Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Я нічого не зрозумів, — щиро зізнався Ярослав. Він почував себе дуже тупим, це йому не подобалося.

— Зрозумієш, — недобре пообіцяв ельф. — Ходімо.

Ярослав знизав плечима і слухняно пішов слідом за ельфом. Вийшов із кімнати, помахав рукою Кіого, що зосереджено тягнув кудись стос книжок. Пройшовся довгим коридором з коричневою підлогою, пісочного кольору стінами і повною відсутністю вікон і дверей. Покружляв незнайомими сходами з дрібними, незручними сходами і шорсткими, теплими перилами. Вийшов через непримітні двері на вулицю і опинився на галявині, наче в іншому світі. Галявина була зелена з вкрапленнями жовтого і синього, рівна, немов стрижена, оточена з трьох боків щільним строєм дерев і чагарника, з четвертою обмежена кам'яною стіною зарослою мохом. Небо над галявою було світле, наче в іншому світі, дуже яскраве, сліпуче. Кришталеве склепіння, а не небо. І в той же час галявина була дуже жива, навіть Ярослав це відчував. Жодної крапельки фальші, навмисності та зайвої принади, яку можна зустріти на зображеннях райських галявин. І метелики над квітами не пурхали. На траву хотілося впасти і ні про що не думати.

— Підходяще місце, — сказав Ярен, озирнувшись.

— Гарно, — сказав Ярослав.

Ельф кивнув.

— Знімай взуття та покажи свою гімнастику.

— Взуття? — навіщось перепитав Ярослав.

— Тут не можна ходити у взутті. Земля має тебе чути.

Ярослав знизав плечима, але питати нічого не став. Босоніж так босоніж. Ельфам видніше, вони начебто з природою живуть у мирі та злагоді. Хлопець слухняно роззувся, поворушив пальцями і ступив у траву.

— Я чекаю, — нагадав ельф.

— Гаразд.

Ярослав спробував згадати з чого починати, але так і не зміг, на заняття він не ходив уже два роки, часу не вистачало, та й бажання не було. Вдома він виконував лише деякі вправи, які умів виконувати правильно. Принаймні, йому здавалося, що правильно. Втім, яка різниця? З Пашкою ельф навряд чи колись зустрінеться.

Почав демонстрацію своїх умінь Ярослав з журавля, що стоїть на одній нозі, точної назви він теж не пам'ятав, але в тому, що це журавель був впевнений. Майже. З тією ж ймовірністю це міг бути лелека. Або взагалі чапля. Журавель у його виконанні спробувала злетіти і плавно перетік у тигра, зовсім на тигра не схожого. А ось атакуюча змія вийшла добре, змія завжди в нього виходила, напевно, тому, що була найближча до підлоги і не вимагала вивертати кисті під дивним для такого положення кутом. Про кисті він вічно забував, упускав з поля зору цю дрібницю. Тай-дзи – це вам не карате, з його підсічками та кидками через себе, гучними криками та видихами. Все потрібно робити повільно, плавно і не перериваючись. Перетікати їх фігури у фігуру, не збиватися з ритму дихання, не кричати і не корчити звірячі пики. Напевно, тому Пашка мав так мало учнів.

— Досить, — сказав ельф. — Можливо, я не правий, але мені здалося, що ти щось робиш неправильно.

— Маєш рацію, я думаю. Я займався дуже мало і дуже давно, напевно, все наплутав, — повинився хлопець, йому хотілося напитися і спробувати зобразити щось у стилі «П'яного майстра» Джекі Чана. Дивне бажання.

— Хм, — глибокодумно висловився ельф. — Завдатки є, це головне. Решту ми виправимо. Думаю, місяця вистачить.

— На що? — вважав за потрібне запитати Ярослав, він ніколи нічого не підписував, не прочитавши. Щоправда, читання в його випадку мало допомагало, але ж це такі дрібниці.

— Потім зрозумієш.

— Потім?!

— Зараз тобі не треба знати. Зайве знання лише завадить.

— Десь я щось схоже вже чув. Мені це не подобається.

— Не переживай. Найближчий місяць тобі сподобається ще менше, — похмуро пообіцяв ельф.

Напевно, знущатися буде!

— Ти хоч знаєш, що збираєшся робити? Чи сподіваєшся зрозуміти у процесі?

— Знаю. Не хами, я твій учитель.

— От пощастило, — зобразив захоплення Ярослав, намагаючись зрозуміти, коли встиг нахамити. — Прямо як утопленику, що винирнув поряд із жіночим нудистським пляжем.

— Ходімо, — ельф махнув рукою, показуючи напрямок, і пішов, не цікавлячись як на цей жест відреагував учень.

— Знову йдемо? І довго ми будемо ходити? Я розраховував сьогодні по-людськи пообідати.

— Забудь.

— Про обід? Я і так худий як кілька.

Ельф оглянув постать учня, піднявши брову.

— Погано. Це ми також виправимо.

— Я вже боюся.

— У тебе немає вибору.

— Чорт, а я й не здогадувався. Потрібно полікувати нерви. У вас валеріанка продається?

— Заткнися. Ідемо.

І вони пішли. Ярослав сперечався просто з любові до мистецтва. Насправді йому було дуже цікаво і весело. Він сам собі нагадував дурну Червону Шапочку, що намагається перерахувати завеликі для бабусі вовчі ікла. Накочував черговий напад просвітленого стану. Весь світ ставав добрим і лагідним. Ярослав відчував себе щасливчиком і краєм свідомості відзначав, що те, що відбувається при всій своїй дивності, дуже йому подобається. Думати не хотілося. Нехай думає ельф, з них двох саме він учитель, тож йому й карти до рук.

— Ярен, то що там із основою? — не те щоб було цікаво, просто слово засіло в голові.

— Найпростіші плетіння, — загадково сказав ельф, не обертаючись. — Те, що існує, так чи інакше, скрізь та в усьому. Їх насправді багато і більшість із них не завершено.

— Як не завершено?

— Тільки завершені плетіння можуть проявитися в матеріальному світі, — ельф посміхнувся. — Завершені та наповнені енергією, силою загалом, потім поясню. Це все одно, що оживити щось неживе. Зате до незавершених плетінь найпростіше прив'язати щось своє, менше енергії витрачається, часу.

— Ага, — Ярослав спробував уявити це все. Виходило не дуже. Може, у них тут книги з картинками є?

— Викинь із голови, — сказав ельф. — Тобі вони не знадобляться. У твоєму випадку набагато простіше починати плетіння та нуля. Менше шансів, що воно буде нестабільним.