякого відношення, ні до історії, ні до георгафії, але прямо посеред уроку в Русланки з нею виникла гаряча суперечка, тому викладачка вліпила дівчинці незаслужену двійку. Клас, затамувавши подих, спостерігав за перепалкою двох політичних суперниць і залишився страшенно задоволений стійкістю своєї красуні-відмінниці. Але на сьогоднішній день вона такою себе вже не вважала.

Вдома, миттю переклавши до портфеля інші книжки, на завтра, Руся кинулась до Чигриних. Тьотя Аня була на роботі в бібліотеці, а Олесь повинен бути вдома, бо в басейні у нього вже з’явився помічник і сьогодні зміна того, іншого. Русланка постукала по дверях та зайшла до господи. Лесик якраз закривав рюкзак і дівчина спитала:

– Привіт, Лесику, а що ти робиш?

– А хіба не видно? Їду шукати тата. Обридло мені сидіти та їсти мамини пиріжки, коли він десь там загинається серед катів. В армію мене не беруть, значить буду вирішувати все самостійно! – гримнув Олесь і навіть не привітався зі своєю подружкою.

– Лесику, чому ти тепер завжди зі мною такий злий? Я ж не проти була шукати з тобою спочатку і зараз не проти. Тільки зайду до бабуні та візьму кілька речей. Поїдемо разом. Мені без тебе життя не потрібне. То навіщо відкладати? Все, що нам призначено - зустрінемо разом, – спокійно відповіла вона і перекрила хлопцю шлях з дому.

– Прости... – закрив лице долонями Олесь та додав: – Я з кожним днем все більше розум втрачаю. Чому звідти вийшли майже всі, а тато пропав і його ніде немає? Такого ж не може бути. Людина зникла без сліду і всім до цього байдуже. Я знаю все про нас, тільки ти нікуди не поїдеш.

– І ти не поїдеш! – рішуче сказала Русланка й заглянула в його очі з неймовірною тугою.

– Ти зараз сказала... що без мене тобі життя не потрібне? Але ж ти не зі мною, – перемкнуло на іншу образу хлопця.

– Як це не з тобою? – здивувалася Руся.

– Та ніяк. Ми зустрілись і були наче рідні в дитинстві. А коли минулого року побачились – зрозуміли, що кохаємо. Я сто разів доводив тобі свою вірність і почуття, а ти поводишся так, наче нам знову по п’ять років... Навколо біда і хто знає, як довго ще триватиме тиша тут у нас? Чому ти така недосяжна, скажи? – горіли жагою його блакитні очі. Мабуть, біль відсутності інформації про тата змішався в його голові з іншими нестримними думками, а винною виявилась вона - Русланка.

– Бог свідок, Лесику, я не знаю: чого ти від мене хочеш? – знизала плечима дівчинка.

– Всього відразу. Скільки можна мене називати «братиком», коли в наших очах горить зовсім інше сяйво? – схвильовано обійняв Олесь Русланку за плечі й потягнув до себе.

– Прошу тебе: відпусти! – тихенько, але суворо сказала Руся. Він миттю відпустив та відповів:

– Відпустив і все зрозумів. Тоді не розповідай, які ми споріднені. Просто йди додому та займайся домашніми завданнями. А мене не зупиняй. Я все одного поїду до Криму. Я вже домовився з одним перевізником. Русю, прошу тебе, йди...

Почувши його зізнання, Русланка сама кинулась хлопцю на шию та залилась гіркими сльозами. Вона притискалась до його сильного тіла й шепотіла:

– Я згодна. Що хочеш зі мною роби, тільки не їдь нікуди...

– Ні! Так не піде. Я не зможу закреслити все досконале й красиве, що між нами було дотепер. Не плач, я ж не твоя божевільна мати. Прости... Я не хотів тебе ображати! – тепер він ніжно пестив її спинку і знову відчував себе старшим та відповідальним. Але ж і безнадійно сильні почуття до цього чистого створіння бушували в ньому, наче вулкан.

Руся протерла долоньками свої зарюмсані сині очі й уважно подивилась на Лесика. Чомусь згадала, що він сказав про ненадійний спокій у цих краях, а ще їй було страшенно шкода його наболіле за татом серце. Вона стояла й чекала від нього хоч якихось дій. А він вагався і лише тихенько схилявся до неї. Минулого року, вдома на морі, він вже торкнувся якось її чарівних вуст, але тепер хлопцю було майже страшно. Що як їй не сподобається його поцілунок? Що як вона його зненавидить та втече? Що як... Господи! Як же це прекрасно... Вперше за багато років їх ніжної дружби, Олесь відчув нестерпне блаженство поєднання їх світів у справжньому п’янкому й солодкому поцілунку та ще не міг повірити, що Вона покірно тане в його обіймах.

– Ось тепер знаю: чому не міг забути тебе з дитинства... Який божественний гріх ти носиш на своїх губах! Я неймовірно тебе кохаю... І дійсно наші життя споріднені та нероздільні, – утопав у її ніжному погляді юний Чигрин та зовсім не намагався діставати дівча новими нестримними діями.

– Тепер вже не поїдеш від мене? – зітхнула маленька хитрунка, а її личко так звабливо палало, що Олесь тільки посміхався та протирав долонею залишки дівочих сліз.

– Не знаю. Якщо накажуть – звісно поїду. Але до того я буду поруч з тобою. Тільки не плач. Просто посміхнись, – просив колишній чарівний Лесик. Невже один поцілунок з коханою дівчинкою може творити такі дива? Але ж всі ми свідки того, що може!

Русланка не пішла додому. Як колись раніше, вони з Лесиком приготували вечерю та розібрали рюкзак мандрівника. Скоро з бібліотеки повернулась тьотя Аня і дуже зраділа призабутій добрій атмосфері в домі. Вони вже сиділи за столом, коли у пані Ганни забринів телефон:

– Слухаю?...Боже-милосердний, Льоню!!! Як? Де ти? Скажи ще хоч слово...

Бідолашна жінка майже впала без сил на диван і не могла повірити у ще одне сьогоднішнє диво. Так! З нею розмовляв чоловік, батько Лесика, підполковник української військової авіації, звістки про якого родина болісно чекала кілька страшних місяців...

Пані Ганна ридала і притискала до вуха телефон так, наче то був сам її дорогий і рідний. А Лесик з Русланкою обіймали жінку та прислухались до кожного почутого слова. Леонід Михайлович сказав, що був у полоні, але його обміняли на якогось полковника, льотчика-ворога, та можливо скоро вони всі зустрінуться.

Тепер знову плакала й Русланка, а Лесик пестив своїх рідних жінок і весь тремтів від радості, від дяки своїй маленькій дівчинці, що не пустила його сьогодні мандрувати до невідомих світів. Інакше він би не дізнався наразі про таке неймовірне щастя! Батьків син ковтав у горлі свої хлоп’ячі сльози і світ знову здавався йому цілісним та сповненим надій.

Розділ 17. Нескорені

Заради зустрічі зі звільненим підполковником Чигриним вся трійця кинула, хто школу, хто роботу та невідступно знаходилась поруч з найріднішим героєм. Для лікування, льотчика було направлено у військовий госпіталь, що в Дніпрі.

Коли родина побачила свою дорогу людину, то Лесик відразу затрясся від ненависті й сказав Русланці, що передумав та знову буде проситися на фронт, щоб бити нечисть. Ні, Олесь не був імпульсивним чи дурним, просто коли замість веселого й рум’яного татка хлопець глянув на змучену голодом тінь, зі шкіри та кісток, в ньому закипів невластивий, але виправданий та абсолютно зрозумілий гнів.

Леонід Михайлович звісно нічого не розповідав, але й так було ясно, що його морили голодом, щоб чудовий професіонал згодився навчати їхніх літунів. А йому було дуже шкода свою родину, та навіть заради них, він нізащо не зрадив би Батьківщині. Підполковник навідріз відмовлявся передавати свої знання ворогу й можливо вже готувався до зустрічі з Всевишнім, та доля вирішила інакше. Багато разів Леоніда Чигрина намагались витягнути з полону, але раніше та сторона відмовлялась. А тут сміливцям до рук потрапила, мабуть доволі цінна для ворога особа, тому обмін було узгоджено. Так Леонід Михайлович вижив.

– Льончику, а ми хату купили у Русланки в селищі. Гарненька, тобі сподобається, – годувала його з ложки дружина та була мабуть щасливішою ніж тоді, коли вони побралися. – Давай, ще трішки. Це бульйончик, він легенький.

– Та скільки ж можна? Я цілий день щось їм. Аничко, перестань, – просив ще доволі слабкий чоловік, але його очі вже сяяли щастям, що знову бачить свою родину.

– Дядю Льоню, вибачте нас, будь ласка. Ми з мамою не пускали Лесика, а він весь час рвався на півострів Вас шукати, – протирала хустинкою підборіддя майбутнього свекра Руся та від радості зовсім не думала, що каже.

– Ага! Навіть так? Ти вже називаєш її мамою? – намагався посміхатися герой. Леонід Михайлович звісно був дуже розумним та спостережливим, але з сяючих поглядів цієї трійці не міг зрозуміти: Русланка вже член їх родини чи ще ні? Тому уточнив.

– А як же мені ще називати тьотю Аню? Чигрини та моя бабуня – найрідніші тепер мені люди на землі. Адже своїх батьків я вже не маю, – ляпнула дівчинка й насупилась.

– Тобто? А куди ж поділися твої дивні батьки? – від таких слів навіть спробував підвестись на подушці підполковник.

– Пробачте, це я дурна мелю різне... Воно вам зараз ні до чого. Та живі вони й здорові. Тільки мені офіційно більше не родичі, – зціпила зубки Руся.

– Так, Льоню. Тебе гнобили вороги, а воно як приїхало від нас, то мати її побила й зачинила без їжі й води в темній коморі. Ось тоді Лесик з бабусею врятували маленьку, а тих дурнів скоро позбавили прав на дитину. Вона зараз живе у своєї бабуні. Льоню, це неймовірна жінка! Ми всі дуже дружні. Скоро ти сам все побачиш. Давай, ще кілька ложечок...

– Аничко, зажди! Тобто весілля ще попереду? – після такого догляду та смаколиків, намагався жартувати поки тяжко хворий чоловік.

– Тату, прошу тебе! Руся у нас ще школярка. Правда, наразі кинула свої заняття, заради тебе. Мене на півострів вони не пустили, але ж втримати оцю малечу вдома, щоб не поїхала з нами тебе побачити - мабуть не зміг би ніхто на світі, – гордо поглядав на Русланку нащадок Чигриних і в його серці вирувала весна...

– Це добре, що я нічого не пропустив! Хороші мої, у нас стільки справ попереду! Ось мене трішки підрихтують, потім дамо жару тим покидькам, та й почнемо збирати до купи онуків так, щоб і в хаті не вміщалися. Правда, синку? – підморгнув, як колись, Лесикові батько.

– Не знаю, тату. Це питання не до мене. Я з дитинства згоден. Давайте спитаємо у тієї: від кого всі ці мрії залежать, – сказав Олесь. Він стояв позаду Русланки й обережно обіймав її за плечі, а дівчинка почервоніла, наче квітка та страшенно збентежилась.

– Добре, приймається! За час служби я неодноразово був присутній на церемонії об’єднання двох сердець. Тому, з вашого дозволу, готовий запитати прямо зараз. Русенько, чи згодишся ти в майбутньому зробити щасливим нашого сина і стати частиною родини Чигриних? – абсолютно серйозно спитав мужній льотчик.

Від хвилюючих запитань Русланка ледве трималась на ногах. Сьогоднішні відвідини дяді Льоні повинні були пройти радісно та звичайно, але зовсім випадково, вони з Лесиком потрапили на власні заручини. Якщо чесно, то дівчина ще й досі відчувала на губах той чарівний поцілунок свого коханого і точно знала, що в будь-який час відповість йому: «Так!» Але ж оце імпровізоване дійство зводило її з розуму і було якось одночасно соромно та страшенно приємно, що при всіх негараздах, ці люди хочуть навіки бачити її у своїй родині. А ще вони, здається, зовсім не жартують...

Тепер у палаті відчувалось, що не тільки Русланка шокована подібними питаннями, а й Лесик став занадто серйозним так, наче вони вже стояли перед вівтарем, і мовчки чекав її відповіді. Його блаженні очі поглинали дівочий стан, а Руся тихенько зітхнула та відповіла:

– Без Лесика я вже не зможу жити, ніде й ніколи... Він це знає. А ще ви давно моя справжня родина. Не розумію: чим я заслугувала таке щастя? Але крім нього та вас мені нікого не треба. Я хочу бути з вами довіку...

– Амінь! – посміхнувся Леонід Михайлович. – Вітаю, синку! Тобі неймовірно поталанило з нареченою. Яке щастя, що тоді давно, я відмовився їхати служити до Вінниці, як планувалось. І ми потрапили до зелених рівнин, серед яких наш хлопчик зустрів маленьку Русю. Я вже казав та знову повторю: ти, маленька, врятувала своїм серцем і розумом мою дружину, за це я завжди буду дякувати тобі. А ще точно знаю, що зробиш найщасливішим оцього довгоногого дурня, який наразі від щастя просто втратить свідомість.

З мовчазного дозволу батьків і Русланки, Лесик міцно обійняв своє земне диво. Він стояв позаду дівчинки так, наче оберігав її від цілого світу й обоє почувались неймовірно комфортно та нероздільно.

Ось і вирішились всі питання на майбутнє. Та забігаючи наперед треба сказати, що допитлива й трудолюбна дівчинка Руся, яка любила саджати квіти й пізнавати все нове, вже виросла. Волею долі чи чогось іншого, вона звільнилась від гноблення власної сім’ї і знайшла собі нову родину – гарну та рідну. А ще з самого дитинства її полюбив маленький хлопчик Лесик. І коли виріс та змужнів, то покохав уже навіки.

Час летить нестримно і через рік родина Чигриних таки справила гучне місцеве весілля. Бабуня Русланки та дільничий капітан Іващенко, що стали поводирями долі двох закоханих сердець, сиділи на весіллі поруч і радісно спостерігали за неймовірно красивою парою молодих.

Батько Олеся підлікувався та, через набуті в полоні хвороби, вже не зміг піднятися в небо. Але й на пенсії Леонід Михайлович не байдикував. Він започаткував серед молоді підготовчі курси для майбутніх захисників і багато місцевих хлопчаків, після його занять, вступали до військових училищ. Дружина підполковника завжди була його вірною опорою.

А в солодкої парочки Чигриних, Лесика й Русланки, скоро планувалось народження Чигриняти. Та Руся не полишала надій, що трохи згодом вступить до якогось вишу і обов’язково, паралельно з розвитком щасливої родини, буде навчатись. Благо, розуму в неї для цього точно вистачить. Та й бабуня просто марить їй у всьому допомагати!

Звісно життя – річ дуже строката та намагається підкинути щось нове, радісне й не дуже. А в наш час і поготів! Але якщо дуже постаратись, то щастя не затьмарить ніяка в світі темрява. Ось і в цієї неймовірно закоханої парочки молодих людей назавжди залишаться в пам’яті пухнасті білі хмарки, що плавали колись у звичайному відрі води.