Стівен Кінг - Сплячі красуні

class="b">Френк так і не зустрівся ні з тим адвокатом, ні з психотерапевтом. Щодо першого, то він досі вірив, що зможе все владнати з Ілейн. Щодо другого, він вважав, що досить добре зможе контролювати свій норов, якщо люди (та ж сама Ілейн, і Нана, його дочка) розумітимуть, що в душі він якнайкраще піклується про їхні інтереси.

– Я взяв її ще кошеням, – проказував тепер суддя Сілвер. – Знайшов її отам, за гаражем. Це було зразу по тому, як Олівія, моя дружина, померла. Я розумію, курйозно таке казати, але мені це здалося чимось таким… ніби посланням.

Він поводив вказівним пальцем кицьці між вухами, ніжно гладячи. Хоча кішка не переставала мурчати, вона не потягнулася шиєю до пальця, не відреагувала. Її закривавлені очі невідривно дивилися в траву.

– Може, це й було воно, – сказав Френк.

– Це мій онук назвав її Какао, – похитав він головою, кусаючи губи. – То був якийсь клятий мерседес. Я його бачив. Якраз вийшов по газету. Гнав зі швидкістю миль шістдесят. У житловому кварталі! Ну, заради якої мети?

– Ніякої. Якого кольору був той мерседес? – Френк думав про те, що йому якось була сказала Нана кілька місяців тому. На її маршруті, яким вона розносить газети, якийсь парубок, що живе у великому будинку на верхівці Браяра, розважається гонками. Зеленим мерседесом, пригадав він, вона тоді сказала, і от тепер:

– Зеленого, – сказав суддя Сілвер. – Він був зелений. У мурчанні кицьки з’явилося булькотіння. Здимання й опадання її боку пришвидшилося. Вона дуже страждала.

Френк поклав долоню на плече Сілверу, стиснув його:

– Я б зробив це зараз.

Суддя прокашлявся, але не був певен, що зможе щось промовити. Він тільки кивнув.

Френк розстебнув блискавку на шкуратяному гамані, в якому містилися шприц і два слоїки.

– Перший її розслабить, – він встромив голку у слоїк і цілком заповнив шприц. – А другий приспить.

9

Був такий час, задовго до описуваних тут подій, коли Три-Окружжя (округи Мак-Давелл, Бриджер і Дулінг) подало клопотання про переоблаштування зачиненого виховного закладу для неповнолітніх «Горобинова гора» на вкрай необхідну жіночу в’язницю. Штат сплатив за землю й будівлі, а в’язниці було дано назву округу – Дулінг – який виклав найбільше грошей у перебудову й переоснащення закладу. Його двері відчинилися 1969 року, штат набрали з мешканців Три-Окружжя, які конче потребували роботи. В той час в’язницю іменували «наймодернішою» та «еталонною в царині виправлення жінок». Вона була більше схожою на якусь старшу школу в передмісті, ніж на тюрму – якщо ігнорувати спіраль колючого дроту, що тягнулася поверх огорожі з металевої сітки, яка оточувала цей заклад.

Майже за півстоліття по тому тюрма все ще нагадувала виглядом старшу школу, але таку, що потерпає через важкі часи через скорочення бази оподаткування. Вже починали руйнуватися будівлі. Лущилася фарба (подейкували, що на свинцевій основі.) Протікала каналізація й водогін. Опалювальне устаткування безнадійно застаріло, і глибоко взимку тільки в адміністративній секції підтримували температуру вище шістдесяти п’яти градусів. Улітку в крилах утримуваних аж шкварчало. Освітлення було млявим. Старезна електромережа перебувала в стані очікуваної катастрофи, а життєво необхідне обладнання спостереження за утримуваними сліпло принаймні раз на місяць.

Проте там був прекрасний прогулянковий двір з біговою доріжкою, баскетбольний корт у спортзалі, шафлборд47, карликове поле для софтболу та город, що сусідив з адмінсекцією. Це саме там, поближче до буйного розкошування горошку й кукурудзи, на синьому пластиковому молочному ящику сиділа директорка Дженіс Котс, її бежева в’язана торба лежала на землі біля туфель. Директорка курила «Пол-Мол» без фільтра, дивлячись, як під’їжджає Клінт Норкросс.

Він змахнув своєю ідентифікаційною карткою (такої необхідності не було, оскільки його всі знали, але таким був протокол) і головні ворота розсунулися на напрямній рейці. Він заїхав у мертву зону поза ними, чекаючи, доки зачиниться зовнішня брама. Коли черговий офіцер – цього ранку це була Міллі Олсон – побачила в себе на панелі зелений вогник, який показував, що головні ворота замкнено, то відчинила внутрішню браму. Клінт своїм «Пріусом» покотився вздовж паркану на стоянку для працівників, яка також була огороджена. Знак на тутешніх воротах попереджав: «ДОТРИМУЙТЕСЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ! ЗАВЖДИ ЗАМИКАЙТЕ СВОЮ МАШИНУ!»

За дві хвилини, привалившись плечем до старої цегляної стіни, обернувши обличчя до ранкового сонця, він уже стояв біля директорки. Що відбувалося далі, скидалося на ритуал закликів-відгуків у якійсь фундаменталістській церкві.

– Доброго ранку, докторе Норкросс.

– Доброго ранку, директорко Котс.

– Готові до чергового дня в чарівному світі інституції?

– Справжнє питання в тім, чи готовий чарівний світ виправної інституції до мене. От який я, цілком готовий. А як щодо вас, Дженіс?

Вона мляво знизала плечима і видихнула дим:

– Так само.

Він кивнув на її сигарету:

– Думав, ви кинули.

– Кинула. Я так люблю кидати, що роблю це раз на тиждень. Інколи двічі.

– Все спокійно?

– Цього ранку так. Але вночі у нас стався зрив.

– Не кажіть. Дозвольте, я вгадаю. Ейнджел Фіцрой.

– Аж ні. Кітті Мак-Дейвід.

Клінт звів угору брови:

– От цього я не очікував. Розкажіть.

– За словами її співкамерниці – Клодії Стівенсон, це та, яку інші пані називають…

– Клодія Фігура-Динаміт, – сказав Клінт. – Дуже пишається своїми імплантатами. То це Клодія щось учудила?

Клінт нічого не мав проти Клодії, але сподівався, що річ у ній. Лікарі – теж люди, вони мають своїх фаворитів, і Кітті виправної Мак-Дейвід була однією з його улюблениць. Кітті, коли вона прибула сюди, була у важкому стані – звичка до саморуйнації, різкі зміни настрою, високий рівень тривожності. Відтоді вони подолали довгий шлях. Серйозно вплинули антидепресанти і, як дуже хотілося вірити Клінту, дещо допомогли його психотерапевтичні сеанси. Кітті, як і він, була продуктом опікунської системи Аппалачії. Під час однієї з їхніх перших розмов Кітті їдко спитала: чи є в його великій панській голові бодай якесь поняття, що воно таке: не мати ні дому, ні родини.

Клінт не вагався.

– Я не знаю, як відчувала це ти, Кітті, але я почувався ніби твариною. Наче весь час я або сам полюю, або полюють на мене.

Вона подивилася широко розчахнутими очима:

– Ви?..

– Так, і я, – сказав він. Маючи на увазі: я теж.

Тепер Кітті майже завжди відзначали в рапортах «похвальна поведінка» і, що краще, вона уклала угоду з прокуратурою свідчити у справі братів Ґрайнерів – великій операції з вилучення партії наркотиків, яку тієї зими провела власний шериф Дулінга Лайла Норкросс. Якщо Ловелла і Мейнарда Ґрайнерів загребуть, дострокове