Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Тарас на своїй голові і здоровенного ополоника, і макогона, та все ж таки далі того, щоб попіл вигребти або казани почистити, не пішов. Та й то робив абияк. Ну, а пан хотів, щоб його кухня вславилася не менше від кухні графа Строганова—у того ж кріпак-кухар вигадав страву і вславив свого пана між усіма панами, і звалася та страва — "беф-строганов". Пан Енгельгардт любив добре попоїсти — це одразу було помітно, як тільки глянеш на його налиті щоки та товсті, ніби завжди масні, губи — отже й кухню хотів завести неабияку. І слава Строганова не давала йому спокою. Виявив би Тарас талант, може б і в Варшаву саму послав — вивчитися готувати різні делікатеси,—так і управитель казав,—але Тарас тікав з кухні і десь під кущами розвішував свою колекцію малюнків та милувався з неї.

— Нічого з нього тут не вийде! —махнув рукою управитель, і коли пан прислав листа, щоб усю гвардію козачків, яких зібрали, прислати до нього у Вільно, управитель послав і Тараса.

Правда, в листі, де повідомляв, скільки відправляють до пана пудів пшениці, скільки масла, скільки полотна і скільки хлопців, проти прізвища Шевченка управитель приписав: "Можна вивчити на хатнього маляра", бо помітив уже і колекцію Тарасових малюнків, і його власні спроби.

Але пан на це не звернув уваги. Йому здалося, що саме з Тараса вийде хатній козачок.

"Козачок! І вигадали ж таке!" із злістю думав Тарас. Саме це слово було ненависне Тарасові, певне тому, що походило від любого йому слова "козак". Були діди вільними козаками, а онуки стали у панів "козачками"!

Ех! Нудьга яка сидіти в передпокої і чекати, поки гукне пан або води подати, або люльку прийняти. Краще вже, коли пан їде кудись, тоді хоч світу трошки побачиш. По дорозі на заїздах не без того, щоб не поповнити свою колекцію малюнків, а коли пана нема дома, з цих дешевих ярмаркових картинок Тарас перемальовує. Є у нього вже і соловей-розбійник, і старий сивий Кутузов, і козак Платов. От козака Платова він не змалював, чекав слушного часу.

6 грудня у Вільно, як і в усіх великих містах, "благородне дворянство" давало пишний бал. Адже це був день іменин імператора всеросійського Миколи І.

Вже зранку в будинку почалася метушня й біганина. Цирульник, стрибаючи то ліворуч, то праворуч, підголював панські щоки і підправляв пишні невеличкі бачки. Козачки бігали з окропом, рушниками, різними речами панського туалету. Кравець пришивав до нового гвардійського мундира золоті ґудзики з орлами. Лакеї щось допрасовували, щось чистили. Тарас з ніг збився, але настрій у нього був прегарний. Аякже! Пан їде на бал! Він там гулятиме цілісіньку ніч. Аж от коли Тарас перемалює Платова.

Нарешті подано сани, на пана накинули шубу з бобровим коміром.

— По-га-няй!—і Тарас сам собі пан!..

Він почекав, поки в домі все затихло. Поснули зморені денною метушнею лакеї та інша челядь, і навіть комірниця, що любила на ніч усе оглянути, перестала вже брязкотіти своїми ключами. Тоді вийняв із-за шафи, що стояла у передпокої, своє багатство. В кишені штанів ще зранку захована лойова свічка — ага, не догляділа-таки комірниця — і олівець, що також непомітно він узяв зі столу в конторника, коли бігав до нього з якимсь дорученням від пана.

Прислухався ще. Ні, всі сплять. Він, посміхаючись і радіючи, що може, нарешті, віддатися улюбленій справі, засвітив свічку, розклав свої малюнки, розрізав аркуш паперу і почав перемальовувати знаменитого генерала Платова.

Кінь виходить добре, ні, таки справді добре. Тарас примружує око і дивиться збоку—справжній тобі кінь, та й годі, ач, як копитами землю риє! От тепер за генерала треба братися. Якби він таким же, як на картинці, вийшов—на картинці відразу видно, що це знаменитий генерал. Він заходжується коло генерала. От треба, щоб і очі блищали так само. Ну, звичайно, цього олівцем не зробиш так, як фарбами. Нічого, спробуємо і олівцем...

В "Дворянском собрании" — вогні, музика, вже давно пролунав "Гром победы" і гарненькі шляхетні панянки в мудрованих зачісках та легких, як хмаринка, вбраннях відтанцювали мазурку. А Тарас усе малює...

Стікає лойова свічка, надворі починає сіріти, і до будинку пара рисаків підвозить сани з паном. Сніг тільки рип-рип...

А Тарас малює.

Двері вже риплять дужче ніж сніг, але й цього не чує Тарас. Він чує тільки, як чиясь рука хапає його за чуба, і бачить, як усі його малюнки летять на підлогу.

— Цо то? Нєнза пшеклєнта! (Що це? Прокляття!) — лютує пан і частує Тараса і по щоках, і по голові дужими лящами. — Вигадав таке! На стайню! Палити свічку! Пожежі наробити! Не чуєш, як пан приїхав! Бидло!..

На крик прокинулася челядь; комірниця, сухенька підстаркувата, приживалка ще старої пані, теж просунула голову в двері. Ото ще лихе створіння, просто з гадючих спинок зшита, —закочує очі до неба, хреститься, як усі католички, і стогне:

— Матка боска ченстоховська! Пане мій ясновельможний! І свічку ще панську сміє палити!—І, як змія, — на Тараса, висмикнула свічку з рук, ущипнувши, бо Тарас свічку погасив і в кулак затиснув.

Самими панськими лящами цього разу не обійшлося. На ранок двоє здорових лакеїв потягли бідолашного Тараса на стайню, і надовго смуги від різок кучера Сидорка залишились у нього на спині.

— От уперте, мовчить і не крикне! — мовив кучер Сидорко.

І справді, Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю.

Удень, щоб прислужитися панові, комірниця мимохідь усе нашіптувала: і такий цей Тарас, і сякий.

Увечері зібралося у Енгельгардта кілька друзів — за чаркою доброго вина в карти перекинутися.

Тарас, зблідлий, похмурий, прислужував їм.

Велися розмови про се, про те — і як панна Зося вчора мазурку танцювала, і як Гладкевич зайця загнав, і як у Трощинських гуляли, поки без тями не