Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

підтримала, навіть, мабуть, зраділа. А з родом військ питання не стояло ніколи. Звісно, повітряно-десантні війська, десантура. В моїх очах це були найкрутіші хлопці з усіх, хто живе на планеті. Тому одинадцятий клас я подолав зі спокійним серцем і впевненістю, що це саме те, що мені потрібно і чого я хочу.

Я почав серйозно готуватися до втілення своїх планів. Прокидався о п’ятій ранку, бігав дев’ять кілометрів, розтягував ноги, йшов на турнік із брусами, потім додому, щодня — бокс, щодня — турніки і футбол. У той період засинав одразу, як тільки моя голова торкалася подушки. Припинив витрачати час на дівчат. Спорт, книжки, постійні прогулянки за місто, це те, чим я був захоплений. Мені цікавий безперервний розвиток і прогрес. Після останньої п’янки я не випив жодної краплі алкоголю і більше жодного разу не з’явився на шкільній дискотеці чи інших подібних заходах. Розваги просто втратили будь-яку цінність.

Цей опис відповідає образу хрестоматійного юного героя. Сильному, сміливому, доброму. Так буває в легендах, але в житті покращення якихось рис людини тягне за собою пиху, а за пихою купу інших вад, основаних на самозакоханості та відсутності поваги до оточення. Я ставав сильнішим, агресивнішим, завдяки моєму «відлюдництву» тестостерон знаходив вихід лише у спорті та бійках. Будучи «іграшковим» взводним у класі, я відчув, що таке влада, і це п’янке відчуття мені подобалось. У спілкуванні з однолітками я поводився владно і жорстко, з дорослими — зухвало.

Моя друга серйозна бійка з Дідом яскраво продемонструвала трансформації, які зі мною відбувалися. Це трапилось за місяць до закінчення школи, коли Бабуся торгувала на базарі, й ми знову з ним опинилися у квартирі самі. Через якусь дрібницю виник черговий конфлікт, але цього разу Дід схопив на кухні ніж і почав розмахувати ним у мій бік. У нас різні історії були: він мене душив, викидав на сніг босого в одних підштанках, ганявся за мною по вулиці, але з ножем кинувся вперше. На ніж, що раптово з’явився перед моїм обличчям, я відреагував не зовсім адекватно, як здається. Замість того, щоб відступити, я навпаки схопив обома руками його руку, що тримала ніж, і почав бити лобом по його обличчю доти, поки ніж не опинився на землі, а слідом за ножем упав і Дід. Усе моє обличчя було в крові… в його крові з розбитого носа, розсіченої брови і губ. Я стояв над ним і глибоко дихав. Всередині вирували тваринні емоції, у тому числі й тріумф перемоги над давнім кривдником. Дід лежав і пускав криваві бульби з носа. Раптом мені здалося, що він знову тягнеться до ножа. Я підняв ніж, кинув його в умивальник, узяв свого дев’яностокілограмового Діда за руку і потягнув на сходовий майданчик. Було дуже важко, але я впорався. Дотягнув до сходів, штовхнув ногою, і він скотився на один прогін, упершись у стіну. А переможець розвернувся і пішов до квартири, прийняв душ, приготував собі поїсти, сів за комп’ютер і навіть не згадав про те, що трапилося. Дід зняв побої і написав заяву в міліцію. Для мене все закінчилося висновком про самооборону, але зовсім не це стало головним наслідком події. Мені здавалося, що дитинство закінчилось: я був дуже крутий, непримиренний до ворогів, дисциплінований і фізично сильний. Ну просто ідеальний солдат. Я помилявся і відчув це досить скоро.

…А тим часом навчальний рік добіг кінця. В атестаті навіть стояли дві двійки чи трійки — вже не пам’ятаю. Але були і дві дванадцятки — з фізкультури та довійськової підготовки. Єдиний із класу з двома дванадцятками… і двома двійками чи трійками.

На випускний я знову напився. Якими аргументами себе переконав зрадити своїм поглядам — уже не пам’ятаю. Третя і остання в житті пиятика. Було страшенно соромно від того, що хтось бачив мене в такому стані. Знову асоціював себе з Дідом, ще більше, ніж будь-коли, і це було огидне відчуття.

Зранку прокинувся з почуттям свободи і легкої розгубленості від того, що мені не потрібно більше готуватися до навчання та йти до школи.

Я більше ніколи не бачив більшість зі своїх однокласників.

* * *

По закінченні школи я віддалився від усіх своїх знайомих. Більше часу став проводити на самоті. Мій будинок стояв на краю міста, тому до безлюдних місць мені було палицею докинути, і я частенько ходив прогулятись до посадки в навушниках, позасмагати на сонці чи податися ще далі й дійти до старого затопленого кар'єру. Я купався, стрибав зі скелі, засмагав тривалий час, а потім повертався додому. До кар’єру було близько години ходу. Взагалі дуже багато ходив пішки. У тому числі й до Мами, яка жила на іншому кінці міста зі своїм новим супутником життя і моїм маленьким братом. Після повернення з Києва, коли мені було чотирнадцять, Мама зустріла чоловіка і почала з ним жити. Я до них не переїхав, а залишився жити з Бабусею.

Дивно, як все раптом змінилось у моїй системі спілкування із собі подібними. Я досить довго хотів потрапити в компанію до крутих хлопців з моєї школи. Ну, знаєте, морально слабкі люди завжди об’єднуються в групки чи вступають в уже наявні, щоб відчути себе частиною чогось більшого, надати собі значущості, самоствердитись. Таким чином вони намагаються заповнити порожнечу всередині себе чимось підставним, тим, що видається їм важливим, що надасть сенсу їхнім вчинкам. Ця порожнеча тягне за собою невпевненість, боягузтво, комплекси, і найлегший спосіб, до якого часто звертаються люди, — заповнити пустку чимось штучним. Наприклад, компанією крутих хлопців, яких ти не поважаєш, не любиш, не цінуєш, ти просто «з ними», а вони створюють враження крутизни. І часточка цієї наносної крутизни дістається тобі. Але це не заповнить порожнечі, лише породить агресію, за рахунок якої ти будеш самостверджуватися, або страх — і тоді ти втратиш себе остаточно. Коли таке трапляється з дітьми, ще можна зрозуміти. Дитяча несформована свідомість не здатна оцінити марність подібних кроків повною мірою. Тут потрібні батьки, щоби наставляти хлопчака на правильний шлях. А от коли дорослі люди страждають чимось подібним, це вже дуже сумно. Дорослі чоловіки, що відслужили нещасні півтора-два роки «строчки» у ПДВ двадцять років тому, що пиячать у тільняшках і намагаються розбити різні скляні предмети об свою тупу голову, — яскравий тому приклад. Ці люди, не маючи у житті нічого, чим можна було б пишатися, хапаються щосили обома руками за прожиті два роки життя, об’єднуючись у цьому прагненні з