Леся Воронина - Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку № 9

зайшли у сусіднє приміщення, вона клацнула вимикачем — і я побачив, що стою посеред добре обладнаної наукової лабораторії. Над потужним мікроскопом схилився якийсь невисокий чоловік, біля лабораторного столу, заповненого колбами, ретортами й слоїками, схилився інший дослідник. Щось у цих двох постатях було знайоме. Я придивився й упізнав своїх нових друзів — Жука та Зайця.

— А ви як сюди потрапили? — вражено запитав я у хлопців.

— Оце якраз було зовсім просто. Пані Соломія доправила нас сюди на часольоті, — пояснив Заєць. — На жаль, то був її останній політ. Коли вона повернулася додому, її вже підстерігали синьоморди. Добре, що вони не захопили часоліт. Хіба ж можна здогадатися, що цей обшарпаний "Запорожець" — насправді машина часу?

— Представники нашої організації роблять що можуть, але підступний вірус страху вражає все більше й більше людей, — додав Жук. — Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія… — Жук із надією глянув на моїх батьків.

Але тато заперечливо похитав головою.

— У такому разі не буде кому опиратися десанту прибульців, — сумно промовив Заєць. І, здається, вперше я не побачив на його обличчі усмішки— звичний оптимізм зрадив і його.

— Ніколи не можна впадати у відчай, — заперечив тато і повів нас усіх за собою.

Він рушив угору вузенькими сходами. Стеля у цьому тісному коридорчику була зовсім низька. Навіть мені доводилося пригинатися. А тато зігнувся майже удвоє. Та наша маленька група продовжувала уперто підніматися все вище й вище. Врешті ми дійшли до другого рівня піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати. Водночас він заглядав у розгорнутий папірус, що тримав перед очима.

— Ось тут, — промовив тато, ще раз уважно подивившись на дивні значки, накреслені на папірусі. — Треба діяти швидко, цей папірус ми ще не встигли обробити спеціальним розчином. Він от-от може розсипатися. Але в ньому якраз ідеться про те, як можна врятувати усю нашу цивілізацію.

Ми оточили тата й нетерпляче зазирали йому через плече. Я побачив на жовтуватому аркуші, що вже почав чорніти й розсипатися по краях, стародавній малюнок, який нагадував… так-так, він нагадував звичайнісіньку муху!

— Погляньте! — скрикнув Заєць. — Ось точнісінько такий значок на стіні!

Щойно тато торкнувся вирізьбленої на стіні комахи, як на кам’яній поверхні утворилася ніша. Він простягнув руку, обережно обмацав заглиблення й витягнув звідти дивний предмет. То було металеве півколо з маленькою пластинкою посередині, схожою на тонкий язичок.

Розділ 24. Космічні загарбники прибувають

Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись ізгори пролунав звук, схожий на гуркіт грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.

Я глянув на годинника й здригнувся. Стрілки показували рівно третю годину ночі.

— Здається, прибули наші незвані космічні гості, — дуже спокійно сказав тато. Потім так, ніби робив це щодня, він приклав щойно знайдений предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді кілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструмента.

— Та це ж дримба, — прошепотів у мене за спиною Заєць, — тільки форма у неї інша, ніж у звичайних дримб.

Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони були схожі й на пронизливе дзижчання, і на свист вітру, і на дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люка. Тато на хвильку урвав гру на дримбі й звичним рухом розчахнув люк.

Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, спрямований на зрізану верхівку піраміди.

Коли наша невеличка команда вийшла на верхній майданчик, усі світлові промені вмить зосередилися на нас. Я відчув себе таким же беззахисним і маленьким, як та муха, котру сьогодні вранці на моїх очах проковтнув довголапий синьоморд.

— Вони знижуються, — тихо промовила мама й взяла мене за руку.

— Я не думав, що їх буде аж так багато, — зауважив Жук, і я відчув, що він, попри всі намагання, страшенно хвилюється.

— А я почуваюся, як на арені цирку, — пожартував Заєць і раптом підстрибнув і зробив у повітрі сальто-мортале.

Розділ 25. А тато грає на дримбі

Найспокійніше, здається, почувався мій тато. Він продовжував вигравати на дримбі, і раптом я почув, що до цих звуків почали долучатися десятки, сотні, тисячі інших. Спершу слабенькі, ці звуки, що долинали звідусіль, перетворилися врешті на мільйонноголосий хор. То до нашої піраміди наближалися хмари оскаженілих комах!

За мить у сліпучих променях над пірамідою кружляли й дзижчали комарі, мухи, ґедзі — кузьки усіх кольорів і розмірів. Зненацька я почув знайоме ляскання — то знову здиралися на піраміду синьоморді любителі комах, котрі вже встигли поласувати земними мухами та комарами раніше, і тепер їхній потяг до місцевого делікатесу був непереборний.

Спершу я злякався, коли побачив, як з-за краю кам’яної стіни виткнулася перша ротата блакитна ропуха.

— Стережіться! — вигукнув я і вже хотів ховатися назад, всередину