Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

N-1 МАГАЗИН ГОРОДИНИ 

‘С. ПАРКЕР I СИН’ 

ПЕРШОКЛАСНИХ ФРУКТIВ ТА ОВОЩIВ 

О, то чому б не доставити листа? Ха! Він же поштмейстер, ні? То що тоді в цьому поганого? 

Він прослизнув до магазину. Чоловік середнього віку намагався увести кілька морквин — чи, можливо, моркв — у життя дебелої жінки з великою господарською сумкою та волохатими бородавками. 

— Пан Сурма Паркер? — тоном ділового поспіху спитав Мокр. 

— Зачекайте буквально секундочку, п’не, я тільки... — почав чоловік. 

— Мені лише потрібно знати, чи ви — пан Сурма Паркер, це все, — урвав його Мокр. 

Жінка обернулася поглянути на несподівану заваду, але Мокр обдарував її такою всепереможною усмішкою, що вона зашарілася і навіть на мить пошкодувала, що сьогодні не нафарбувалася. 

— То тато, — сказав продавець. — Він на задньому дворі, сортує особливо складну капусту...  

— Це йому, — сказав Мокр. — Поштове відправлення. 

Він поклав конверт на прилавок і швидко вийшов з магазину. 

Продавець і покупчиня втупилися в рожевий конверт. 

— З.П.Л.? — вимовив пан Паркер. 

— О-о-о, це навіває мені спогади, пане Паркер, — сказала жінка. — За часів моєї юності ми писали таке на листах, коли фліртували. А ви ні? «Запечатано поцілунком любові». Були і З.П.Л., і Л.А.Н.К.Р., і... — вона понизила голос і хихикнула, — і, звісно ж, Х.А.П.О.Н.І.Я.[16]. Пам’ятаєте?  

— Все це якось повз мене пройшло, пані Дебела, — суворо відказав продавець. — І якщо це означає, що юнаки надсилають нашому таткові рожеві конверти з зепеел, то я тільки радий, що сам такого не застав. Нові часи, еге ж? 

Він обернувся й гукнув: 

— Батьку! 

«Що ж, от і зроблено одне добре діло на сьогодні, — подумав Мокр. — Або принаймні хоч якесь діло».  

Схоже, пан Паркер, так чи інакше, завів-таки синів. Проте все одно було... дивно думати про всі ті гори листів у старезній будівлі. Їх можна було розглядати як такі собі пакунки зі шматками історії. Достав їх, і історія піде одним шляхом. Але якщо запхнеш їх у щілини в підлозі, вона піде зовсім по-іншому. 

Ха. Він струсонув головою. От ніби один маленький вибір, зроблений кимось неважливим, міг все настільки змінити! Історію так легко в будь-який бік не розвернеш. Зрештою все повертається на круги своя, хіба ні? Він точно десь щось про це читав. Якби було інакше, ніхто б узагалі ніколи не наважувався ні на що.  

Він стояв на маленькій площі, де сходилися вісім вулиць, і вирішив іти додому по вулиці Ринок. Цей шлях був нічим не гірший за інші. 

Переконавшись, що і Стенлі, і ґолем зайняті працею на горах листів, пан Шеляг тишком зник у лабіринті коридорів. Оберемки листів тіснилися такими високими й щільними купами, що він заледве примудрявся протискуватися між ними, але нарешті досяг-таки шахти давно закинутого гідравлічного підйомника. Шахта була забита листами. 

Однак технічні сходи лишалися вільними, а головне, вони вели на дах. Звичайно, були ще пожежні східці зовні будівлі, але то було зовні, а Шеляг і в кращі часи не надто рвався назовні. Він жив у Поштамті, як дуже маленький равлик у дуже великій мушлі. Він звик до вічного присмерку. 

Повільно й болюче, з тремкими коліньми, він проминув забиті поштою поверхи й відчинив люк нагорі шахти.  

Від незвичного сонячного світла він заморгав і здригнувся, але виволік себе на пласку поверхню даху.  

По щирості, йому ніколи це не подобалося, але що було робити? Стенлі їв не більше за пташеня, та й сам Шеляг здебільшого обмежувався чаєм із печивом — але й це коштувало грошей, навіть якщо ходити на ринок перед самісіньким закриттям, а зарплатню ж перестали видавати кілька десятиліть тому. Шеляг був надто боягузом, щоб піти до палацу і спитати про причини. Він боявся, що якщо запитає про гроші, його взагалі виженуть з роботи. Тож він вирішив здати в оренду стару голуб’ятню. Що тут було поганого? Всі голуби давно приєдналися до своїх диких братів, а достойний прихисток був не тим, від чого можна було відмахнутися в цьому місті, навіть якщо в цьому прихистку таки трохи смерділо. Тут були зовнішні пожежні східці й усе таке інше. Порівняно з більшістю місцевих гостелів це був маленький палац. 

До того ж ці хлопці сказали, що запах їх не хвилює. Це були голуб’ятники-аматори. Шеляг не був точно впевнений, що воно значить — хіба що знав, що для правильного голуб’ятництво-аматорства вони використовують маленьку семафорну вежку. Але платили вони акуратно, ось що було головним. 

Він обійшов велику цистерну для збору дощової води, яка колись використовувалася для нині неробочого підйомника, бочком пробрався уздовж парапету до голуб’ятні й чемно постукав.  

— Це я, хлопці. Той-во, по квартплату прийшов, — сказав він. 

Двері відчинилися, і він почув уривок розмови: «...з’єднання довше тридцяти секунд не витримають...» 

— О, пане Шеляг, заходьте, — запросив чоловік, який відчинив двері.  

Це був пан Карлтон, власник бороди, якою міг би пишатися ґном — ні, якою могли б пишатися двоє ґномів. Він здавався більш тямущим, ніж двоє його компаньйонів, хоча й ненабагато. 

Шеляг скинув капелюха. 

— Прийшов по квартплату, пане, — повторив він, зазираючи чоловікові через плече. — І маю, той, троха новин. Подумав просто, що треба вам знати, хлопці, що в нас новий Поштмейстер. То, може, вам варто якийсь час бути трохи обережнішими, га? Ну, натяк розумієте? 

— І скільки ж протримається? — промовив чоловік, який сидів на підлозі й порпався у великому металевому барабані, всередині якого, як видалося панові Шелягу, містився дуже складний годинниковий механізм. — До суботи ви зіштовхнете його з даху, еге ж?  

— Ну, ну, пане Вінтоне, не треба так із мене жартувати, — нервово сказав Шеляг. — Коли він пробуде тут кілька тижнів і освоїться, я типу... натякну, що ви тут живете, гаразд? Між іншим, як голуби, в порядку? 

Він роззирнувся навколо. В приміщенні видно було лише одного голуба, який, настовбурчившись, сидів у кутку під самою стелею. 

— Вони зараз на ранкову зарядку полетіли, — сказав Вінтон. 

— А, он воно як, ну нехай так, — сказав Шеляг. 

— Хай там як, ми зараз трохи більше цікавимося дятлами, — сказав Вінтон, витягаючи з барабана погнутого металевого стержня. — Бачиш, Алексе? Казав же я тобі, що він погнувся. І на двох шестірнях всі зубці полетіли... 

— Дятлами? — перепитав Шеляг. 

Атмосфера явно згустилася, ніби він сказав щось не те. 

— Саме так, дятлами, — сказав третій голос. 

— Дятлами, пане Емері?  

Третій голуб’ятник завжди діяв Шелягові на нерви. Ця його звичка вічно нишпорити поглядом навколо, так, ніби він намагався бачити одразу все. І постійно у нього в руках була яка-небудь трубка, з якої йшов дим, або ще який-небудь механізм. Коли на те пішло, всі вони надзвичайно цікавилися трубками та шестірнями. При цьому, на диво, Шеляг ніколи не бачив ні в кого з них у руках голуба. Він не знав, як аматорять голубів, але дійшов висновку, що в присутності сторонніх цього не практикують. 

— Так, дятлами, — сказав чоловік, тим часом як трубка в його руках змінювала колір з червоного на синій. — Бо... — здавалося,