Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

- Кедр,- казав мені батько,- живиться з багнюки землі, але обертає її в густу крону, яка живиться сонцем.

- Кедр,- інколи казав мені батько,- це досконалість багнюки. Це багнюка, що стало чеснотою. Якщо хочеш урятувати свою імперію, створи для неї завзяття. Воно стане магнітом людських дій. Ті самі вчинки, ті самі рухи, ті самі сподівання та зусилля збудують місто замість знищувати його.

А тепер я кажу тобі:

Твоє місто загине, бо вже збудоване. Адже люди живуть не з того, що отримують, а з того, що дають. Сперечаючись за готові запаси, вони знову стануть вовками у своїх кублах. А якщо твоя жорстокість спроможеться впокорити їх, стануть натомість худобою в хліву. Адже місто не буває збудованим остаточно. Я кажу, мовляв, уже закінчив свій витвір, тільки тоді, коли мені бракує завзяття. Тоді люди вмирають, бо й так уже мертві. Але досконалість - не мета, якої досягають. Це самовіддача задля Бога. Я ніколи не скінчив будувати своє місто…

Ось чому я завжди зневажав як марний словесний вітер. Я кидав виклик штучності мови. А коли мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли і сказали мені: «Народ бунтує, ми пропонуємо тобі бути вправним…» - я відіслав своїх полководців. Адже вправність - лише марне слово. У творчості не може бути повороту назад. Засновують те, що роблять, більш нічого. А якщо ти, йдучи до однієї мети, вдаєш, ніби йдеш до іншої, яка відрізняється від першої, то тільки той, кого дурять слова, повірить, ніби ти вправний. Адже ти засновуєш, зрештою, тільки те, до чого ти йдеш, більш нічого. Засновуєш тільки те, чим переймаєшся. Навіть якщо переймаєшся, щоб боротися проти. Я засновую свого ворога, якщо воюю з ним. Я його виковую й загартовую. А якщо я марно вдаю, ніби в ім’я майбутніх свобод я посилюю свій примус, я засновую тільки примус. Якщо я воюю, щоб домогтися миру, я засновую війну. Мир - це не стан, якого досягають завдяки війні. Якщо я вірю в мир, завойований зброєю, і якщо я роззброююсь, я гину. Адже я не зможу утвердити мир, якщо не засную миру.

Будувати мир - це будувати досить великий хлів, щоб у ньому могло спати все стадо. Це будувати палац, досить просторий, щоб у ньому могли зібратися всі люди, не забувши нічого зі свого майна. Не йдеться про те, щоб відібрати те майно й тримати там. Будувати мир - це домогтися від Бога, щоб він дав свій пастирський плащ, який дасть змогу прийняти людей з усім діапазоном їхніх бажань. Як-от мати, що любить своїх синів. Один несміливий і ніжний. Другий палко хапається жити. Третій, можливо, горбатий, миршавий і нерозвинений. Але всі вони у своєму розмаїтті зворушують її серце. І всі в розмаїтті своєю любові служать її славі.

Ось чому цього вечора, видершись на вершину чорної скелі, я розглядав ген далеко чорні плями свого табору, що завжди мав трикутну форму з вартовими на кожному розі, завжди мав рушниці та порох, а проте дуже близький до миті, коли його звіє, зітре й розпорошить, мов порохняве дерево, і я простив людям.

Адже я зрозумів. Гусінь умирає, коли утворює лялечку. Рослина вмирає, коли стає насіниною. Кожен, хто зазнає перетворення, відчуває смуток і страх. Усе в ньому стає непотрібним. Усяке перетворення - це тільки цвинтар і жалі. Ця юрба чекала перетворення, зуживши стару імперію, що вже нічого не могла відмолодити. Адже не лікують ані гусінь, ані рослину, ані дитину, яка перетворюється й вимагає, щоб знову почутися щасливою, повернутися в дитинство й побачити, як знову стала цікава гра, що вже набридла, знову відчути лагідність материнських обіймів і смак молока,- але гра тепер не цікава, материнські руки не дають затишку і немає смаку молока, тож дитина відходить сумна. Зуживши стару імперію, люди, навіть не здогадуючись, вимагають нової імперії. Дитина, що зазнала перетворення й відвикла від матері, матиме відпочинок тільки тоді, коли знайде жінку. Тільки жінка знову збере її докупи. Але хто може показати людям їхню імперію? Хто може в цьому розмаїтому світі завдяки лише силі свого генія вирізьбити нове обличчя і спонукати людей повернути очі в його бік і пізнати його? А пізнаючи, любити? це праця не для логіка, а для творця і скульптора. Адже тільки скульптор формує мармур, якому не треба виправдовуватися, і вкарбовує в мармур силу пробуджувати любов.

Я звелів, щоб прийшли архітектори, і сказав їм:

- Отже, це від вас залежить майбутнє місто, і то не своїм духовним значенням, а обличчям, яке воно покаже і яке буде його виразом. Я, звичайно, думаю разом з вами, що йдеться про людей, яких треба успішно поселити в місті. Щоб вони могли користуватися вигодами міста і не змарнували своїх зусиль на даремні ускладнення й безплідні витрати. Але я завжди вмів відрізняти важливе від нагального. Адже, людина, звичайно, має нагальну потребу їсти, бо, якщо її не годувати, вже не буде людини й не буде пов’язаних із нею проблем. Але любов, сенс життя і відчуття Бога важливіші. Мене не цікавить вид, що відгодовується. Питання, яке я ставлю собі, полягає не в тому, знаю я чи ні, чи людина буде щаслива, заможна й матиме затишне житло. Передусім я запитую себе, яка людина буде заможна, щаслива й матиме затишне житло. Адже я віддаю перевагу не своїм крамарям, які збільшують власну безпеку, а кочовикові, що вічно тікає й женеться за вітром, бо він гарнішає день у день, служачи такому неозорому господареві. Якщо, змушений обирати, я дізнаюся, що Бог відмовляє крамареві у своїй величі й дає її тільки кочовикові, я поведу свій народ у пустелю. Адже я люблю, щоб людина давала своє світло. Мені байдужа жирна свічка. Я визначу якість людини тільки за її полум’ям.

Ось чому я кажу вам:

- Якщо ви будуєте непотрібний храм, бо він не служить ані для готування страви, ані для відпочинку, ані для зборів родовитих, ані для збереження запасів води, а існує просто для звеличення серця людини, для спокою почуттів і для часу, що зріє,