Стівен Кінг - Якщо кров тече

— Просто зараз піду вниз і поприскаю його грифолу, — сказав я. — А якщо ви впевнені, що так можна, то забрав би додому хоча б сенполію.

— Аякже. — Вона сказала, як кажуть янкі: «аякжиж». — Бери скілько захочеш.

Вона пішла нагору, а я спустився в підвал, де містер Герріґен тримав у кількох тераріумах свої гриби. Поприскавши на них, я подумав про повідомлення, яке отримав серед ночі від користувача корольпірат1. Тато мав рацію, це мав бути жарт, але хіба жартівник не спробував би прислати щось бодай наполовину дотепне, як-от «Рятуйте, я запертий в якійсь коробці» або старе добре «Не турбуйте мене, дайте спокійно порозкладатися»? Чому жартівник прислав лише дві літери «а», якщо вимовити котрі, виходить чи то булькання, чи то хрип? І нащо жартівникові посилати мій ініціал? Не раз, не двічі, а тричі?

***

Врешті-решт я забрав чотири хатні рослини містера Герріґена: сенполію, антуріум, пеперомію та дифенбахію. Я розставив їх по нашому будинку, приберігши дифенбахію для своєї кімнати, бо вона була моя улюб­лена. Але я просто затягував час і знав це. Щойно росли­ни знайшли свої місця, я взяв з холодильника пляшку чаю «Снепл», поклав її в сідельну сумку велосипеда й поїхав до В’язового кладовища.

Того спекотного літнього полудня там було безлюдно, і я подався просто до могили містера Герріґена. Камінь стояв на місці — нічого надмірного, просто гранітна пам’ятка з іменем і датами. Під ним лежало доволі квітів, досі свіжих (ненадовго), і в більшість були вкладені листівочки. Найбільший оберемок, певно набраний з власних клумб містера Герріґена — з поваги, а не зі скнарості, — був від родини Піта Боствіка.

Я опустився на коліна, але не для молитви. Витяг з кишені телефон і стис у руці. Серце билося так сильно, що за кожним ударом перед очима вискакували чорні цяточки. Я зайшов у контакти й набрав його. Тоді опустив телефон і приліг щокою на свіжонасипаний дерен, вислуховуючи Теммі Вайнет.

І мені таки здалося, що я її почув, але то, певно, була просто моя уява. Звуку довелося б пройти крізь його піджак, крізь віко труни й крізь усі два метри ґрунту. Але мені здалося, що він пройшов. Ні, поправка — я був певен цього. Телефон містера Герріґена виспі­вував «Тримайся свого чоловіка» в могилі піді мною.

Іншим вухом, не притуленим до землі, я чув його голос — дуже тихий, але розбірливий у дрімотній нерухомості того місця:

— Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним.

Однак доречно це чи ні, він уже не передзвонить. Він помер.

Я пішов додому.

***

У вересні 2009 року я пішов до середньої школи в Ґейтс-­Фолз разом із друзями Марджі, Реґіною та Біллі. Нас возили на вже трохи поїждженому шкільному транс­порті, через котрий місцеві учні швидко почали називати нас «народом з короткого автобуса». Хоч я врешті й виріс (зупинившись за п’ять сантиметрів від омріяної позначки в метр вісімдесят, що трохи надкраяло мені серце), але в перший шкільний день був найнижчим учнем восьмого класу. Це зробило мене бездоганною мішенню для Кенні Янко, дебелого хулігана, котрого залишили на другий рік і чию фотографію треба було розмістити в словнику поруч зі словом «кривдник».

Перший урок був зовсім не уроком, а загальношкільними зборами для новеньких з так званих «освітніх сателітів»: Гарлоу, Моттона і Шайло-Черча. Директор того року (та й у багато прийдешніх) був високим, незграбним дядьком з такою блискучою лисиною, що вона здавалася відполірованою. То був Альберт Даґлас, відомий серед учнів як Алкберт і Буль-Буль Даґ. Ніхто з учнів насправді не бачив його нагепаним, але всі свято вірили в те, що він пиячив.

Він вийшов до кафедри, привітав усю «групу прекрасних нових учнів» у школі в Ґейтс-Фолз і розказав про чудові штуки, що чекали на нас у прийдешньому навчальному році. Серед них — оркестр, пісенний клуб, клуб дебатів, фотоклуб, «Майбутні фермери Америки», а також усі види спорту, котрі тільки нам під силу (бейсбол, біг, європейський футбол або лакрос — американський футбол не був доступним аж до старшої школи). Він пояснив про «Чепурні п’ятниці» раз на місяць, коли від хлопців очікували краваток і спортивних піджаків, а від дівчат — суконь (не коротших за п’ять сантиметрів вище коліна, будь ласка). Наостанок він розповів, що для новеньких з інших міст (тобто нас) не мало бути жодних учнівських ритуалів посвяти. Минулого року учень, що перевівся з Вермонту, опинився в Центральній лікарні Мейну після того, як його змусили вижлуктити три пляшки «Ґаторейду», після чого традицію заборонили. Тоді директор побажав нам успіхів і відіслав з миром до наших «освітніх пригод».

Мої побоювання загубитись у велетенській новій школі виявилися безпідставними, бо вона насправді не була велетенською. Усі мої уроки, крім сьомого (літератури) були на другому поверсі, і мені сподобалися всі вчителі. Лякав урок математики, але виявилося, що ми почнемо майже звідти, де зупинилися в старій школі, тож усе владналось. У мене вже з’явилося непогане відчуття про всі ці події, аж тут настала чотирихвилинна перерва для переходу між класами з шостого на сьомий урок.

Я подався коридором до сходів повз балакучих учнів, що гупали дверцятами своїх шафок, повз запах макаронів із м’ясом з їдальні. Я дійшов до самих сходів, коли мене вхопила чиясь рука.

— Гей, новенький. Не так швидко.

Я розвернувся й побачив повномірного троля з обсипаним вуграми обличчям. Чорне волосся звисало до плечей жирними пасмами. Малі темні очі зиркали з-під рельєфного виступу лоба. Вони були повні нещирої веселості. На ньому були джинси-димоходи та обчухрані байкерські чоботи. В одній руці він тримав паперовий пакунок.

— Візьми.

Я взяв, гадки не маючи, для чого. Діти пробігали повз мене й спускалися сходами, деякі швидко зиркали на хлопця з довгим чорним волоссям.

— Зазирни.

Я зазирнув. Там були ганчірка, щітка й банка крему для взуття «Ківі». Я хотів віддати пакунок.

— Мені треба на урок.

— Нє, новенький. Не підеш, доки не начистиш мені чоботи.

Тепер я мав певну гадку. Це був трюк у традиції посвяти, і хоч директор вранці прямо її заборонив, я подумав, чи не зробити це. А тоді подумав про всіх тих учнів, що бігли вниз повз нас. Вони побачать сільського хлопця з Гарлоу на колінах із ганчіркою, щіткою і банкою крему. Чутка розлетиться швидко. І я все одно міг би це зробити, бо пацан був набагато більший і мені не подобався вираз його очей. «Я з радістю з тебе лайно виб’ю, — казав той погляд. — Тільки дай мені привід, новенький».

Тоді я подумав про те, що сказав би містер Герріґен, якби побачив мене на колінах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.

— Ні, — сказав я.

— Краще не роби такої помилки, тобі не сподобається, — сказав він. — Повір мені, гімнидло.

— Хлопці? Чуєте, хлопці? У вас усе гаразд?

То була міс Гарґенсен, моя вчителька природознавчих предметів. Вона була молода й гарна, навряд чи давно після коледжу, але мала ауру впевненості, котра повідомляла, що вона не терпітиме ніякого лайна.

Здоровань похитав головою: жодних проблем.

— Усе добре, — сказав я, повертаючи пакунок власнику.