Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

— «Зпадковість», — сказала Коніна. — Та відьма пояснила мені його значення. Моя мати була танцівницею в храмі якогось божевільного бога, а мій батько її врятував, і вони... були разом певний час. Кажуть, зовнішність і фігуру я успадкувала від неї.

— І вони доволі нічого такі, — з безнадійною галантністю мовив Ринсвінд.

Вона зашарілася.

— Так, але від нього я отримала жили, якими можна швартувати кораблі, рефлекси, як у вужа на сковорідці, нестерпне прагнення щось вкрасти й жахливе відчуття, що при зустрічі з кимось мені потрібно кинути йому в око ніж із відстані дев'яноста футів. А я можу, — додала вона з ноткою гордості.

— Ой леле.

— Це відштовхує чоловіків.

— Ну, напевно, — слабко відізвався Ринсвінд.

— Ну, і коли вони про це дізнаються, дуже важко їх втримати.

— Хіба що за горло, — погодився Ринсвінд.

— Не те, що потрібно для міцних стосунків.

— Розумію, — сказав Ринсвінд. — Але все ж це досить допомагає, якщо ти хочеш стати відомим злодієм-варваром.

— Але зовсім некорисно, — відізвалася дівчина, — коли прагнеш стати перукарем.

— А-а.

Вони вдивлялися в туман.

— Справді перукарем?

Коніна зітхнула.

— Гм, на перукарів-варварів, ймовірно, не такий уже й великий попит, — сказав Ринсвінд. — Маю на увазі, ніхто не хоче помити голову й відразу її позбутися.

— Ага, і кожного разу, коли я бачу манікюрний набір, у мене виникає непереборне бажання рубати всіх і все довкола дворучним ножем для кутикул. Себто мечем.

Ринсвінд зітхнув.

— Розумію, як це буває, — сказав він. — Я хотів бути чарівником.

— Але ж ти і є чарівник.

— О. Так, звісно, але...

— Тихо!

Ринсвінд відчув, що його притиснули до стіни, а по його шиї чомусь стікає цівка сконденсованого туману. Загадковим чином у руці Коніни опинився широкий метальний ніж, і вона припала до землі, як дика тварина, або — ще гірше — дика людина.

— Що... — почав Ринсвінд.

— Заткнися! — прошипіла вона. — Щось наближається!

Вона плавно випросталася, крутнулася на одній нозі й метнула ніж.

Почувся глухий, дерев'яний стук.

Коніна стояла, витріщаючись на щось. Вперше в житті героїчна кров, що текла в її венах, позбавляючи дівчину будь-яких шансів на спокійне життя в фартушку перед плитою, не допомогла дівчині подолати подив.

— Я щойно вбила дерев'яну коробку, — сказала Коніна.

Ринсвінд зазирнув за ріг.

Багаж стояв посеред мокрої вулиці, дивлячись на дівчину, у його кришці досі дрижав ніж. Він трохи змінив позицію, перебираючи крихітними ніжками на манер танго, і втупився в Ринсвінда. У Багажа не було якихось особливих рис, окрім замка і пари петель, але його погляд був уважнішим, ніж погляд цілої зграї ігуан, які обсіли скелі. Він міг перегледіти статую зі скляними очима. Коли доходило до погляду, сповненого зрадженого пафосу, Багаж міг переплюнути будь-якого спанієля, що отримав копняка, і загнати його назад в буду. З нього стирчало кілька наконечників стріл і зламаних шпаг.

— Що це таке? — прошипіла Коніна.

— Лише Багаж, — стомлено пояснив Ринсвінд.

— Він належить тобі?

— Не зовсім. Але щось типу того.

— Він небезпечний?

Багаж, шаркаючи ніжками, обернувся, щоб знову на неї витріщитися.

— З цього приводу існує два погляди, — повідомив Ринсвінд. — Деякі люди гадають, що він небезпечний, інші ж стверджують, що він дуже небезпечний. А ти як думаєш?

Багаж ледь привідкрив кришку.

Він був зроблений із мудрої грушки, рослини настільки рідкісної, що вона вимерла майже на всьому Диску й збереглася в одному чи двох місцях. Вона нагадувала суміш рододендрона й іван-чаю, однак росла не на місцях вибуху, а там, де магія була в широкому використанні. Костури чарівників зазвичай виготовляли з цього дерева; Багаж теж був зроблений із нього.

Одна з його магічних якостей була дуже проста і ясна: він повсюди йшов слідом за людиною, яку вважав своїм господарем. Не просто всюди в певному наборі вимірів, країн, всесвітів чи життів. Усюди. Позбутися від нього — ще важче, ніж від нежитю, до того ж Багаж був значно неприємніший.

Також Багаж намагався передусім захистити свого власника. Його ставлення до решти всесвіту описати важко, однак можна почати з фрази «кровожерливо-недоброзичливий», а вже потім її довершувати.

Коніна витріщилася на кришку. Вона дуже нагадувала рот.

— Я проголосую за смертельно небезпечний, — відізвалася вона.

— Він любить чипси, — повідомив Ринсвінд і додав: — Хоча це сильно сказано. Він їсть чипси.

— Як щодо людей?

— О, і людей теж. Близько п'ятнадцяти вже з'їв, якщо я правильно порахував.

— Вони були хорошими чи поганими?

— Гадаю, просто мертвими. Також він може для тебе попрати — кладеш у нього одяг, а витягаєш вже помитим і випрасуваним.

— І покритим кров'ю?

— Знаєш, це і є найсмішніше, — сказав Ринсвінд.

— Найсмішніше? — перепитала Коніна, не зводячи очей з Багажа.

— Так, бо, розумієш, всередині він завжди інакший, типу багатовимірний, і...

— А як він ставиться до жінок?

— О, та він не перебірливий. Минулого року він з'їв книгу заклинань. Три дні був у поганому настрої, а потім її виплюнув.

— Це жахливо, — мовила Коніна й позадкувала.

— О, так, — погодився Ринсвінд. — Абсолютно.

— Я про його погляд!

— Вражаючий, правда?

Ми повинні вирушати в Хапонію, — мовив голос із коробки. — Один із цих човнів нам підійде. Реквізуй його.

Ринсвінд подивився на нечіткі, вкриті туманом обриси, що проглядалися під лісом снастей. То тут, то там мерехтів якірний вогонь, нагадуючи в темряві невеликі, нечіткі кульки сяйва.

— Йому важко не підкоритися, правда? — запитала Коніна.

— Я намагаюся, — мовив Ринсвінд.

На його чолі виступив піт.

Тепер піднімись на борт, — звелів капелюх.

Ноги Ринсвінда почали рухатися самі собою.

— Чому ти робиш це зі мною? — простогнав він.

Бо в мене немає іншого вибору. Повір мені, якби я міг знайти мага восьмого рівня, я б це зробив. Я не можу дозволити, щоб мене надягнули!

— Чому ні? Ти ж капелюх архіректора.

І від мого імені виступають усі архіректори, які будь-коли жили. Я — Академія. Я — Закон. Я — символ магії під контролем людства, і я не дозволю, щоб чаротворець носив мене! Чаротворців узагалі не має бути! Світ занадто ослаблений для чаротворства.

Коніна