Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

цей хтось просто відімкнув замок, почувши дзвінок, і пішов собі. Впоравшись із дверима самостійно, я увійшов всередину. Одразу ж повз мене прочалапав чувак, навіть не звернувши на мене увагу. Взутий у чоботи, сука, по моїх килимах. Просунувшись далі, уже не роззуваючись, я побачив у кімнаті близько десятка людей. Хтось танцював з незнайомими дівками, хтось сидів за столом та поїдав олів’є, а хтось просто жлуктив горілку. Побачивши знайоме обличчя однокласника, я наблизився до нього й запитав:

— Що тут відбувається?

— Вечірка трішки вийшла з-під контролю, — сказав він, розплившись у п’яній посмішці.

— ?

— Я не знаю. Хтось комусь зателефонував, хтось із кимось прийшов… я не знаю.

Тхнуло їжею, пивом, парфумами, димом цигарок і марихуани, потом і хіттю — так відгонить розбита мрія підлітка. На мою присутність ніхто навіть не звернув уваги. Зазирнув через вікно вниз, де був вхід у під’їзд, з висоти добре видно, скільки там народу і машин. Доки я стояв і дивився, кілька машин від’їхало, але на їхнє місце одразу підкотилися інші, до під’їзду зайшла компанія хлопаків і дівчат, пришвартувалося таксі й вивантажило ще пару людей, які привіталися з кимось на вулиці, а потім також зайшли у будинок.

І тут мене охопило кришталево чисте усвідомлення того, що моє друге сп’яніння в житті просто неминуче. І я змирився перед нездоланною необхідністю…

Розплющив очі вже під ранок. Прислухався — тиша. Зайшов до зали, а там навколо столу, під тьмяним світлом торшера сидять мої однокласники, пара якихось дорослих мужиків і кілька знайомих хлопців, дещо старших за нас.

— Ну що, поспав? — зі сміхом вимовив один із них.

Усі обговорювали те, що трапилося вночі. На обличчях посмішки, і вони очевидно пишалися тим, на що перетворилася наша вечірка. Мене дратували їхні посмішки, головний біль, спогад про «пригоду» і взагалі відчуття втраченого часу.

— У мого знайомого був собака. Якось він чимось захворів.

Усі мовчки обернулись до мене, а я продовжив.

— Хтось порадив поїти пса одним стаканом вина на день, мовляв, це має допомогти.

Я потягнувся за пляшкою вина, яка лежала на столі. Навіть не знаю, звідки вона взялася, бо вина ми не купували. Відкрив корок і почав собі наливати у пластиковий стаканчик.

— Ну і що, собака одужав? — запитав мене мужик років сорока.

— Ні, здох, а господар спився, — випив вино до дна. — Пішов я, мабуть, додому. Не поламайте мої колонки і не спаліть килими, бо прикро буде… після пережитого.

Це була моя друга пиятика, після якої я пообіцяв собі уже вдруге, що більше ніколи.

* * *

Потрібною якістю солдата є відчуття сили, відчуття впевненості, що ти не відступиш і зможеш. Я здобув відчуття сили у тринадцять років. Тоді досить часто бився, бо легко піддавався гніву з будь-якого приводу. Гормони вирували у підлітку, як вулкан. Проте лише одна бійка подарувала мені це відчуття впевненості в собі — бій з моїм Дідом. З Дідом — як символом підсвідомого страху, відчаю, несправедливості й моторошної сили, що пригнічує і підкорює.

Усе почалося цілком банально. Ми тоді завели чергового кота, й одного разу, коли ми з Дідом були у квартирі самі, той почав мені закидати, що я недостатньо піклуюся про тварину. Слово за словом — і Дід уже стоїть, стискаючи руками моє горло. На день народження Бабуся подарувала мені телефон Siemens С75, мушу сказати, дуже міцний апарат. Я дотягнувся до кишені в штанях, витягнув його і почав бити щосили по обличчю Діда. Перший удар — щока. Другий — розбитий ніс, хватка на моїй шиї слабне. Третій удар — знову ніс. Четвертий — око. Обличчя Діда і моя рука з телефоном у крові. Він відпускає мою шию і з заплющеними очима задкує. Я роблю крок до нього і продовжую бити телефоном по обличчю. Після чергового удару він падає на коліна і впирається руками у підлогу. Я зупинився. По всій підлозі — бризки крові, а під Дідом накапала ціла калюжа. У цей момент мені стало його шкода. Це було милосердя над переможеним ворогом, кривдником. Уперше. Він стояв на колінах, я стояв над ним. Мої руки були в ЙОГО крові. Він стогнав від болю. Я пішов на кухню, взяв рушник і поклав біля його руки. Він відштовхнув його вбік з матами. Ну і нехай, я повернувся до кімнати, вдягнувся, вийшов із квартири і подавсь на вулицю прогулятися. Намагався перетравити все, що відбулося, збагнути, які відчуття зараз вирують всередині. А все було дуже просто: я сповнився силою.

* * *

І останньою, найважливішою рисою доброго солдата є бажання — бути солдатом.

Від одинадцятого класу я вже нічого не очікував, не мав жодних ілюзій. Знав, що я — закостенілий двієчник, і жодного дива вже очікувати не варто. Просто хотів якось протягнути цей рік. Але трапилося маленьке чудо. З’явився предмет, за котрий так само, як і з фізкультури, я став отримувати добрі оцінки, — військова справа. Учитель усе зорганізував прямо як в армії, і йому знадобився командир взводу. Ним мав стати хтось із нас. Щоби вибрати найбільш гідного, учитель порадився з класним керівником. Вона порекомендувала хлопця, що прийшов до нас у клас лише в цьому році. Добрий, розумний хлопець був відмінником і подобався класній, але він не хотів бути солдатом. Уже через місяць учитель збагнув, що зробив хибний вибір, і вирішив провести голосування серед учнів. Вибрали мене. Учитель також брав участь у голосуванні і віддав свій голос за мене. Маю визнати, що тоді дуже пишався собою. Завдяки кращій фізичній підготовці мені легко вдалося бути попереду всіх на тренуваннях чи здачах нормативів. Та й теоретичний матеріал я засвоював дуже легко. Тому що було цікаво. Тоді, мабуть, вперше задумався, що хочу в армію. Моя влада, що обмежувалась нікчемними сорока п’ятьма хвилинами уроку, одурманила мені голову, і я не гребував карати когось за балаканину і змушував віджиматися. Мене всі слухали і рідко сперечалися.

Окрім того, у школі вчителі постійно транслювали думку, що ті, хто погано навчається, підуть в армію. Ці слова мали мотивувати гризти граніт науки, але на мене вони подіяли зовсім по-іншому. Я дійсно вже бачив своє майбутнє в лавах військових, заспокоївся стосовно успішності й перестав взагалі цим перейматись. Тепер я знав, що в армію можна потрапити з будь-яким атестатом. Виконання обов’язків командира взводу в школі переконало у тому, що я зможу стати не просто солдатом, але й цілим офіцером! Мама мене